Зрозуміло, що The Doors без Джима Моррісона далеко не той, як і будь-яка команда без харизматичного фронтмена. Тож урізаний варіант відомого квартета до складу Manzarek–Krieger міг привабити лише відданих фанів. До дуету «батьків-засновників» клавішника Рея Маназарека і гітариста Роббі Крігера приєдналися вокаліст Дейв Брок, барабанщик і басист. До речі, поява останнього – нетиповий крок гурту, адже ранні The Doors грали без постійного бас-гітариста, зробивши своєю впізнаваною «фішкою» одночасні електро- і бас-органні партії Манзарека. Сенс цього нововведення прояснився, коли музиканти вийшли на сцену – всі дорзівські хіти зазнали нових аранжувань. Приміром, «Alabama Song» зазвучала повільніше, хоча характерний ритм клавішних залишився. Маназрек і Крігер примудрилися освіжити звучання, водночас не втративши основи композиції, тож кожну пісню публіка вгадувала с перших звуків.
Концерт розпочався вчасно. Пунктуальність ветеранів року багатьох вхопила зненацька, адже українська публіка дещо недисциплінована, – звикнувши до затримок початку виступів, вона часто «підтягується» в зал близько півгодини. Музиканти почали грати без зайвих «ліричних відступів», й одразу стало зрозумілим, що Manzarek–Kriegerof The Doors акцентуватимуть виключно на музиці.
Жодних відтяжних маневрів: майже аскетична сцена з невибагливою підсвіткою, сивочолі рокери, і центральна фігура в чорному. Звісно, Дейв Брок не міг не зіграти свою роль «замінника» Моррісона, тож вбрався відповідно. Його рухи на сцені були значно спокійнішими за манеру виступу Джима, однак через подібність голосу здалека Брока можна було сприйняти за постарілого екс-фронтмена гурту.
Ця ілюзія швидко зникала, що й не дивно, адже Дейв Брок і учасники колективу неодноразово наголошували, що не прагнуть стовідсоткового уподібнення з покійним лідером The Doors. Цілком правильний підхід, бо якби «дорзівці» влаштували на сцені «шоу двійників», це б скидалося на виступ у провінції якогось клону відомого виконавця. Словом, Брок – це Брок, вкритий тінню великого Моррісона, котрому й досі «поклоняються» на паризькому цвинтарі.
Народ шаленів з перших композицій. Певно, така щира реакція публіки вплинула на старих рокерів, і в середині концерту вони почали вигукувати стандартні концертні фрази. «Godblessyou, Ukraine!» – після цих слів натовп вибухнув радістю. Кульмінацією відриву стала найвідоміша (її називають і «найпопсовішою») композиція «Light My Fire», яку свого часу практично повністю написав Роббі Крігер. Відігравши дві години, так само пунктуально як і на початку, музиканти залишили сцену. На біс їх викликали хвилин п’ять. Почувши крики і стукіт прихильників, після кокетливої паузи старі ікони року таки вийшли на сцену. Публіка, в який змішалися молоді неформали, солідні «мажори» і дівчата далеко не рок-н-рольного вигляду, проводжала їх як справжніх королів. Навіть без Джима Моррісона.