Об’ємне мистецтво невід’ємно пов’язане з контекстом простору, воно має його за основу і змінюється відповідно до просторових трансформацій. Простір, доступний людській системі відчуттів, тривимірний (тобто має в основі глибину, протяжність і висоту). Тривимірні також усі об’єкти в ньому. Але до об’ємного мистецтва належать лише ті, у яких об’єм відіграє головну роль у процесі формування сенсів. Тобто основним інструментарієм є саме характер, структура об’єму та його співвідношення з простором. Скульптура й інсталяція (генеративна, кінетична, звукова, віртуальна, світлова й не лише), ленд-арт тощо — усе це належить до об’ємного мистецтва. Нині види й жанри в мистецтві переживають еволюцію, яка передбачає зникнення певних видів і синтез інших. У цьому разі зручно використовувати термін кроссмедіа: коли види й жанри змішуються.
Як виглядала б скульптура Александра Колдера, якби авангард не почав досліджувати космос і місце атома в побудові Всесвіту? Або скульптури Альберто Джакометті, якби він не замислився над людським тілом і його «стисканням» у космічному просторі? Твір «Унікальні форми безперервності у просторі» італійця Умберто Боччоні також досліджує трансформації людської постаті, що долає космічні простори, просочуючись між відстанями. Чи з’явилися б такі об’єкти, якби не технічні відкриття? Як наукові відкриття впливають на мистецтво? Де зв’язок між Facebook, дослідженнями гена, надзвуковими літаками та, припустимо, скульптурою? Усе це відбивається в мистецтві.
Читайте також: Вихід з тіні
Мрія про космос
ХХ століття дало поштовх переосмисленню космічного простору, дослідженням макро- й мікросвітів шляхом «розкладання» складових матерії на універсальні елементи. У мистецтві — Кандинський вивчав музику сфер, Архипенко досліджував наповнену порожнечу. У ХХІ столітті люди марять колонізацією космосу. Ідеєю фікс нині є побудова марсіанських міст. Архітектуру й описування простору тепер більше пов’язують з естетикою космосу. Художники не просто розмірковують на тему зоряного неба, вони володіють конкретною інформацією, якою можуть оперувати. Вони, як і всі земляни, чекають на перший політ. Тривимірне мистецтво змінює свій вигляд та орієнтується вже не просто на характеристики цієї планети, воно переосмислює міжзоряні відстані.
Сара Зе, «Потрійна точка». Моделюючи наше діджиталізоване повсякдення, митці нерідко вдаються до створення складних візуальних систем
Яскравим прикладом є художник Кен Келлехер. Він створює скульптури, які працюють з ідеєю космічних порталів, засобів міжгалактичного пересування. Цікавий проект запропонував також архітектор Булос Дувейхі для встановлення в Абу-Дабі. Ідеться про інсталяцію «Ода Сонцю», що має підкреслювати вплив місяця на море, демонструючи дію припливу. Береговий ландшафт задумано влаштувати так, що сфери під час припливів зникатимуть. Вода, омиваючи ці «кургани», щоразу створюватиме новий краєвид: острови різної форми. Уночі ж сфери мають освітлювати парк, у якому можуть відбуватися різні заняття: пробіжки, музичні фестивалі, спостереження за зірками тощо.
Незвично переосмислює космічну тему митець Олексій Золотарьов з Києва. Так, ще з 2012 року, спираючись на традиції авангарду та поєднуючи їх з ультрасучасними художніми прийомами, він почав створювати проекти “Час та простір”, “Горизонт подій”, “Молекула”.
Сьогодні змінилося відчуття простору і сприйняття того, як із ним співвідноситься час. Дослідженню цих змін присвячено багато сучасних творів. Наприклад, відомий в усьому світі скульптор Ентоні Гормлі вже протягом шести років (із 2004-го) працює над серією «Кліринг». У ній митець намагається зруйнувати нерухомі координати кімнати й побудувати просторово-часовий континуум (неперервну лінію без кінця й початку). Робота складається з семи кілометрів металевого стержня, який утворює дуги від підлоги до стелі й від стіни до стіни, створюючи тривимірний малюнок у просторі. Ця установка є своєрідним векторним полем, вона спонукає глядача рухатися крізь його структуру й так порушує авторитет одноточкової перспективи.
Читайте також: У повільній гонитві за природою
Інакше до аналізу простору й часу підійшла художниця Дарія Кузьмич (Київ — Берлін), яка досліджує тему гібридного середовища, універсального дому, що формується з різних просторів у кількох країнах. Людина сьогодні не має такої цінності, як дім. Вона має простір для існування й можливості працювати: і саме він стає її домом. Коли місця та країни перебування постійно змінюються, безперервність, хоч і нестабільна, повсякденного життя може утворити власний метод упорядкування. Перерваний потік діяльності людини триває в іншому місці та з іншими заданими технічними можливостями. Художниця пропонує метод побудови певної системи нового простору, у якій закриває прогалини, з’єднуючи час і простір.
Відбиток діджиталізації
Іще одним фактором переосмислення уявлення про простір є інтернет, що змінив філософію сучасного соціуму. Тема перенасичення інформацією стала однією з провідних у сучасному мистецькому світі. Доступність інформації будь-якого обсягу й будь-якого характеру в будь-який час сповна десакралізує простір, глобалізуючи його ще швидше, ніж політика й економіка. Інтернет має свою культуру, етику, закони й виклики. Це не просто сервіс, це нова система існування людини, що формує світогляд. Від кількості та швидкості поширення інформації людина нині вже часто не має часу занурюватися глибоко в тему, не має часу аналізувати, відчувати, не має часу на себе. Не має саме часу, адже можливостей наче стало більше. Інформація як цінність, як артефакт сьогодні переживає глобальні зміни. Споживач (а саме такий термін уживають до людини, що користується послугами інтернету) отримує певний інформаційний колаж із сенсів, візуальних образів, меседжів і губиться в ньому.
Візуалізація музики. Японський художник Ріодзі Ікеда створює візерунки й відеопроекції, конвертуючи в зображення звуки, згенеровані комп’ютером
Дуже вдало цю тему порушила у своїй творчості художниця Сара Зе, що намагається моделювати безперервне поширення інформації та предметів у сучасному житті. Включаючи до своєї скульптури елементи живопису, архітектури й інсталяції, мисткиня досліджує, якої ваги ми надаємо предметам та інформації, а також яку силу вони мають, надаючи значень місцю та часу, у яких ми живемо. Її роботи часто беруть за наратив архітектуру, перетворюючи простір за допомогою радикальних зрушень масштабу або колонізуючи невидимий і периферійний простір. Зе розглядає скульптуру як доказ поведінки, а власний сирий процес експериментів залишає очевидним у роботі. Як наслідок, елементи, здається, часто зависають у перехідному стані, ніби завмирають на етапі між ростом і вмиранням. Твори стають системами, здавалося б, здатними до занепаду й оновлення. Подібно до наукових інструментів вимірювання, на які часто посилається художниця, скульптури Зе — це намагання кількісно оцінити й організувати Всесвіт, створюючи тендітну особисту систему порядку. У межах практики скульптура стає і приладом для організації та демонтажу інформації, і механізмом пошуку та дислокації себе в часі та просторі.
Іншим цікавим проектом, який стосується цінності інформації та намагання впіймати момент, є проект українського митця Тараса Поповича, що звернувся до теми фіксації пам’яті, використовуючи новітні технології. Розмірковуючи над темою премії M17 Sculpture Prize «Коріння та пилок», він запропонував побудувати «Лабіринт часу». Художник ставить питання: Як швидко все змінюється або чи змінюється взагалі? Де цей момент, коли швидкі зміни перетворюються на рутину? Яка вона, природа постійного руху? Яку роль у цьому відіграє час? Поки що немає відповіді, чому час безупинний, але він однонаправлений і завжди протікає від минулого до майбутнього. Відмінність між минулим і майбутнім принципова.
Читайте також: Від закладу культури до культурного бренда
Інсталяція Тараса Поповича — це проект дзеркального лабіринту. Частину дзеркал у ньому замінено на монітори, на яких накладається і одночасно транслюється відбиття того, що відбувається прямо зараз, і того, що відбувалося в цьому самому лабіринті раніше, 365 днів тому. Тобто якщо глядач блукатиме лабіринтом 1 січня 2020 року о 9:00, а потім повернеться 1 січня 2021 року о 9:00, він зможе побачити своє віддзеркалення в 2021-му, а також себе у 2020-му. Населення світу на початку століття становило 6,1 мільярда людей. Станом на кінець 2012 року воно збільшилося до семи мільярдів і збільшується приблизно на 78 мільйонів щороку. Із такою кількістю подій і людей життя втрачає свою цінність, і інформація про життя втрачає свою цінність.
Олафур Еліассон, «Зелене світло». Експериментуючи зі світлом, дансько-ісландський художник перетворює свої арт-воркшопи на сеанси переживання колективного досвіду солідарності
До цікавого експерименту вдався український митець Сергій Ніжинський спільно з ізраїльським режисером Олександром Шапіро. Вони розробляють проект «Цифрове безсмертя», що порушує питання трансформації поняття життя та смерті, вартості індивідуального життя. Інсталяція «Цифрове безсмертя» — це високотехнологічний меморіал або серія меморіалів, виконаних із міцних надсучасних матеріалів, частіше в естетиці contemporary art. Їхній основний концепт полягає у збереженні образу людини за допомогою медіа-мистецтва і нью-медіа як інструмента, що не виключає згодом також використання спеціально навчених нейромереж, псевдоголограм тощо. Завданням цифрового безсмертя є не тільки збереження пам’яті про людину, а й певний психотерапевтичний ефект, а також зміна культурної парадигми щодо смерті й, відповідно, щодо життя.
Цікаво спостерігати, як змінюється об’ємне мистецтво із розвитком цифрових технологій. До того ж змінюється і концептуально, і формально. Нікого вже не здивуєш сенсорними екранами чи голограмами. Але можна здивуватись, як ці технології інтегруються в мистецтво. Продовжуючи тему життя та смерті, хочу навести приклад японського художника Тацуо Міядзіма. Цей скульптор і художник з інсталяції у своїх високотехнологічних роботах використовує електричні схеми, відео, комп’ютери. Основні художні концепції Міядзіма бере з гуманістичних ідей і буддійських вчень. Світлодіодні лічильники в його установках безперервно миготять із повторенням від 1 до 9, символізуючи шлях від життя до смерті, але уникаючи кінцевості, представленої 0. А його цифри в сітках, на баштах і контурах будівель виявляють зацікавленість до ідей безперервності, зв’язків, вічності й потоку часу та простору.
Читайте також: Культурні столиці
Японець Ріодзі Ікеда є художником, що працює у сфері нових медіа та звуку. Його роботи переважно пов’язані зі звуком у різних «сирих» станах, від синусоїдальних до шумових, із використанням частот на межі діапазону людського слуху. Його спектаклі й імерсивні інсталяції містять згенеровані комп’ютером звуки, які візуально перетворюються на відеопроекції або цифрові візерунки. В аудіовізуальній роботі Ікеда використовує масштаб, світлотінь, гучність, тінь, електронні звуки і ритм, аби наповнити почуття. Його знаменитий «Тестовий зразок» складається з п’яти проекторів, які висвітлюють площу підлоги близько 28 метрів завдовжки і 8 метрів завширшки. Установка перетворює дані (текст, звуки, фотографії та фільми) на штрих-код і виконавчі шаблони нулів і одиниць. Творчість Ікеди також включає одноденні спектаклі, такі як «Datamatics» [ver. 2.0]. Художник досліджує й застосовує математичні та наукові методи для формування музики, часу і простору та створює захопливий досвід. Він досліджує звук і зір, деконструюючи їхні фізичні властивості, щоб виявити складні відносини, пов’язані з людським сприйняттям. Зрештою, Ікеда тестує екстремальний потенціал цифрових технологій, кидаючи виклик порогам сприйняття.
Лед-інсталяція Даніеля Лібескінда є яскравим прикладом гібридного, кросмедійного мистецтва. Ансамбль скульптур слугує брамою до Міланської світової виставки, а їхні спіралеподібні світлодіодні об’єми можна побачити на відстані 50 метрів. Анімацію, «вживлену» у сталеві конструкції, надихають природні явища, починаючи від руху атомів до способу групування зоряних галактик.
Гра світлом
Із розвитком цифрових технологій розвинулась і світлова інсталяція, адже світлом стало простіше управляти. Наприклад, ідеться про голограму — цифрове мистецтво, що базується на світлі, але водночас займає тривимірний простір. Але якщо говорити про світло, потрібно звернутися до класика, одного з найвідоміших митців, що працюють зі світлом, Олафура Еліассона. Він досліджує простір світлом, поєднує мистецтво, науку та природні явища, створюючи незвичайний сенсорний досвід. Борючись із пасивним сприйняттям мистецтва, він спонукає глядача до активної участі, буквально занурюючи його у свої світлові інсталяції. Головні виклики сучасного суспільства, з якими працює Олафур, — це екологія, соціальна ізольованість, переміщення (вимушена міграція) людей тощо. Роботи Олафура — це колективний досвід, основною метою якого є переживання себе як частини великої спільноти. Часом зв’язок між відвідувачами стає майже інтимним, як це відбувається всередині інсталяції «Your Blind Passenger». Інсталяція — це вузький коридор, заповнений штучним туманом і освітлений двома кольорами: жовтим і білим. Потрапляючи в обійми густого, в’язкого туману, у перші секунди глядач зовсім втрачає орієнтацію у просторі. Коли очі звикають, серед хмар починають проступати контури відвідувачів, які перебувають поруч. Позамежний досвід, пережитий у туманному тунелі, робить чужих людей ближчими.
Натомість проект «Green Light» виник як реакція на прибуття до Європи мільйонів біженців. «Green Light» — це художня майстерня, у якій здійснюється соціальна інтеграція новоприбулих. Біженці дають змогу створювати зелені світильники, слухають лекції про мистецтво й діляться своїми історіями. Оскільки за законом Еліассон не має права платити біженцям зарплату, він забезпечує їх їжею, мовними курсами й професійною перепідготовкою.
Читайте також: Опір ґрунту
Іще один цікавий приклад — роботи Ентоні Джеймса, скульптора нової ери, у чиїх інсталяціях світло стає матеріалом. Завдяки своїй практиці Джеймс повертається до геометрії Евкліда, точніше, до платонівських тіл, до серії тривимірних багатогранників. Розглянуті ще давніми греками ідеальні форми відроджуються, перетворюючись на футуристичну естетику металу й технологічного світла. Твори Ентоні Джеймса надають нового, сучасного значення словами Вільяма Блейка: «Бачити світ у піщинці / І рай у польовій квітці / Тримати нескінченність у долоні / І Вічність за годину».
Вдало поєднує цифрові технології та засоби висловлювання світлової інсталяції митець Рефік Анадол, який, звертаючись до традицій ленд-артиста Крісто (Христо Явашева), «огортає простір», візуально порушуючи його звичну цілісність та об’єм. До вражаючих світлових інсталяцій вдаються на фестивалі Ars Electronica, де дрони перетворюються на носіїв світла, а роботи здатні створювати світлові інсталяції.
Мова тіла
Робототехніка — це ще одна актуальна тема ХХІ століття. Швидкість глобальної машинізації приводить митців до роздумів про взаємодію та спільне існування людства й машин, що вже отримали людський вигляд. Ці дослідження почалися ще у 1970-х роках у творчості художника Стеларка (Стеліоса Аркадіу) навколо теми роботів і кіборгів. Художник вигадав технобіологічне тіло, що є ніби продовженням людського тіла, але «зживленого» з роботом. М’язова машина — це шестигранний пішохідний робот діаметром п’ять метрів. Гібридна система людино-машини, що працює на пневматичному двигуні за допомогою плинних приводів м’язів. Коли вона починає рухатися, більше не можна знайти відповіді, хто контролює рух: людина чи машина. Вони стають повністю інтегрованими й рухаються як єдине ціле. Шестиногий робот одночасно розширює тіло й перетворює свою двоногу ходу на шестиногу, що нагадує комах. Зовнішній вигляд і рух ніжок машини є одночасно рухом кінцівки і крилом. Саме Стеларк став і одним із батьків біоарта (мистецької практики, де людина працює з живими тканинами, бактеріями, живими організмами та життєвими процесами), коли вживив у свою руку справжнє вухо.
Емі Карл, «Регенеративний релікварій». Експериментуючи з формами самовиявлення, сучасне візуальне мистецтво порушує фундаментальні питання людського буття
Розуміння того, що людина вже має можливість втручання у ДНК, наштовхує художників на переосмислення світобудови. Концепцію та естетику клітини досліджували багато художників, зокрема знаменита Луїза Буржуа. Її інсталяції з серії «Cells» — каркаси/символічні об’єкти, у які глядач може зазирнути, або невеликі кімнати, до яких глядача запрошують завійти. У клітинках Буржуа використовує більш ранні скульптурні форми, знайдені предмети, а також особисті предмети, що мають сильний емоційний заряд художниці. Буржуа заявляла, що «Клітини» представляють «різні види болю: фізичний, емоційний і психологічний, розумовий та інтелектуальний… Кожна клітина має справу зі страхом. Страх — це біль… Кожна клітина має справу із задоволенням вуаєриста, трепетом, вона дивиться і дивиться».
Сьогодні митець уже може не просто фантазувати на тему, а керувати клітиною та геном. Наприклад, Емі Карл (США) створила об’єкт «Регенеративний релікварій». Скориставшись інтелектом людських стовбурових клітин, вона створила прототип людської руки (відбиток із біодруком у формі 3D-дизайну). Матеріал — біорозкладний гідрогель, що з часом розпадається. Скульптуру встановлено в біореакторі, у якому «живуть» людські мезенхімальні стовбурові клітини (НMSC) від дорослого донора, посіяні на цю конструкцію. Зрештою вони переростають у тканини й мінералізуються у кістці вздовж цього ешафота. Художниця демонструє можливість використання клітин як матеріалу для скульптингу. Вона спонукає клітини «працювати» на мистецький об’єкт, порушуючи безліч етичних, наукових, екзистенційних і релігійних питань. До чого призведе можливість перепроектування тіла? Чи можна такі об’єкти вважати живими? Чи має кордони живе й неживе? Чи є така форма творчості експлуатацією, проявом неповаги або культивуванням бактерій і різних форм існування? Чим обернеться це моделювання майбутнього в умовах кризи людства? Чи є в таких експериментах потенціал до створення біозброї чи розвитку нездорової екології? Усі ці питання досі відкриті.