Прем’єр-міністр Реджеп Таїп Ердоґан перебуває на посаді найдовше (з 2003 року. – Ред.), якщо не рахувати Ататюрка, і далі здобуває популярність на Близькому Сході, адже послідовно сприяє поступу демократії на теренах колишньої Османської імперії. Але всі сподівання Анкари на здобуття статусу регіональної потуги і перетворення на життєво необхідний місток між Сходом і Заходом може перекреслити громадянська війна, що спалахнула в Сирії.
Зіпсовані відносини
Тривалий період перед приходом до влади Партії справедливості та розвитку під проводом нинішнього прем’єра Туреччина перебувала у стані економічного занепаду, політичної нестабільності та в оточенні недоброзичливих Ірану, Іраку, Вірменії, Болгарії та Сирії – усі вони мали історичні суперечки з Анкарою. Проте нова політика «життя без проблем із сусідами» повільно згладила гострі кути, втихомирила пристрасті через давні непорозуміння і пом’якшила політичні розбіжності. Найочевиднішими є позитивні зрушення у відносинах із Сирією. А ще 20 років тому вони були надзвичайно напруженими. Дамаск тоді надав притулок лідерові Робітничої партії Курдистану (РПК) – курдської повстанської організації та затятого ворога Туреччини. Понад те, відмовлявся визнавати контроль останньої над прикордонною провінцією Хатай. У відповідь Анкара вдалася до демонстрації своєї військової сили. Як результат – лідера РПК було вислано і політичні зв’язки двох країн стали поліпшуватися. Ердоґан вбачав у Башарі Асаді модернізатора й реформатора і здобув його прихильність завдяки підтримці, порадам та торговельним угодам.
Коли 17 місяців тому на півдні Сирії почалися протести, він став вимагати від Асада проведення необхідних у такій ситуації реформ. Дамаск же у відповідь запевняв, що ось-ось візьметься за них, однак нічого не зробив. Ердоґан, гостро реагуючи на недотримання слова, сприйняв таку бездіяльність як особисту образу і зраду. Незадоволення переросло у гнів – відносини з Дамаском було знову зіпсовано.
Після того як у сусідній державі спалахнули збройні сутички, Туреччина одразу ж запропонувала біженцям притулок уздовж свого кордону, прийняла низку конференцій сирійської опозиції і перетворилася на одного з найгостріших критиків режиму Асада в регіоні. Проте тут прем’єр був змушений діяти досить делікатно. Він швидко вгледів політичні переваги від підтримки сунітської опозиції (що протистоїть панівній у Сирії меншині алавітів) як усередині країни, так і в решті арабського світу. Поставивши на сунітів, Анкара знову могла виявитися прапороносцем мейнстримної течії ісламу й при цьому і далі заохочувати Дамаск до демократії. Це тільки посилило б її вплив на Єгипет, Саудівську Аравію, країни Перської затоки, але погіршило б відносини з шиїтським Іраном – головним союзником Асада. Така політика здавалася оптимальною для відновлення впливу Туреччини на колишні провінції Османської імперії.
Віддавати перевагу повстанцям, сприяти їм – отже, свідомо дивитися крізь пальці на контрабанду зброї до Сирії через свої кордони. Окрім того, передбачалися політичні та вербальні випади в бік її очільника, що призвело б до ускладнення зв’язків із Росією як головною заступницею правлячого сирійського режиму перед ООН. А ще це означало потребу в концентрації армії на турецько-сирійському кордоні та погрожуванні Асаду впровадженням безпольотної зони, наданням повітряних коридорів повстанцям і навіть прямим воєнним втручанням.
Декларативний натиск
Водночас Ердоґан має бути обачним. Кілька років він перебував у пастці запеклого політичного протистояння з колись потужною турецькою військовою верхівкою, що довго обстоювала секуляризм та з підозрою ставилася до прем’єра-суніта. Після кількох спроб помірятися силами й виборів, що продемонстрували зростання народних симпатій до ісламістів, а також викриття сенсаційного і заплутаного плану повалення уряду Партії справедливості та розвитку з боку генералітету Ердоґан спромігся суттєво зменшити вплив військових: 55 старших офіцерів арештували або відправили у вимушену відставку. Він приборкав політичні амбіції армії, тож вона, ображена й деморалізована, не поспішатиме допомагати главі уряду.
Сирія вміло користалася з внутрішньої напруженості в сусідній державі. Зокрема, від пострілів її прикордонників гинули біженці, які вже опинилися на території останньої. Турки демонстрували нестримний гнів, але прямих зворотних агресивних дій не чинили. У червні сирійці збили у своєму повітряному просторі їхній військовий літак, пілоти загинули. Анкара погрожувала негайною реакцією, звернулася по допомогу до партнерів із НАТО, зосередила на кордоні ще численнішу армію, але зайти далі не наважилася. Натомість Дамаск відновив безпосередню підтримку РПК, знаючи, що це безпомилковий спосіб розлютити Туреччину, яка вважає будь-яку допомогу своїм курдським противникам прямим зазіханням на власний суверенітет. Окрім того, нині сирійська опозиція твердить, що влада пересуває до кордону хімічну та біологічну зброю з метою захисту від можливих іноземних зазіхань. Ці заяви – прямий виклик Ердоґану, адже інтервенцію може здійснити тільки Туреччина – єдина країна, яка має достатньо потужні військові сили, щоб завдати поразки добре озброєній армії Сирії.
Однак здається, що прем’єр не в змозі піти далі за погрози. Його стримують внутрішні чинники: більшість турків не бажають бути вплутаними в проблеми сусідньої держави. Туреччина як член НАТО обмежена в праві на односторонню зовнішню агресію. Вона пообіцяла, що не вдаватиметься до відкритої підтримки рішень Ради Безпеки ООН, яку не раз блокували Китай і Росія. Навіть контрабандне постачання зброї повстанцям має свої межі: дозволяється доправляти лише певну її кількість, до того ж переважно з країн Перської затоки.
Ердоґан має серйозні підстави для вагань: жоден із сусідів Сирії не бажає остаточного повалення режиму Асада, адже це призвело б до поширення революційних тенденцій, розростання громадянських воєн, кривавої релігійної ворожнечі, збільшення чисельності біженців на всіх кордонах. Усіх турбує те, що тамтешня опозиція не припиняє приймати до своїх лав ісламістських екстремістів і терористів з «Аль-Каїди». Загальновідомо й те, що режим, який нині бореться за своє життя, не побоїться використати зброю масового ураження проти тих, кого вважатиме своїм ворогом.
Дедалі поширенішою стає думка, що Ердоґан більше гавкає, ніж кусає, – хвалена військова міць Туреччини скидається на паперового тигра, а не дієву загрозу. Вочевидь, таке сприйняття є фатальним для амбітного проекту нарощення впливу країни в регіоні. Донині підтримка прем’єром Арабської весни не проходила серйозну перевірку. На ділі маємо тільки його тріумфальні візити до Єгипту, Лівії та Тунісу, де він закликав наслідувати турецьку модель поміркованого ісламізму.
Регіональна перспектива
Сирійський спротив підштовхує Ердоґана до непростого вибору. Під загрозою опиняються відносини з Іраном, завдяки яким Анкара сподівалася зайняти ключову позицію посередника в діалозі щодо його ядерної програми. Внаслідок цього може ускладнитися ситуація на кордонах країн, але найгірше, що вона може підштовхнути Тегеран до підтримки курдських сепаратистів. Постраждають і відносини з Кремлем. За останні 20 років ці держави, які ворогували в період холодної війни, стали близькими партнерами. Йдеться насамперед про потужні інвестиції Туреччини в російську економіку й величезні потоки туристів із РФ на її курорти.
Анкара має іншу альтернативу. Наприклад, наново виявляти зовнішньополітичну активність на такому бажаному приєднанні до ЄС. Нині рух у цьому напрямку призупинено через головування в ЄС Кіпру, з яким у неї напружені відносини, й кризу в єврозоні. Крім того, можна розвивати мережу зв’язків із тюркомовними країнами Центральної Азії. А також зосередитися на власному стрімкому економічному зростанні й таким чином долучитися до низки економік, що динамічно розвиваються і протистоять глобальній рецесії. Ще один варіант – нарощувати вплив на Балканах і поміж країн Чорноморського регіону. Проте і сирійський виклик аж ніяк не слід залишати без уваги.