Подерв’янський належить до тих митців, які дуже полюбляють робити «круті» публічні заяви з претензією на оригінальність, не дуже дбаючи про власну «форматноть» у мейнстримі, що й дає можливість побачити підводні ментальні течії в середовищах наших інтелектуалів.
Принагідно треба зазначити (що вельми суттєво для розуміння позицій цього інтелектуального сегмента українського суспільства), що Лесь Подерв’янський брав участь у багатьох перформансах на честь Нестора Махна, що засвідчує певну конгеніальність світобачення цих осіб.
Його публічні виступи варто помічати ще й тому, що він справді працюючий автор, а не та псевдолітературна публіка, що гуртувалася навколо ресторану «Еней» у Спілці письменників, де «класики» однієї книжки за все творче життя стікали п’яними сльозами, кажучи один одному: «Старий! Ти геній!»
Подерв’янський на запитання журналістів про статус-кво в Україні відповів запитанням: «Назвіть мені хоч одну причину, задля якої існує ця держава». Дещо приголомшені «акули пера» заперечили: «Держава принаймні якось координує дії суспільства на зовнішньому рівні». Подерв’янський із революційним максималізмом думку спростував: «Бо інакше від нас відтяпає кусок Росія, а кусок там ще хтось? Якщо вона відтяпає, отже, ми того варті, от і все. Вона й так відтяпає. І вже відтяпала». Якась дивна суміш радикалізму і фаталізму. Можливо, в України заберуть частину території? Ну нехай… Навіщо нервувати й напружуватися, краще спокійно й зосереджено споглядати власний мистецький пупок і занурюватися в медитацію. Дивовижна абсолютна нехіть до боротьби, виклику і протистояння обставинам у дусі відомого національного: «Не тратьте, куме, сили, опускайтеся на дно». Якщо такий спосіб думання та переживання дійсності вдасться прищепити всій нації, це означатиме останній крах і катастрофу. Цілковитий параліч волі. Знаменитий російський кінорежисер Алєксандр Сокуров один зі своїх фільмів назвав «Скорботна нечутливість». Той самий випадок із тією лише поправкою, що в нас ця нечутливість радше весела… Коли такі настрої охоплюють соціальну верству, яку Дмитро Донцов називав провідною, то народ, нею керований, не має перспектив і може бути тільки пасивним об’єктом чужих геополітичних експериментів. І жодного бунту, жодного повстання, героїчного протистояння долі, що так властиво європейській ментальності, а якась азійська покірливість фатуму…
Проте пан Подерв’янський якісь шанси Україні таки залишає: «Це абсолютно непередбачувана країна, не треба на ній ставити хрест. Ось у Росії можна точно знати, що буде. Бо для них головне – мати когось нагорі. А для нас – і в цьому наша принципова національна відмінність – головне, щоб нікого там не було. Україна завжди була децентралізована, ми ніколи не мали якоїсь сильної руки…». Авжеж. І саме тому так довго були позбавлені власної держави. Поляки, які також мали подібну до нас схильність до безвладдя, до анархії, зуміли їх подолати, перевиховати себе і пройти шлях від «Річ Посполита безладдям тримається» до сильної руки Юзефа Пілсудського, тому їхня державницька доля виявилася набагато щасливішою від нашої.
На запитання редакції: «Яка модель держави нам підходить?» – Подерв’янський відповів цілком однозначно й неухильно: «Махновщина в українців у крові. І це саме те, що нам треба. Нікого над тобою немає, ніхто тобі нічого не вказує, у тебе купа зброї – і ти маєш дати раду собі та громаді». Цікава мрія про самодостатній світовий хутір, що існує поза простором, часом і реальними обставинами. Невже це максимум того, на що здатна наша інтелігенція у сфері продукування ідей? Митець схвально відгукується про ранні Сполучені Штати, де піонери прерій і лісів самі обирали собі шерифів, самі вішали, кого треба, самі собою керували, не зважаючи на Вашингтон. Але показово забуває, що між молодими США і колишньою метрополією був Атлантичний океан, на півночі – не дуже загрозлива британська Канада, а на півдні – слабка постіспанська Мексика. Та й Вашингтон доволі швидко взяв під контроль штати, забезпечивши там свої федеральні прерогативи і жорстку дію законів. Тож його улюблена махновщина буяла в США переважно в голлівудських вестернах. А враховуючи, що саме за ними чимало наших інтелігентів вивчали американську історію, то все стає зрозуміло. Доля української махновщини склалася абсолютно закономірно і не мала шансів скластися інакше.
Після перемоги у війні 1918–1920 років більшовики протягом року ліквідували рух Махна, застосувавши свій улюблений спосіб – штучний голод. Недаремно Лєнін так дбав про встановлення більшовицької «хлібної монополії», коли жоден шматок хіба не міг бути розподілений, проданий чи придбаний поза контролем радянської влади. Кривава комуністична держава перемогла вільну селянську асоціацію анархістів Нестора Махна. Як свідчить історія, державна організація завжди здолає імпульсивні поривання. Махно мав тільки одну можливість, якою він не скористався, – кинути свою Повстанську армію на шальки історичних терезів на користь Української Народної Республіки. Але то була держава, а він держави не сприймав…
Чому Подерв’янський вирішив, що його ідеальна махновщина буде життєздатнішою від реальної? Так, Махно був видатним народним полководцем, російський автор книжки про Махна Сєрґєй Сєманов писав: «Про бойові якості махновців казали так: швидкість, рішучість і відвага… Розірвавши тонкий ланцюжок денікінських військ, Махно зі своїми рухливими загонами почав стрімкий рейд Південною Україною… Швидкість їх пересування прямо пропорційно відповідала зростанню їхніх сил. До народного ватажка, переможця денікінців, котрі вели тоді, як здавалося багатьом, нездоланний наступ на Москву, із захопленням приєднувалася незліченна кількість селянської молоді, а рушниці тоді були в кожній хаті…» Коли червоноармійці розбігалися під тиском білих військ, махновська Повстанська армія гідно тримала оборону й переходила в наступ.
Восени 1919 року махновці воювали на 1000-кілометровому фронті. Махно мав до 100 тис. бійців, абсолютна більшість – українці Півдня. Ветеран Першої світової війни кавалерійський генерал Яков Слащов доповідав у штаб Денікіна про бойові особливості армії Махна: «Елемент у бойовому відношенні відмінний. Кіннота викликає захоплення. У противника величезна кількість артилерії та кулеметів. Артилерійським вогнем вони просто забивають, деморалізуючи наші частини, чим завдають великих втрат, усе це посилюється діями махновської кінноти…»
Проте ціла низка блискучих перемог не допомогла йому виграти війну. Бо на що він міг сподіватися? На підтримку українських селян? Але то допомога епізодична, постійну могла забезпечити лише державна організація, якої не було…
Махно був типовим недоговороздатним «противсіхом». Він воював і проти червоних, і проти білих, і проти військ УНР. Його небажання об’єднатися з армією Української держави сприяло перемозі ворожих сил. Український письменник Віктор Лупейко з жалем писав: «Під час боїв махновці інколи встановлювали контакт з петлюрівцями, як це було, наприклад, у Жмеринці. Кілька тисяч їх взяли на лікування тилові підрозділи армії УНР. Та шкода, що ці дві великі українські мілітарні сили доля не поєднала… Один сучасний поет висловив думку: якби об’єдналися петлюрівці та махновці воєдино, ніякі наїзники не були б у змозі поневолити Україну… Якби ж то…»
Проте, як часто буває з цією публікою, «противсіхтво» Махна не було збалансованим. Найчастіше і найохочіше він переходив на бік більшовиків, де й заробив звання комбрига і став одним із перших кавалерів ордена Червоного прапора. Справді, можна зрозуміти Махна, такі постаті УНР, як Винниченко, Петлюра та центральнорадівська братія, не завжди викликали палку симпатію. Нескінченне базікання, доктринерство, постійна зміна пріоритетів, брак практичності й рішучості – усе так. Але вади керівників УНР були незрівнянно меншим злом, аніж людожерська (буквально: більшовикам вдалось у ХХ столітті повернути тисячі людей до канібалізму) диктатура комуністів. «Противсіхство» призвело до того, що видатний полководець, українець Махно відрізав УНР від Чорного моря і можливої іноземної допомоги, заблокував шлях на Одесу та Крим, ізолював від Донбасу, де на той час чимало людей (згадаймо лишень молодого Сосюру, вояка Дієвої армії) могли б підтримати УНР…
Доля Махна, як і доля України на початку ХХ століття, є дуже показовою. «Противсіхство» – то не просто електоральна поведінка частини українських громадян на виборах 2010 року. Це значно ширше явище, це тяжка національна хвороба української ментальності.
Якщо народ не здатен себе організувати, його організують інші народи, звісно, на їхню ж користь. Якщо людність не може тримати себе у стані свідомої дисципліни і добровільного самообмеження, її дисциплінують інші людські спільноти у власних інтересах.
Український анархізм завжди закінчував однаково: поразкою і жорстоким терором переможців. А потім усе доводилося розпочинати спочатку. До речі, й оспівувані нині Романом Ковалем відважні борці Холодного Яру не змогли вчасно вийти за межі матриці отаманства і «противсіхства».
На жаль, інтелігентські кола України нерідко демонструють те, що описується жаргонним слівцем «пофігізм» (психоетична основа «противсіхства»), – це гранична національна безвідповідальність, легковажність і незбагненна байдужість до долі власної країни. Один з українських мислителів сказав, що українці – довічні діти, які ніяк не можуть подорослішати. Стосовно всіх українців не скажу, але щодо української інтелігенції (принаймні її найпомітнішої частини ) – абсолютно точно.
Замість того щоб взяти на свої рамена власний тягар національної долі, вони з усім натхненням вдаються до того, що Ліна Костенко назвала «мискоборством». Природно, йдеться про «мискоборство» не лише брудно-гендлярське, а й, сказати б, духовне: за творчі кар’єри, звання, премії, репутації у вузьких колах, популярність тощо. Але це все одно «мискоборство», задоволення свого хворобливого «я» за рахунок історичного майбутнього співвітчизників, реалізація патологічного егоїзму, навіть егоцентризму, коли особина неспроможна уявити щось вище за себе… Особливо дивує войовнича, принципова, кричуща неконструктивність, інстинктивна деструкція, коли держава не така, якої хотілося б, за цілковитої відсутності бажання й самому щось зробити. Адже і Махно хотів, щоб Україна розвивалась за його уявленнями, і Винниченко волав: «Або робітничо-селянська Україна, або ніякої…»
Ніяке національне відродження не відбудеться без відродження того, що заведено вважати мозком і совістю нації, якщо це справді мозок, а не те, про що казав вождь світового пролетаріату, коли ще не став мумією в Мавзолеї…