У. Т.: Ти почала писати у світі, який тепер уже видається іншим. Наскільки швидко він змінюється для тебе? Ти вловила й передала у своїй першій книжці дуже особливу атмосферу, чи лишилося щось від неї?
– Якщо говорити про час, у якому я почала писати, і про світ, який змінився, мені спадає на думку моя робота в німецькомовній газеті у Нью-Йорку. Це було на початку 1990-х років, мені було 20 із хвостиком. Я поїхала туди працювати, жила там півроку. Відчувала дуже сильну ностальгію, тому надсилала вкрай багато листів до Берліна. І отримувала відповіді. Писала від руки на папері, запаковувала в конверти, клеїла марки. Довгий час у мене не було постійного помешкання, а тому і власної поштової скриньки. Натомість я мала абонентську – в італійському газетному магазинчику на Манхеттені була кімнатка із 500 маленькими скриньками. Думаю, цієї крамнички вже немає, її власник Мастелені напевне давно помер, він уже тоді був дуже старий. Але спогади про це з’являються в мене й сьогодні, коли я думаю, що означає «бути чужим», «тужити». Це заходити в оту маленьку темну кімнату, відчиняти скриньку й сягати в неї рукою, адже звідти не можна було побачити, є там лист чи немає. Сьогодні пишуть e-mail, а коли вже зовсім скрутно – вмикають skype. Певного відчуття розлуки й відстані більше не існує. Проте іноді мені здається, що в дистанції, кажучи загальниково, дуже багато поетичного матеріалу. Вже в самому відчутті ностальгії є великий потенціал для писання. Тоді була ця туга за домом, потім я повернулася до Берліна й почала писати свою першу книжку про це місто, тобто всі історії відбуваються там. Це було зовсім не свідоме рішення, я просто писала про місце, де народилася, жила й мешкаю досі. Проте Берлін був необхідним тлом, там саме впав мур. Усе, що було неповним, намагалося об’єднатися, певним чином це вдалося, хоча подекуди й ні. Але ці так звані розриви, які виявлялись у приватному, у стосунках між людьми, віддзеркалювались і в місті. Зараз вони зникають. Але те, що з’являється натомість, – це не лише не ідеально й сумнівно, а й абсолютно не поетично. Це цікаве велике місто, яке має багато різноманітних рівнів. І досі кажуть: Берлін живе з того, що він такий різний. Але чогось бракує. Щось утрачено.
У. Т.: Коли читаю твої твори, в мене постійно таке відчуття, що ти маєш особливий дар бачити речі відчужено або здивовано. Чи є нові відчуження, які могли б для тебе бути важливими?
– Дивним чином вони відбуваються ближче й ближче біля мене. Раніше відчуження та дистанція – метафорична – поставали через місця, подорожі, рух від батьківщини на чужину. Там ти відчував свою вітчизну й дистанцію, а потім повертався і припиняв це. Тепер я стала старшою, у мене є родина, яка прив’язує мене до Берліна ще дужче, аніж інші речі. Але моя схильність відчувати відчуження залишається. Не сказала б, що я це конструюю, але відчуваю це також у моїх буднях або в особистому житті, тобто в цьому малому радіусі. Не мушу більше робити радіус величезним – із Берліна до Рейк’явіка, аби це відчути. Я можу його відкрити у своїй власній кімнаті.
У. Т.: Чи було це настирливістю? Це відчуття, з якого постала твоя перша література – тоді, у Нью-Йорку, або вже після нього. Це напевне була потреба, але чи так само й спонука? Ти не мусила писати чи все ж таки мусила?
– Гадаю, ні. За ці шість років між школою і першою книжкою, яку я написала у 26, я мала намір робити певні речі, з часом їх ставало менше й менше, і врешті-решт лишилося тільки писання. У цьому було щось від зречення, я хотіла братися до зовсім інших занять, а залишилося тільки писання як єдина можливість, про яку я зовсім не думала на початку. Власне, це дуже романтично. У мене не було нічого більшого, ніж це. Усього іншого не було. Це була остання спроба – писати. Я шукала місця для себе. Це місце було останньою можливістю, і мені це вдавалося – дотепер. Тьху-тьху-тьху. Не можу сказати, що це була настирливість. Я завжди собі цього бажала – мати спонуку. Але не маю, для цього я, мабуть, недостатньо відважна. Я занадто стримана та ще й дуже забобонна. Якби я мала ще й упертість, це було б напевне вже занадто.
У. Т.: А як це бачиться сьогодні: хотіти писати, мусити писати, йти у писання? Як змінилося відчуття цього моменту?
– Перша книжка – на відміну від наступних – це певний винятковий стан, коли нічого не знаєш і нічого не боїшся. І коли просто пишеш, наче вперше закохуєшся. Віддаєш усе й боїшся чогось, але не найгіршого. Із другою книжкою було інакше, не кажучи вже про третю. Завжди чогось учишся, і водночас завжди щось віддаєш. Усі вияви, моменти або ситуації, які є в третій книжці – «Аліса», – я втратила, віддала, відпрацювала. Вони мені вже не належать, я не можу ними послуговуватися. Тож іноді в мене з’являються страхи – чи мала я їх віддати тут, чи, може, приберегти для іншої книжки?
У. Т.: З одного боку, це полегшення і звільнення, а з другого – страх, що це покинуло тебе назавжди? Воно у творі, але більше не в тобі.
– Йдеться саме про це. Я щось віддала, але воно назавжди в безпечному місці, тобто у книжці. Але я також це втратила – така дивна парадоксальна паралельна ситуація. Втрачаєш, але водночас віддаєш у добрі руки. Мабуть, у житті треба було б робити так само. Але це важко. Я починаю четверту книжку, а починаєш завжди з нуля. У мене вже є певний скарб досвіду, який я винесла з попередніх трьох. І разом з тим я знаю мало, ще менше, ніж до того. Тобто це завжди плюс-мінус нуль, знову і знову. Це добре, але відчуваєш непевність.
У. Т.: Може, це страх перед тим, що більше не прийде нічого, вартого стати літературою?
– Не думаю. Є багато речей, які я маю потребу записати. Звісно, приходять думки на кшталт: що буде, коли раптом усе припиниться. Але вони пов’язані не з тим, чи захочу я це записати, а радше з тим, чи зможу.
У. Т.: Чи є в тебе таке відчуття: те, що відбувається в тобі тепер, колись могло б стати книжкою?
– Моя третя книжка, «Аліса», порушує важку тему. Ідеться про прощання, але не екзистенційне, як в обох попередніх, а про смерть. Однак ця книжка все ж таки не про смерть, а про життя і про те, як це – жити під час чийогось помирання. Після того, як я дописала її, мені здалося, що уклалося щось на кшталт трилогії – «Літній дім, згодом», «Нічого, крім привидів» та «Аліса», бо вони творять певну цілість. Мотив прощання і смерті є вже у першій книжці, а в третій він узагалі став провідним. Я помітила, що завжди йшлося про прощання. Що буде потім? А потім буде, звісно, багато чого, як і в житті. Адже коли хтось помирає, твоє життя і сприймання змінюється, проте не закінчується. Так само і з історіями. Зерно історій трьох моїх книжок лежить у моєму автобіографічному середовищі, у тому, що я переживаю, що бачу й чую, як мені ведеться. Мені було дозволено жити далі, однак моє життя ще довго мало відбиток прощань, про які йдеться в «Алісі». І про це, напевно, буде нова книжка, яку я, сподіваюся, зможу написати.
У. Т.: Ти вже за неї взялася?
– Ще ні. Але я дуже багато про це міркую. Так було і з іншими книжками: час, який я про них думаю, завжди набагато довший, ніж той, упродовж якого пишу. Керуючись магічним мисленням, я міркую як у казці, що треба слушного часу вставити ключик. І якщо я цього моменту не вловлю, замок не відчиниться і я не потраплю в текст. Дотепер це діяло. Коли я відчувала, що саме зараз потрібно почати, це була слушна мить для ключика, і я могла писати. Але наразі ще в мене цей ключ у руці, а не в замку.
Читайте також: Довгі дороги літератури
Біографічна нота
Юдіт Германн
Народилася 15 травня 1970 рокув Західному Берліні. Почала вивчати германістику й філософію з наміром стати журналісткою. Згодом покинула навчання й поїхала на практику до нью-йоркської газети.1997-готренувалась у прозовому цеху Літературного колоквіуму Берліна, того ж року отримала стипендію Берлінської академії мистецтв. Опублікована 1998-гозбірка оповідань «Літній дім, згодом» стала бестселером.