«Я дуже злий на те, що коїться, та подвійні стандарти в нашому суспільстві. Проклясти пророка – це звична побутова лайка, яку щодня промовляє більшість арабів. Один єгипетський комедіант постійно висміює Аллаха й у кадрі глузує з Корану. Чому б не піти палити посольство Єгипту?» – розповідає Тижню один із найуспішніших йорданських скульпторів і фотографів Бадер Махаснек. Зазвичай він уникає гострих висловлювань про політику і релігію, цього разу не стримався: «Турецький лідер Кемаль Ататюрк відмовився від свого першого імені Мустафа, а це – перше ім’я пророка. Більшої наруги годі уявити. То чому б не громити посольство Туреччини?»
Тунісців та єгиптян, до яких Тиждень звернувся з проханням прокоментувати заворушення в їхніх країнах, найбільше вразив безглуздий привід для таких жорстких виступів. Неякісно змонтований 14-хвилинний трейлер фільму «Мусульманська цнота» був викладений на YouTube 2 липня. Пророка Мухаммеда в ньому зображено спраглим до влади лідером зграї волоцюг та ще й педофілом. 14 вересня, коли антиамериканські акції прокотилися кількома десятками країн, вже було відомо, що стрічка – справа рук не «американця ізраїльського походження», про якого напередодні говорили ЗМІ, а християнина-копта єгипетського походження на ім’я Накула Баселі Накула. Він, зокрема, відомий як Сем Баджил, мешкає у США, відсидів 21 місяць у в’язниці за шахрайство та банківські махінації. У портфоліо режисера стрічки лише кілька дешевих порнострічок. Актори, як з’ясувалося, й гадки не мали, що знімалися в антиісламській пропаганді: сценарій називався «Воїн пустелі», головний герой – пророк Мухаммед – мав ім’я Джордж, а вся звукова доріжка була дописана після монтажу.
Відео набуло розголосу, коли уривки із субтитрами арабською на роковини терактів 11 вересня показав популярний телепроповідник на єгипетському телеканалі Al-Nil, який вважають рупором консервативних мусульман і фінансують з Перської затоки. Відтак трейлер почав поширюватися серед найконсервативніших мусульманських громад.
Бунти салафітів
«Любі американські друзі, звертаюся до вас без жодної іронії. Не лякайтеся того, що показують про Єгипет по телевізору. Новини сфокусовані на десяти особах і справляють враження, що протестує вся країна. Життя в Каїрі не змінилося, жоден американець тут не загинув. Лівія – це геть інша держава», – таке повідомлення у Facebook розмістив єгипетський режисер-документаліст Бассем Юсрі. Він мешкає неподалік головної площі Тахрір, за кількасот метрів від Garden City – району Каїра, в якому зосереджені державні установи, посольства і де відбувалися антиамериканські протести.
Читайте також: «Карикатурний» скандал у Франції: свобода слова чи свобода протистояння?
Інакше про ситуацію відгукуються місцеві християни-копти (10% населення Єгипту), які звертають увагу на те, що в розпал заворушень поліція заарештувала відомого блогера Альбера Сабера. Коли сусіди дізналися, що Альбер модерує в соціальних мережах сторінку єгипетських атеїстів і розмістив трейлер фільму, біля його будинку зібрався агресивно налаштований натовп. Батьки хлопця викликали поліцію, але замість того щоб захистити, правоохоронці взяли під варту юнака, а родині порадили переїхати.
Спровоковані картиною сутички ісламістів з силами безпеки біля посольства США в Єгипті тривали майже чотири дні. Загинули двоє протестантів, 220 поранено, понад 400 заарештовано. Спершу кілька сотень консервативних мусульман зібралися поблизу диппредставництва ніби зі спонтанним виступом. Ближче до вечора до них приєдналися хулігани найуспішнішого футбольного клубу Африки «Замалек», які з гаслами «Немає Бога, крім Аллаха» перелізли через паркан, зняли американський прапор, щоби замінити його чорним стягом.
У Тунісі крім американської амбасади, що в заможному районі доволі далеко від центру, де зазвичай відбуваються протести, ісламісти атакували американські школи. У сутичках із поліцією загинули чотири людини, 46 дістали поранення. Тоді як один із лідерів місцевих салафітів зміг уникнути арешту, втікши з мечеті, яку оточили близько тисячі правоохоронців.
«Те, що відбувалося біля посольства, не справляло враження спонтанної демонстрації. Я була неподалік і бачила, що люди на цьому мітингу були схоже вбрані, мали однакові прапори. Деякі з цих «антиамериканців» були вдягнені в недешеві кросівки Nike та мали айфони», – розповідає Тижню туніська художниця Лейла Шарфі. У соцмережах Лейла написала: «Браво, мусульмани всього світу! Ви поставили ще одну чорну пляму на образі арабів. І як тепер переконувати світ, що іслам – релігія миру і терпимості? Байдуже, що більшість тунісців засудила атаки». Лейла добре знає, що значить прикути до себе увагу радикальних ісламістів. Її батько, Мохамед Шарфі, заснував туніську Лігу з прав людини і наприкінці 1980-х, ставши міністром освіти, прибрав зі шкільних підручників архаїчні згадки про закони шаріату, приміром, відрубування рук за крадіжку.
Ісламісти при владі
Після повалення диктаторських режимів у Єгипті й Тунісі перемогу на виборах здобули помірковані проісламісти, які тривалий час були забороненими, зокрема заснована «Братами-мусульманами» Партія свободи та справедливості в Єгипті й «Ен-Нагда» – туніська партія «Відродження». Відтоді весь світ заговорив про потенційну ісламізацію регіону, а суспільний дискурс в обох державах зосереджено на протистоянні ісламістів та прихильників світської держави. Останні наполягають, що ці режими отримують фінансову підтримку із Саудівської Аравії та Катару в обмін на посилення консервативних впливів, а також зауважують, що нова влада не контролює фундаменталістів узагалі.
В інтерв’ю Тижню, взятих напередодні заворушень, представники обох партій у Єгипті й Тунісі намагалися дистанціюватися від салафітів і відмовлялися брати на себе відповідальність за їхні дії, як-от напади на бари, де продають алкоголь, чи виставки сучасних художників у Тунісі. Попри те що обидві політичні сили контролюють державні медіа, всю провину за посилення радикалізму вони покладають на «вседозволеність ЗМІ».
«Найбільший сором як тунісець відчуваю тому, що загинули люди. Решта не важлива, – зізнається Малек Кемірі, один із лідерів гурту «Армада Бізерта», чиї пісні лунали на площах Тунісу під час революції. – Я останнім захищатиму ісламістів, але цього разу мій осуд їх не стосується. Поліція допустила смерть людей. Я маю запитання до влади, яка це дозволила. Для бідняків релігія – це єдина відрада. Лише якісні медіа й освіта зможуть побороти наступ радикалізму. Боротися варто із системою, якій вигідні радикали, а не з салафітами, які є лише одним із інструментів влади».
Міжнародні інформаційні агенції ілюструють матеріали про заворушення мапою, на якій одним кольором позначені всі держави, де відбулися маніфестації незалежно від їхньої масовості. Карта справляє враження, ніби антизахідна істерія охопила весь ісламський світ, тобто півтора мільярда мусульман. У більшості країн жертв під час виступів не було. Проте фільм-образа залишається однією з найпопулярніших тем дискусії. Освічена еліта засуджує вбивство американського посла у Лівії, водночас багато хто додає, що стрічка заслуговує на осуд. Глузування над пророком – межа, яку не можна перетинати, і ображено геть усіх мусульман. Розмови в дружньому колі відрізняються від тих, що ведуться вдома. Один із йорданських художників зізнається: «Це зараз я сміюся над стрічкою. Якби мій батько дізнався, що я атеїст, то вбив би мене і навіть пишався, що позбувся невірного. Я не жартую».
Хамаді Редізі, професор права та політології Туніського університету , для «Українського Тижня»
Посольство США у Тунісі атакували тунісці. Який сором! Та це не тільки ремарка. Це межа, яка вказала на кінець дволикості. Ось уже рік, як у нашій країні відбуваються виступи проти «образи найсвятішого». Все почалося з показу фільму «Ні господар, ні Бог» у червені 2011. Потім ісламісти скоїли низку нападів на художників та інтелектуалів. Правляча партія «Еннагда» виграла вибори також на хвилі салафістської мобілізації проти фільму «Персеполіс». Ця стрічка іранської художниці та режисери Маріан Сатрапі розповідає про переслідування після Ісламської революції в Ірані. Тунісці стали настільки чутливими до таких подій, що ісламістам (член «Еннагди» та салафісти) тільки дай створили черговий привід для протестів проти образи «найсвятішого». Одним з найвідоміших став погром, вчинений на художній виставку в палаці мистецтв Абдалії у червні цього року. Байдуже, що ми знаємо, що нічого образливого для мусульман на тій виставці не було. Більш того, картини, які ісламісти назвали наругою навіть не були представлені у галереї. Все ж на той час правлячій партії «Еннагда» було вигідно активізувати різні релігійні групи і вивести на демонстрацію салафістів і священиків.
Салафітські групи в Тунісі дуже добре організовані в інтернеті. Так само вони змогли організувати приїзд свої прибічників на автомобілях, автобусах з різних районів та передмість столиці. Правляча партія «Еннагда» офіційно не підтримала, але й не заборонила протести і дозволила натовпу робити все, що завгодно. В результаті: заворушення, атаки, постраждалі. Тоді як представники ісламістської «Еннагди» як один повторювали: «Ми підтримуємо будь-які мирні демонстрації, але засуджуємо насильство, яке чиниться з будь-якої сторони, чи в ньому винні ліві (мушу додати таких прикладів в Тунісі досі не було), чи праві». Заарештували лише кількох осіб, яких згодом відпустили, не пред‘явивши жодних звинувачень. Той був прецедент, зелене світлом для салафістів для подальших акцій.
Від березня 2011 на вимогу прем‘єр-міністра та лідера «Еннагди» Рашида Гануччі з в‘язниць випустили понад 1000 джихадистів. Він же називав їх «братами, котрих пам‘ятає з дитинства». Прем‘єр-міністр, котрий за часів Бен Алі 20 років прожив у вигнанні у Європі, каже, що для того, щоб організувати й владнати усі питання з салафістами потрібно 20 років. Так 20 років. Тим часом лідери салафіських організацій зможуть організувати публічні заходи і через медіа закликати до джихаду і війни проти євреїв та невірних.
Ще один доказ бездіяльності влади: у вечір, коли відбулися протести біля посольства США туніський прем‘єр мав ефір на одному з каналів, він не засудив демонстрантів, а говорив про право на мирний, ненасильницький протест на захист своєї віри. Як справжній політик він майстерно використав драматичні події на свою користь, щоб продемонструвати – його партія вимагає лише законних способів протистояти нарузі над «найсвятішим», зокрема прийняття міжнародного законодавства на рівні Організацій Об‘єднаних Націй, яке б криміналізувало образу вірян.
Також додам, що туніська поліція без особливого запалу виконувала свою роботу. Багато в чому тому, що напередодні уряд позбавив своїх крісел кількох високопоставлених правоохоронців.
Які наслідки погромів біля посольства США?
По-перше, імідж країн зіпсуто до такої міри, що посол США на сторінці посольства в інтернеті дозволив собі поскаржитися на неспроможність уряду захистити дипкорпус. в Наступного дня в інтерв‘ю він чесно сказав, що досі американці не думали вживати надзвичайних заходів безпеки, бо сподівалися, що «Туніс – це не Бенгазі чи Сомалі».
По-друге, сформований «Еннагдою» Кабінет міністрів слабкий до такої міри, що правляча коаліція вимагає створення нового уряду «Національних інтересів». Прірва між президентом та прєм‘єром зростає
По-третє, різні прошарки населення Тунісу нині вголос висловлюють незадоволення правлячою партією «Еннагда». Через некомпетентність в управлінні країною, через прагнення відновити диктатуру, замінивши воєнну – релігійною. Так звані помірковаі ісламісти також втрачають підтримку релігійних громад, адже протягом років видавали себе за борців з американським імперіалізмом, тоді як прийшовши до влади співпрацюють із США так, як і будь-який ліберальний уряд
Нарешті після подій довкола посольства «Еннагда» фактично позбулася кредиту довіри. Великі проблеми стають все більшими. На поміркованих ісламістів тиснуть з усіх боків: американці, місцеві, опоненти, союзники, салафіcти, безробітні, робітники, журналісти. Питання в тому, чи парія зможе ця партія встояти при владі за таких умов, чи зможе відкладати вирішення проблем, поки надії туніської революції ще живі.
Довідка Тижня
Хамаді Редізі – професор права та політології Туніського університету. Дослідник Єльського та Фордхемського університетів у США. Автор кількох публікацій «Ісламський виняток», Париж 2004, «Політика та іслам: Пророк – покровитель і прислужник», Париж 1998. Колонки Хамаді Редізі друкуються на сторінках таких впливових видань, як „The New York Times“ та „Die Zeit“.
Cеред туніських інтелектуалів Хамаді є одним із найгостріших критиків чинного режиму, ісламізації суспільства, чим нерідко викликає на себе гнів радикальних ісламістів. Зокрема, останнє розслідування Хамаді Редізі довело, що наукові ступені та дипломи прем‘єр-міністра Тунісу, чия особа для багатьох є недоторканою, – фікція.