Зростання зовнішньополітичних амбіцій Росії дедалі більше пов’язують з успіхом розгортання нової військової реформи. Путін не на жарт узявся втілювати в життя положення своєї торішньої передвиборної статті в «Российской газете» під назвою «Быть сильными: гарантии национальной безопасности для России», яка передбачала пришвидшення процесу переозброєння Збройних сил РФ. Експерти пояснюють цю мілітаризацію геополітичними чинниками, а звіт директора з національної розвідки Сполучених Штатів попереджає про загрози сусідам.
Програма переозброєння-2020
Прискорення військової реформи стало одним із ключових ідеологічних положень Владіміра Путіна під час президентської кампанії минулого року. У згадуваній програмній статті він пише про новий глобальний тренд: дедалі частіші бажання вирішувати економічні та ресурсні проблеми із застосуванням сили. Отож, як стверджує господар Кремля, Росія не повинна нікого «вводити у спокусу своєю слабкістю». Готуючись до повернення у найвище крісло, Путін проголосив «безпрецедентні програми розвитку Збройних сил та модернізації оборонно-промислового комплексу» й анонсував, що в наступні 10 років на це виділять близько 23 трлн рублів, тобто більш ніж $750 млрд.
Показово, що основні програмні тези починаються у статті з необхідності реформування стратегічного аналізу у сфері національної оборони. Мета – форсайт, здатність оцінити загрози на 30–50 років наперед. Щодо стратегії безпеки, то Кремль уподобав класичну теорію ядерного стримування як основний механізм відвернення великої війни. Водночас Росія наслідуватиме новочасний світовий тренд – створення високоточної неядерної зброї широкого радіуса дії, яку теж можна буде використовувати потім для стратегічного стримування.
Акцент Москви на ядерному стримуванні спонукає до використання класичних геополітичних концепцій «повітряної» та «морської потуги». Отже, основою її ВПС залишатимуться стратегічні бомбардувальники, до яких приєднаються ще й дрони та винищувачі п’ятого покоління. Тим часом розвиток ВМФ передбачає не лише його модернізацію з опорою на ракетні підводні крейсери, а й забезпечення «океанського флоту» зі стратегічною присутністю в регіонах інтересів Кремля – «демонстрацію прапора». Цього місяця командувач ВМС Росії віце-адмірал Віктор Чуріков підтвердив прийняття рішення про постійне перебування в Середземному морі оперативного з’єднання у складі п’яти-шести кораблів Чорноморського флоту РФ і заявив про можливість створення таких сил у Тихому та Індійському океанах. За іншими повідомленнями, Росія обговорювала цієї зими питання створення військових баз у В’єтнамі.
Путін критикує проведення модернізації озброєнь у спосіб «точкових» закупівель західної техніки (як-от замовлення французьких авіаносців Mistral) і робить ставку на модернізацію свого ВПК. Пріоритетні види озброєнь та бойової техніки для ЗС РФ – це сучасна ядерна зброя (багато з наявних ракет прослужили понад 20 років і мають бути вдосконалені), засоби повітряно-космічної оборони, включно з новими зенітними, високотехнологічні системи зв’язку, розвідки та управління, безпілотні літаки-дрони, системи індивідуального захисту вояків на полі бою, високоточна зброя та засоби протидії їй. Основними видами майбутніх ЗC Росії мають стати сили ядерного стримування та неядерної високоточної зброї, океанський ВМФ, ВПС та військово-космічна оборона. Повинна бути створена єдина система повітряно-космічної оборони держави. Саме вона разом із силами ядерного стримування протистоятиме ПРО, передусім США та НАТО. Географічно Білокам’яна відіграватиме роль «гаранта стабільності» в Євразії: передбачено формування системи колективної безпеки «євразійського простору» на основі ОДКБ, а глобально пріоритетними для Кремля регіонами світу є Північ (передусім ресурсно багата Арктика) й Азійсько-Тихоокеанський регіон.
Продовжуючи модернізацію Збройних сил, Путін оголосив про значне покращення фінансового забезпечення військовослужбовців та правоохоронців. Заплановано поступовий перехід на контрактне військо – із 1 млн вояків у 2017 році 700 тис. будуть професіоналами, а призовників до 2020-го залишиться лише 145 тис.
ВПК кремлівський лідер розглядає як канал модернізації економіки країни. До 2020 року заплановано оновити не менш ніж 70% озброєнь та військового обладнання. Оновлення ВПК має стати локомотивом розвитку низки галузей – як базових, так і радіоелектронної промисловості, ІТ, телекомунікацій, науки й технологій тощо.
Реформа втілює засади формування сучасної мобільної армії з опорою на ядерне стримування як компенсацію за високозатратну (наприкінці 1980-х видатки на оборону сягали 15% ВВП) й зорієнтовану на територіальну війну армію СРСР. Принципи цієї реформи розробляли ще за часів Єльцина й коригували на досвіді двох чеченських конфліктів та російсько-грузинської війни 2008 року. Саме війна із Грузією та світова економічна криза спонукали до швидкого впровадження так званої реформи Сєрдюкова 2008–2011 років, яка досягла певних позитивних результатів, хоча видається нинні безславною для її головного виконавця, першого російського цивільного міністра оборони. На базі цих здобутків та відносної економічної стабільності Путін розпочав свою реформу, яка передбачає амбіційне збільшення державних видатків на армію.
Чи вистачить нафтодоларів?
Видатки федерального бюджету Росії на оборону в 2013 році збільшені майже на 15%, до 2,1 трлн рублів, хоча спершу їх планували підняти ще вище – приблизно на 20% (для порівняння: на економіку РФ торік витрачено 3,27 трлн рублів). Щоправда, обсяги фінансування військових видатків можуть насправді виявитися меншими. Такі витрати стали б дійсністю лише в разі позитивного економічного зростання. Утім, економісти дедалі більше піддають сумніву оптимістичні сценарії влади. Презентована Дмітрієм Мєдвєдєвим урядова програма економічного розвитку до 2018-го передбачає середнє зростання ВВП на 5% щороку. Водночас представники Мінекономрозвитку прогнозують, наприклад, цьогорічний приріст реального ВВП в діапазоні між 3–3,6%, а колишній міністр фінансів Алєксєй Кудрін вважає, що він не перевищить 3%. Статистика відзначила перше суттєве зменшення російського валового внутрішнього продукту в січні: річний темп зростання становив лише 1,6%, у видобувних галузях виробництво впало на 2,3%. Російська бізнесова спільнота переймається сьогодні також проблемою вповільнення банківського кредитування: двозначні ставки позик зависокі для компаній малого та середнього бізнесу й водночас відображають високий рівень ризиків для фінустанов. Тим часом чинники тривалої дії, які можуть суттєво вплинути на успішність путінської військової реформи, – це структурні диспропорції економіки, яка значною мірою залишається сировинно зорієнтованою. Ще один фактор – демографічні проблеми. Офіційні прогнози свідчать: працездатних росіян поменшає до 2020 року на 8–9% проти нинішніх 87 млн, і ці негаразди навряд чи вдасться подолати заходами міграційної політики (програма повернення до РФ «соотєчєствєнніков», які мешкають за кордоном, роздача російських паспортів громадянам сусідніх країн, зокрема України тощо).
Іншими негативними чинниками є низький рівень інституційного розвитку та системна корупція, яка роз’їдає путінський режим ізсередини. Тому деякі російські військові експерти оцінюють перспективи досягнення цільових орієнтирів реформи як примарні. Зокрема, Міхаіл Барабанов, головний редактор журналу Moscow Defense Brief, вважає, що програма мілітаризації базується на утопічному подвоєнні російського ВВП до 2020 року порівняно із 2014-м. Він передбачає, що реальне фінансування видатків на військові реформи буде на рівні двох третин оголошених обсягів. Для модернізації ЗС закладено надто оптимістичні цінові припущення й нереалістичні терміни створення нових зразків озброєнь.
Заявка на лідерство
Військова реформа Путіна ідеологічно перегукується з новою Концепцією зовнішньої політики РФ. На відміну від раніше вживаної аморфної «багатополярності», російське світобачення, згідно з новим документом відтепер зорієнтоване на «поліцентричний» світовий порядок, який виправдовує фактично ідею «зон впливу». Власне, таких стратегічних ареалів на кремлівській мапі три: Євроатлантика, Євразія та Азійсько-Тихоокеанський регіон. Відповідно Росія є центром Євразії. Однак цієї ролі регіонального лідера недостатньо, тож потугу Білокам’яної націлено на нову концепцію Євроатлантичного простору, який слід будувати в партнерстві РФ, ЄС та США. Цьому проектові значною мірою був присвячений виступ російського міністра закордонних справ Сєрґєя Лаврова на останньому Мюнхенському безпековому форумі.
Таким чином, блокуючи євроатлантичні прагнення своїх сусідів на пострадянському просторі, Кремль сьогодні просуває власну концепцію інтеграції із Заходом. Однак чому Росія, для якої ще не так давно була пріоритетом модернізаційна співпраця із Заходом у справі озброєнь, сьогодні раптом мілітаризується? На думку директора російських досліджень Американського інституту підприємництва, Леона Арона, Путін використовує стратегію «обложеної фортеці»: саме захист від «зовнішніх небезпек» може зробити його авторитарний режим легітимним. Інший вимір філософії президента – геополітичне лідерство, яке РФ сьогодні втратила за багатьма позиціями: іноземний експертний мейнстрим не вважає її великою державою. На думку російського політолога Сєрґєя Караґанова, «поточна модель розвитку Росії не дає їй інших засобів гарантування лідерської позиції».
Стратегічні прогнози щодо Кремля можуть стати складною справою. З одного боку, російський авторитаризм є сильно персоніфікованим і тримається на авторитеті Путіна. Соціологія дає цікаві порівняння стосовно довіри росіян особисто до нього, а також до уряду й парламенту. Особистий рейтинг чинного президента, навіть опустившись до найнижчого рівня від січня 2011 року, все-таки залишається досить високим, а от довіра до уряду, а надто до парламенту не зростає. Через слабкість інститутів ситуація в Росії нагадує ту, що була в СРСР часів застою, тож іноземні аналітики, як і тоді американські радянологи, вимушені ворожити на кавовій гущі, як зміниться курс держави після Путіна.
На кого націлена зброя?
Дедалі частіше експерти в РФ тривожаться за майбутнє своєї країни. Одна з найвідоміших тамтешніх аналітиків Лідія Шевцова нещодавно драматично висловилася про початок розпаду російської системи. Хоча режим і частина місцевих лібералів, які його легітимізують, ще мають сили для перегрупування, агонія, на думку оглядачки, неминуча. Вона сміливо називає мілітаризм інструментом виживання російської системи й наголошує, що тепер ідеться вже не про риторику: «Сьогодні неоімперіалістична й мілітаристська риторика починає втілюватись у доктрині, але деякі сили істеблішменту можуть спробувати втілити її на практиці». Фактично, на думку Шевцової, паралельно з формальною концепцією існує елітний консенсус щодо домінування Росії на пострадянському просторі й можливості використання м’якої сили чи безпосереднього збройного втручання, щоб усувати небажані режими країн-сусідів і стримувати західний вплив.
Російська мілітаризація турбує деякі східноєвропейські країни, які є членами НАТО, насамперед Польщу та країни Балтії. Водночас вона привертає і пильну увагу Сполучених Штатів. Зокрема, за повідомленням Washington Times, Пентагону впали в око найбільші ядерні навчання в Росії за останні 20 років, що відбулися наприкінці минулого місяця. Однак експертний мейнстрим не вбачає в Москві загроз для Заходу чи НАТО.
Українська перспектива за цих умов бачиться доволі сумною. Підстав говорити про реальну російську загрозу нашій державі немає. Будь-яка інтервенція військ РФ на її територію чи навіть провокація збройного характеру неминуче спровокувала б усередині України сильні антиросійські настрої, а відтак Кремлю було б набагато важче втягнути її до своїх неоімперських інтеграційних проектів. Білокам’яній вигідніше задіювати ті самі методи впливу на Київ, що й досі: тиснути на українську владу, фактично тримаючи її на гачку, й через свою п’яту колону дестабілізовувати ситуацію в країні. Водночас ризики нестабільності збільшуються. Минуле дає кілька прикладів криз. Дві держави під час поділу Чорноморського флоту СРСР у 1992–1994 роках перебували на межі збройного конфлікту, фактично вдавалися до сутичок. Градус протистояння підвищувався й під час кризи навколо острова Тузла у 2003-му та російсько-грузинської війни в серпні 2008 року. Сьогодні не завершено демаркації кордону в Керченській протоці (що пов’язано із правами на використання газоносного підняття Палласа), не врегульовано питань перебування в Криму ЧФ, модернізації якого чинить опір Янукович, намагаючись нав’язати Росії послуги місцевих заводів.
За таких умов, імовірно, російська мілітаризація як свідчення сили відіграватиме роль ефективного примусу, підштовхуючи Януковича до здавання українських національних економічних та політичних інтересів.
