Таксист, який везе мене з приміського залізничного вокзалу Ростова-на-Дону, – колишній моряк. Про це він повідомляє сам, принагідно заявляючи: 20 років тому «ніяк не повірив би, що із Франції до Німеччини дістатись буде простіше, ніж з України до Росії». Звідки я, не питає, бо знає, що в цей час на приміський вокзал приходить тільки «київський» поїзд.
«Як там, – цікавиться, – в Україні?» Відповідаю, що по-різному. Моряк-таксист зауважує, що мої співвітчизники «часто скаржаться на життя», і тут-таки починає нарікати на свою власну батьківщину. Йому не подобаються минулі парламентські вибори. «Нікого, – обурюється, – жодної людини не знаю, хто за цього президента голосував би!»
«Хвилинку, але ж вибори були в Думу?» – «Ну так, – виправляється таксист, – за партію цього президента». Щось у його інтонаціях насторожує. «Вибачте, ви таки про Мєдвєдєва чи все ж про Путіна?»
«Звичайно, про Путіна! Який Мєдвєдєв президент?!» – із готовністю відгукується таксист. Мєдвєдєв, образно пояснює він, маріонетка, «десять кіло вати в піджаку під плечима», і «якийсь інопланетянин; мабуть, якщо його пошкребти, то зелена шкура вилізе». А Путін? «Ну Путін хоча б дзюдо знає, і на лижах їздить, і пірнає, – словом, мужик…»
Утім, ніхто з таксистових знайомих за мужика-Путіна, чи то пак, його партію, усе одно не голосував. Таксист гарантує це своїм міцним моряцьким словом.
Читайте також: Росія, що прокинулася, або що буде після перемоги Путіна
УТРАЧЕНІ ЗЕМЛІ
Ростов і Кубань, донське козацтво, «Всевеликое войско Донское» – етнічний плавильний казан, що подеколи вибухає, і не лише в переносному значенні. 1999 року, напередодні другої чеченської війни, Волгодонськ поряд із Буйнакськом та Москвою став одним із міст, де терористи підірвали житлові будинки. У Волгодонську, куди прямуємо, загинуло 19 осіб.
Сторонньому розібратись в етнічній ситуації на побутовому рівні неможливо. Дуже умовно тутешнє населення можна розділити на три групи: «кавказці» як такі, зокрема мусульмани; вірмени, чия діаспора тут є найпотужнішою і котрі тримаються від інших «кавказців» осторонь; нарешті, слов’янський субстрат із помітною – наприклад, у вимові – перевагою українського чинника.
Коли Російська імперія приростала Доном, це робилося здебільшого руками «малоросів». 1887 року царський уряд передав Війську Донському Таганрог та кілька інших містечок, котрі доти входили до Катеринославської губернії. Після створення СРСР їх повернули Україні, але вже у 1924-му, спираючись саме на рішення царизму, знову віддали Росії. Звичайно, сучасні ростовчани про це не знають. Натомість вони твердо впевнені, що «подарували українцям Крим».
З Україною тут пов’язано буквально все. Навіть сам Ростов-на-Дону названий так на честь вихідця з містечка Макарова Київської області митрополита Ростовського Дмитра (Данила) Туптала. І до сьогодні літні ростовчани жартують, що на Дону відрізнити українця від росіянина дуже легко: в українця прізвище – Петренко, а в «росіянина» – Пєтрєнков.
Це тоді, як під час перепису 2010 року українцями себе назвали лише 2,7% населення Ростовської області. Майже стільки само було тих, хто заявив про себе як про вірменів (2,5%). «Козаків» у області виявилось 2%, але, підбиваючи підсумки на федеральному рівні, їх записали в росіяни.
Ще на пам’яті автора, за раннього Ґорбачова, у книгарнях Ростова можна було побачити видання українською. А от друк україномовних газет тут припинили за наказом Раднаркому (насправді – особисто Сталіна) ще в 1934-му.
Нині «особость» колишнього Війська Донського живе у побутових архетипах – таких, як ставні на вікнах модерних особняків, чи традиція називати приїжджих із Москви москалями. Деякі ревнощі ростовчани мають і до своїх західних сусідів з українського Донбасу, котрі невідь-чого називають себе дончанами. Але ревнощі ці поблажливі. У Ростові чудово знають: дончани – то на Дону. А на Донці – донеччани, хай би що там вони самі про себе думали.
Читайте також: Родом з України
НЕЛОЯЛЬНІ ВІРНОПІДДАНІ
У новітній Росії Ростовська область стала депресивною територією й важливим сегментом «червоного пояса», котрий усі 1990-ті голосував за комуністів. Саме в Ростові 1996 року танцював на сцені покійний нині президент Росії Боріс Єльцин. Вибори він тоді таки виграв. А вже в 1998-му регіон лихоманили страйки шахтарів і масові виступи бюджетників.
Відтоді Росія отримала другу чеченську війну, Путіна й багатократне зростання світових цін на нафту. Поблизу 170-тисячного Волгодонська таки запустили атомну станцію, будівництво котрої призупинили 1990-го. Потроху працюють «Атоммаш», де клепають корпуси ядерних реакторів, та деревообробний комбінат, керівник і фактичний власник якого у 2004-му був обраний мером Волгодонська. Через Волго-Донський канал імені Лєніна плавають судна, а подалі від шлюзів улітку вудять рибу пенсіонери. Можливо, серед них іще є колишні мешканці майже півтора сотень станиць, затоплених Цимлянським водосховищем на початку 1950-х.
Більшість жителів регіону останніми роками завжди підтримували Владіміра Путіна, що, в принципі, не дивно для людей, котрі на День міста підіймають тости за білокозаків під пам’ятником червоноармійській «тачанці» в Пролетарському районі. І тільки вибори до російської Держдуми 4 грудня показали, що ця тенденція не вічна.
Під час тих виборів Ростовська область уславилась завдяки помилці в телетрансляції: виведена на телеекрани десятків мільйонів росіян таблиця показала, що в регіоні проголосувало… 147% населення. Центрвиборчком РФ одразу заявив, що офіційних даних телебаченню не надавав, і звідки взялась така таблиця, не має жодного уявлення.
Читайте також: Читайте також: Путін обіцяє нову гонку озброєнь
Що ж стосується «канонічної» інформації, то сайт російського ЦВК влаштовано так хитро, що дізнатись результати голосування за регіонами країни неможливо. Лише за округами та дільницями. Але й тут можна робити деякі висновки. Скажімо, у Волгодонському районі Ростовської області партія влади «Единая Россия» здобула майже 58% голосів. Але в самому місті – вже тільки 49%. У Таганрозькому окрузі за владу проголосували, якщо вірити офіційним даним, трохи більше 40%, а от у місті Таганрозі – менш ніж 31%. І так далі.
Пояснення напрошується просте: рівень життя у Волгодонську помітно вищий, ніж у Таганрозі, місто більш доглянуте, а тамтешній мер-єдинорос – досить популярна особа. 2004 року він став мером із «результатом Януковича» – трохи більше 33% голосів. Але повторний термін навесні 2010-го дістав уже з понад 81%. І сьогодні, коли популярність «партії шахраїв та злодіїв» дедалі дужче падає, важко сказати, хто кому потрібніший.
«Альтернативи Путіну, звичайно, нема, – каже Тетяна Миколаївна, українка, яка прожила у Волгодонську більшу частину життя. – Але те, що вони з Мєдвєдєвим, не питаючи народу, визначили майбутнього президента, звичайно, багатьох роздратувало».
Пенсіонери дедалі частіше заводять дебати про політику, та лише в одному аспекті: голосувати за лідера комуністів Зюґанова чи все-таки за Путіна. «Досить уже того комунізму було, – пояснює один із прибічників останнього, теж виходець з України. – Нічого ті комуністи не знають, крім як відібрати й поділити. От люмпен їх і підтримує». Втім, путінські стратеги теж старанно працюють із «люмпеном». Адже на кого ще розраховані телевізійні «викриття» учасників протестних акцій у Москві: мовляв, мітингують, замість діло робити, а потім на свята роз’їжджаються по всіляких там Сейшелах, буржуї!
І поки ніщо не дає підстав думати, що всі ці пропагандистські зусилля не досягнуть мети. Пенсіонер – ворог люмпенів, і моряк-таксист, котрий, попри все, шанує в Путіні володіння дзюдо – вони таки забезпечать йому перемогу. Коли не тим, що віддадуть за нього свій голос, то тим, що дозволять забрати цей голос без їхнього відома.
Читайте також: Захід готується до протистояння з Кремлем