Виникає запитання: чому? Адже в нас є багато чого хорошого й корисного, так само як і в розвинених країнах Заходу: свобода слова й виборча система, роботодавці й наймані працівники, підприємці й банкіри, державні регулятори, відносно вільний ринок тощо. Але користі від цього всього для переважної частини народу України не надто багато. Скажу навіть більше: як існувала в нас з радянських часів система економічних відносин, що сприяла радше знищенню, ніж накопиченню виробничих можливостей, так існує й донині. Запозичені із Заходу інституції, на жаль, до суттєвих змін не привели. У нашій країні немає всього того комплексу суспільних відносин, які зазвичай визначають поняттям «капіталізм». Тобто робити гроші в нашій країні, щоб знов вкладати їх у свій бізнес, сенсу дуже мало. Тому немає в нас того особливого способу й порядку людських відносин, специфічного ставлення людей до суспільного виробництва й розподілу матеріальних благ, ставлення до своєї праці, яке Білл Ґейтс назвав творчим капіталізмом, а Йозеф Шумпетер — творчим руйнуванням.
Капітал — це матеріальні та/або фінансові активи, грошова оцінка яких має тенденцію зростати. Зумовлюють це дії власників капіталу. Успіх власників капіталу (капіталістів) так чи інакше пов’язаний саме зі зростанням грошової оцінки їхніх активів. Таку мотивацію капіталістів визначають суспільні відносини приватної власності, захист цієї власності державою, активні дії держави з придушення спроб капіталістів-конкурентів знищити одне одного та забезпечення рівних формально-юридичних умов для всіх учасників конкурентної боротьби. Обмежена в такий спосіб конкуренція спонукає капіталістів невпинно домагатися безумовних ринкових переваг над своїми суперниками. Головним показником успіху тут є щоразу вища грошова оцінка власного капіталу.
Читайте також: Криза наближається
Притаманна Україні система економічних відносин, на відміну від капіталізму, ґрунтується на діях окремих груп людей щодо встановлення контролю над певними територіями, державними установами, підприємствами тощо, які здатні або самі генерувати грошовий потік, або суттєво цьому сприяти. Найкраще, коли вдається встановити такий контроль над використанням державного бюджету або бюджетів місцевого рівня. Щоб досягнути успіху в нашій країні, головне встановити дієвий контроль над центром управління державою. В Україні конкуренція є рушійною силою, але в нас конкурують насамперед не за частку ринку, а за можливість керувати державою або дієво впливати на суб’єкта державного управління. Основний показник успіху тут — величина привласненої суми грошей.
Історичні аналогії
Система суспільних відносин в Україні не є чимось оригінальним. Приміром, у Франції у XVII–XVIII столітті була схожа система: певна група людей (феодалів-землевласників) контролювала основний тодішній засіб виробництва — землю. Селяни, які хазяйнували на цій землі, мусили або безплатно працювати на верхівку феодального суспільства, або сплачувати їй гроші. Основним показником успіху в економічній сфері для французьких феодалів була величина привласненої суми грошей.
Влада у Франції належала королю, — понад те, держава, по суті, була в короля в «приватній власності». Офіційно тодішні французькі держслужбовці підпорядковувалися не Франції, а її королю. Недарма політичний режим, який там панував, дістав назву абсолютної монархії. Оподаткування в країні існувало переважно у формі прямих податків, і збирали їх практично тільки з французьких селян, які становили абсолютну більшість населення. Зібрані гроші король витрачав відповідно до своїх примх. Чимала частина цих грошей діставалась оточенню короля. Але значно більше, ніж монарх, забирали в селян феодали за землю, яку вони здавали в оренду.
Для обох країн — Франції XVII–XVIII століття й сучасної України — характерно те, що в них виявилося забагато сучасних підприємств, забагато освічених людей (узагалі забагато людей) і забагато територій, принаймні як до потреб наявного соціально-економічного устрою. Хоча ми з вами бачимо, що показники, які характеризують економічну географію України, дедалі більше відповідають жорстким і безкомпромісним вимогам панівного в державі суспільного устрою: людей у країні та її територій стає куди менше.
Читайте також: Небезпечне запаморочення від успіхів
У Франції щось схоже сталося після скасування Нантського едикту, коли тисячі гугенотів мусили залишити Францію, забираючи із собою гроші, професійну майстерність та підприємницьку кмітливість. Так само французький король Людовік ХІV намагався відмовитися і від Луїзіани — регіону, що займав практично третину території сучасних США (від Великих озер до Мексиканської затоки та від Іллінойсу до кордону на півдорозі до Тихого океану), який французький дослідник Ла Саль та його супутники оголосили володінням Франції. Король вирішив, що дослідження земель за кордонами Канади «абсолютно безглузді, і тому такі експедиції треба заборонити». Остаточно Луїзіани Франція позбулася вже за часів Наполеона.
Людовік ХІV зрештою втратив значну частину Канади, а разом з нею Ельзас. Дещо пізніше Вольтер заявив: «Я вважав би за краще вибрати мир, а не Канаду». Цей мир Франція отримала, але, як відомо, він не дав країні ні справжнього миру, ні спокою, а династію Бурбонів це не врятувало від революції та гільйотини. Щодо Канади, то її тоді забрала собі Англія.
По той бік Ла-Маншу місцеві жителі відрубали голову своєму королю на 144 роки раніше, ніж це зробили французи. Зрозуміло, що такий вчинок не є обов’язковою умовою переходу від феодалізму й абсолютної монархії до капіталізму та представницької демократії, але як у людей вийшло, так вони й зробили.
У XVII столітті, коли французький король Людовік ХІV втілював у Франції принцип «Держава — це я», в Англії після кривавої громадянської війни, жорстокого режиму Олівера Кромвеля, реставрації королівського абсолютизму, страшної епідемії чуми, Великої пожежі в Лондоні й нарешті перемоги Славної революції 1688 року запанував політичний режим конституційної монархії. Тобто владу короля обмежив орган представницької демократії — парламент.
Тоді в Англії право голосу мали тільки заможні чоловіки, тобто голосувало менш ніж 10% населення, тому представники великого бізнесу могли безпосередньо брати участь у політиці й управлінні державою. Англійську державу значною мірою «приватизували» певні групи місцевих олігархів. Парламентські вибори в тій ситуації слугували механізмом безкровної зміни влади однієї групи «приватизаторів» державного апарату на іншу.
Так само як різнилися наприкінці XVII століття політичні режими державного устрою Англії та Франції, різнилося й становище англійських і французьких селян. По-перше, в Англії тоді вже були стабільно незмінні розміри плати за землю, а по-друге, — і це головне, — в англійських фермерів (на відміну від їхніх французьких колег) після сплати оренди та податків залишалося достатньо грошей на розвиток свого бізнесу.
Ми зараз говоримо про селян, тому що в Англії та Франції в XVII–XVIII столітті вони становили абсолютну більшість населення і, крім того, створювали переважну частину валового національного продукту. Англійська промисловість сягла обсягів виробництва сільського господарства тільки в часи наполеонівських війн, а французька — тільки в середині другої половини ХІХ століття.
Валовий національний продукт (ВНП) Франції навіть у середині XVIII століття більш ніж удвічі перевищував ВНП Англії (160 млн і 68 млн фунтів стерлінгів), тоді як величини державних бюджетів цих країн майже збігалися (16 млн і 15 млн фунтів стерлінгів). Можливо, в Англії був дещо більший податковий тиск, ніж у Франції, але бюджет англійської держави становили переважно не надходження від податків, а запозичення. Свій борг англійський уряд обслуговував дуже акуратно. Податки в Англії були здебільшого непрямі, і їх сплачували всі верстви населення. Надходження від податків значною мірою використовувалися на обслуговування державного боргу, а державні запозичення — на закупівлю продукції англійського сільського господарства й промисловості, якої потребувала держава.
Найімовірніше, французькі селяни зазнавали не меншого податкового тиску держави, ніж селяни Англії, тим більше що прямі податки, які мусили сплачувати французькі фермери, тяжчі самі по собі, ніж непрямі, але головне те, що землевласники у Франції відбирали в селян куди більшу частку їхнього продукту, ніж це робили англійські землевласники.
Читайте також: Реакції бродіння економіки
Мабуть, тому й за доходом на душу населення Англія в середині XVIII століття випереджала Францію (7,3 фунта стерлінгів і 5 фунтів стерлінгів). Імовірно, це й зумовило зростання кількості населення Англії з початку XVII — до середини XVIII століття на 50% (з 4 млн до майже 6 млн), тоді як населення Франції в той самий період зросло тільки на 25% (з 20 млн до 25 млн).
Англійська державна й економічна модель виявилася ефективнішою за французьку. Якщо ВНП Франції в середині XVIII століття в перерахунку на душу населення становив 6,4 фунта стерлінгів, то ВНП Англії в той самий час — майже вдвічі більше — 11,3 фунта стерлінгів на одного англійця. Саме завдяки перевазі англійської політекономічної моделі було підірвано світову гегемонію Франції, яка сформувалася в середині XVII — на початку другої половини XVIII століття. Ще тоді, коли промислова революція в Англії тільки розпочиналась, і ще задовго до кривавої антифеодальної революції у Франції, ще коли Англія разом із Шотландією та Ірландією не утворили Сполучене Королівство Великої Британії, — Англія вже переграла Францію в міжнародній торгівлі, перевершила в розвитку технологій сільського господарства, перемогла у військових змаганнях. І все це попри абсолютну перевагу Франції в загальних обсягах ВНП та кількості населення.
Суб’єкти економічної діяльності
Чому так сталося? Тут ми маємо ненадовго поринути в абстраговану теорію. Людські відносини, зокрема економічні, можуть реалізуватися тільки через відповідну діяльність людей. Людську діяльність відрізняє від усіх інших об’єктивно наявних природних процесів те, що вона завжди має свого суб’єкта. Тобто діяльність завжди хтось здійснює. Сама по собі без відповідної людини діяльність виконуватися не здатна. І якщо людські відносини реалізовуються тільки через відповідну діяльність людей, то зрозуміло, що в цієї діяльності є свої суб’єкти. Завжди є люди, які підтримують відносини, і завжди є люди, які визначають зміст та сенс цих відносин.
В економічних відносинах так чи інакше бере участь усе доросле населення суспільства. Але якщо участь одних полягає в тому, щоб своєю працею виконувати якусь роботу (назвемо їх суб’єктами праці), других — щоб організувати сумісну працю суб’єктів праці для створення якоїсь споживчої цінності (це суб’єкти виробництва товарів і надання послуг — називатимемо їх просто суб’єктами виробництва товарів), то треті примушують всіх інших створювати такий продукт, який вони вважають за потрібне й частину якого потім привласнюють собі (це суб’єкти виробництва й привласнення додаткового продукту, а по суті, суб’єкти суспільного виробництва, розподілу та привласнення матеріальних благ, що закономірно робить їх справжніми суб’єктами суспільства і його головними вигодонабувачами).
У різних суспільствах ці функції суб’єктів діяльності виконують різні люди. Хоча бувало й таке, що ті самі люди виконували функції різних суб’єктів одночасно. Наприклад, відомий усім Робінзон Крузо, коли жив на безлюдному острові, був одночасно суб’єктом праці, суб’єктом виробництва товарів і сам собі суб’єктом суспільства. Але, щойно на його острові з’явився П’ятниця, Робінзон Крузо всі функції суб’єкта їх маленького суспільства відразу ж зосередив у своїх руках, по-братськи розділивши з П’ятницею тільки функції суб’єкта праці.
Суб’єкт суспільства завжди підпорядковує собі суб’єктів виробництва товарів, який, зрозуміло, не може не підпорядковувати собі суб’єктів праці. Коли та сама людина є, наприклад, суб’єктом суспільства й водночас суб’єктом виробництва товарів, то вона зазвичай діє насамперед так, як це їй потрібно як суб’єкту суспільства, і свою діяльність суб’єкта виробництва товарів підпорядковує собі як суб’єкту суспільства. Водночас, коли людина змушує інших людей (можливо, і себе також) створювати певний продукт із тим, щоб потім привласнити частину цього продукту, вона стає суб’єктом відповідних суспільних відносин.
Тому, наприклад, якщо для власників — а одночасно й керівників — українських підприємств мета бізнесу — привласнити максимальну суму грошей, щоб придбати на них засоби споживання або щоб ці гроші десь переховати, і якщо вони нічого не збираються інвестувати в розвиток свого бізнесу, то ці власники, незалежно від своїх уявлень про те, що вони насправді роблять, стають суб’єктами затвердження в Україні суспільних відносин, властивих феодальному суспільству.
Наші суб’єкти суспільства формально можуть значитися керівниками держави, держслужбовцями, депутатами, керівниками приватних фірм, президентами спортивних клубів, офіційними безробітними — ким завгодно. У нашій країні функціонал суб’єкта суспільства не має належного офіційного статусу, тому відповідності між офіційним статусом людини й місцем, яке вона реально займає в системі суспільних відносин, у нинішній Україні практично не існує.
На відміну від сучасної України у Франції в XVII–XVIII столітті все було чітко й зрозуміло: суб’єктами праці були наймані робітники й різного роду підмайстри та помічники; більшість селян становили ті, хто одночасно був і суб’єктами праці, і суб’єктами виробництва товарів; також суб’єктами виробництва товарів були власники великих ферм, наймані керівники господарствами феодалів, господарі майстерень, власники й управителі мануфактур, власники торгових і фінансових підприємств; суб’єктами суспільства — король, його родичі, дворянство (аристократи шпаги й мантії), верхівка католицького духівництва. «Третій стан», який протистояв аристократам і духівництву, становили переважно суб’єкти виробництва товарів та суб’єкти праці.
Докладно питання суспільних економічних відносин як результату взаємодії соціально-різноякісних суб’єктів економічної діяльності описано в праці Ріфата Абульханова, виданої ще 1982 року.
Зрозуміло, що суб’єкти суспільства не можуть привласнити додаткову працю, попередньо не встановивши контроль за засобами виробництва. Цей момент дає суб’єктам суспільства змогу дієво впливати на діяльність суб’єктів виробництва товарів і суб’єктів праці. Усе це потрібно суб’єктам суспільства, щоб змусити суб’єктів виробництва товарів і суб’єктів праці виконати додаткову працю в такій конкретній формі, яка забезпечить суб’єктам суспільства конкретний продукт, який їм потрібен.
Той конкретний спосіб, у який суб’єкти суспільства вичавлюють із суб’єктів праці потрібну їм додаткову працю, не тільки відрізняє один тип економічного ладу від іншого, а й безпосередньо впливає на технологічний бік виробництва матеріальних благ. У Франції XVII–XVIII століття суб’єкти суспільства змушували селян додатково працювати, застосовуючи пряме насильство: як силуючи виконувати трудову повинність, так і забираючи додатковий продукт разом із частиною необхідного. Зрозуміло, що це не мотивувало французьких селян підвищувати продуктивність їхніх господарств.
На відміну від французьких суб’єктів суспільства, суб’єкти суспільства в Англії вимагали від суб’єктів виробництва товарів — що в сільському господарстві, що в промисловості — посилити їхню здатність приносити дедалі більше прибутків. Тому англійські суб’єкти суспільства заохочували суб’єктів виробництва товарів вкладати частину додаткового продукту в розширення й розвиток виробництва замість того, щоб привласнити його та витратити на споживання.
Таку відмінність у діях суб’єктів суспільства Англії та Франції зумовила різниця в результатах діяльності, які прагнули досягти суб’єкти суспільств цих країн.
«Людський фактор» і його якість
Мета людської діяльності ніколи не виправдовує засобів цієї діяльності, але вона їх завжди визначає. Також мета визначає зміст відносин, які мусить утворювати суб’єкт досягнення цієї мети. Суб’єкти суспільства Франції XVII–XVIII століття прагнули тільки якомога більше споживати й нагромаджувати скарби, і тому вони або змушували суб’єктів виробництва товарів та суб’єктів праці безпосередньо витворювати достатньо засобів споживання, або, домагаючись насильством великої суми грошей, змушували витворювати якомога більше таких засобів споживання, щоб якнайдорожче їх продати. Суб’єктам французького суспільства було байдуже, відтворюють свою виробничу здатність суб’єкти виробництва товарів і суб’єкти праці чи ні. Понад те, якщо суб’єкти суспільства Франції могли збільшувати поточні обсяги привласненого продукту, нехай навіть зменшуючи можливість суб’єктів виробництва товарів і суб’єктів праці відтворювати в подальшому свою виробничу здатність, то вони зазвичай так і робили. Зрозуміло, що французьких суб’єктів суспільства не турбували тонкощі технології виробництва товарів і відповідної праці.
Суб’єкти суспільства тодішньої Англії також були байдужі до того, відтворюють свою виробничу здатність місцеві наймані суб’єкти праці чи ні. Так само як і їх французькі колеги, англійські суб’єкти суспільства полюбляли придбавати велику кількість засобів споживання. Лондон у другій половині XVIII століття вже не поступався Парижу в розкоші й марнотратстві. Але, крім всього цього, англійські суб’єкти суспільства прагнули збільшити виробничі можливості об’єктів своєї діяльності. Такими об’єктами в них були суб’єкти виробництва товарів і відповідні сільськогосподарські, промислові, торговельні та фінансові підприємства, а тому й суб’єкти праці. Тобто в Англії, на відміну від тодішньої Франції, здебільшого суб’єкти суспільства одночасно були й суб’єктами виробництва (та перерозподілу) товарів. До того ж вони не в останню чергу прагнули підвищити здатність своїх активів приносити сталий прибуток, отже, зрештою, прагнули збільшити вартість свого капіталу.
У XVII і більшій частині XVIII століття англійських суб’єктів виробництва товарів ще не дуже турбувала проблематика підвищення продуктивності праці найманих ними суб’єктів праці. Вартість свого капіталу вони підвищували, збільшуючи масштаби виробництва і, якщо була змога, підвищуючи ціни на товари й послуги своїх підприємств. Тому до власних грошових витрат на розширення свого бізнесу англійські суб’єкти суспільства ставилися як до виробничих витрат часу й грошей, бо це посилювало виробничі можливості об’єктів їхньої діяльності.
Англійські суб’єкти суспільства й виробництва товарів у XVII — першій половині XVIII століття не були видатними новаторами розвитку сільськогосподарських і промислових технологій. До новацій вони вдавалися дуже рідко й тільки через дефіцит або дорожнечу відповідних факторів виробництва. Тому більш-менш добрих показників сягли тільки англійські фермери. На відміну від сільського господарства, англійська промисловість, попри всі свої успіхи та стрімкий розвиток, особистою продуктивністю і високою якістю продукції тоді ще не відрізнялася: шведські, французькі й російські вироби з металу, французьке сукно були кращими за аналогічні вироби англійської промисловості. Наприклад, для виготовлення якісних сталевих виробів англійці використовували сталь не свою, а імпортовану із Швеції.
Мотивація англійських суб’єктів виробництва товарів (які водночас були власниками цього виробництва, тобто суб’єктами суспільства) впроваджувати науково-технічні новації в промисловість суттєво збільшилася разом зі зростанням обсягів державних закупівель для потреб королівського флоту й армії, але це сталося трохи пізніше. До речі, жоден тодішній англійський уряд не намагався забезпечити іноземних промисловців і торговців тими умовами, які держава надала англійським суб’єктам виробництва товарів. Вітчизняний виробник і торговець мав в Англії безумовний пріоритет. Такої політики притримувалися всі уряди цієї країни ще з часів короля Генріха VІІ Тюдора.
У Франції ситуація була набагато гіршою: там суб’єкти суспільства взагалі вважали пошуки різних технологічних новацій марною тратою часу. Тому сучасники вже в першій половині XVIII століття зауважували вищий рівень розвитку сільського господарства Англії порівняно із сільським господарством у Франції.
Якщо не брати до уваги так званий людський фактор, а точніше якість цього фактора, то неможливо зрозуміти, чому розвиненіша у XVI–XVII столітті Франція зрештою поступилася колись цілком периферійній Англії. Можна скільки завгодно обговорювати несхожі особливості об’єктивних обставин існування цих двох країн, можна стверджувати, що в усьому винна географія, бо відносно велика територія Франції та протяжні сухопутні кордони ще в XV столітті змусили короля Людовіка XI Розсудливого, який потерпав від брутальної поведінки бургундського герцога Карла Сміливого, останнього рицаря Європи, зосередитися на створенні у Франції основ абсолютизму, тоді як Генріх VII Тюдор, що став англійським королем через кілька років після смерті Людовіка XI, будучи захищений із трьох боків морем, в умовах майже повної безпеки міг спокійно впроваджувати політику торгового протекціонізму й опори на місцевих приватних виробників, — але всі ці розмови ні до чого. Можна навести чимало аргументів, які спростовують припущення про фатальну роль географії в історії Франції. Так само можна спростувати будь-яке пояснення провалу Франції, обґрунтоване лише впливом певних об’єктивних обставин. Сперечатися про значення тих чи інших об’єктивних факторів впливу можна нескінченно, але це не надто наблизить нас до істини.
Люди не тільки об’єкт впливу зовнішніх сил і обставин. Люди свою діяльність здійснюють не лише відповідно до впливу зовнішнього середовища й своїх відносин з іншими людьми та суспільством, а насамперед відповідно до своїх бажань. Тобто суб’єкт людської діяльності завжди має свободу вибору, і тільки від людини залежить, чого саме вона, зрештою, домагатиметься і що саме вчинить. А те, який вибір зробить, залежить від її — людини — світогляду, системи цінностей, сили волі, мужності та інших її — людини — особистих якостей. Наприклад, особисті якості провідних суб’єктів радянського суспільства — керівників організованої ієрархії секретарів ЦК і обкомів КПРС були такі, що вони власноруч знищили владу комуністичної партії в країнах колишнього СРСР і назавжди розвалили величезну та страхітливу радянську імперію, тоді як секретарі китайських парткомів привели до влади групу Ден Сяопіна, втримали під жорстким контролем компартії цю велику й багатонаціональну країну, зрештою, домоглися того, що комуністичний Китай став однією з наймогутніших країн світу.
Але повернімося до справ у нашій країні. Суб’єкти нашого суспільства за останні майже тридцять років переконливо довели, що змінюватися вони не можуть, не хочуть і не будуть. Тут слід зазначити, що, наприклад, значна частина суб’єктів суспільства феодальної Англії за власною ініціативою трансформувалася в суб’єктів капіталістичного суспільства ще в XVII–XVIII столітті. На відміну від них суб’єкти суспільства сучасної України щоразу делегували в керівництво країни таких своїх представників, які багато чого людям обіцяли, про щось красномовно розповідали, грізно надували щоки… і, «приватизувавши» українську державу, далі відбудовували в Україні сучасне «феодальне» суспільство. Капіталістичне суспільство ніхто з них створювати не брався. Мабуть, їм було нецікаво або вони не бачили в цьому сенсу.
Сучасний український «феодалізм»
За своєю суттю політичний режим, який існує в Україні, можна характеризувати як абсолютну монархію, тільки без можливості передавати престол у спадок, де в ролі короля є президент країни, який усю повноту державної влади тимчасово «приватизує» на свою користь.
Суті політичного режиму відповідає і суть наявного в країні економічного ладу. Українська держава засобами фіскальної системи через прямі й непрямі податки прагне привласнити таку частину суспільного продукту, яку вважає за потрібне. Щоб держава мала можливість успішно це зробити, чиновники державного апарату вимагають та змушують суб’єктів виробництва товарів і суб’єктів праці розкривати державі інформацію про джерела й обсяги їхніх грошових надходжень. Держава не дуже переймається тим, що вона, можливо, з додатковою частиною продукту привласнює і частину необхідного продукту, створеного суб’єктами виробництва товарів та суб’єктами праці.
Головним інструментом контролю за використанням засобів виробництва є відстеження величини виробленого продукту та примус сплачувати державі визначену нею кількість грошей. Основним засобом привласнення українськими суб’єктами суспільства частини суспільного продукту є підпорядкований нашим «феодалам» державний апарат (не в останню чергу — податківці, правоохоронці та судді). Тобто українські держслужбовці служать не державі, а відповідному «феодалу».
Контролюючи витрати держбюджету, український «монарх» розпоряджається тією частиною продукту, створеного українськими суб’єктами виробництва товарів і вітчизняними суб’єктами праці, яку в них відібрали фіскали. Чималу частину вилученого податківцями додаткового продукту оточує «король».
Будучи головним «сюзереном» країни, наш «монарх» розподіляє між своїми «васалами» легальні й нелегальні джерела грошових потоків: державні установи та підприємства, галузі й території тощо. Усе це реально стає власністю «васалів короля». Ці «васали», будучи, за своєю соціальною природою, звичайними феодалами, збирають «данину» з «мешканців» свого «феоду».
Зазвичай «данина» має форму корупційного «податку». Зрозуміло, що безпосередніми платниками цього «податку» є переважно представники «третього стану» — суб’єкти виробництва товарів та праці й що розмір корупційного «податку» українські «феодали» визначають самостійно, не беручи до уваги фінансові можливості «мешканців» свого «феоду». З погляду наших «феодалів» виробничою є тільки та діяльність суб’єктів виробництва товарів і праці, яка забезпечує суб’єктам українського суспільства потік грошей, що можна привласнити. Тому шукати інноваційні технології, які принесуть прибуток не зараз, а в майбутньому, безглуздо.
За своєю суттю сучасне українське суспільство феодальне. Але все ж таки політекономічна модель сучасної України й тієї самої Франції XVII–XVIII століття має одну важливу відмінність. Форма суспільних відносин Франції (правові й політичні практики та інституції) тих часів повністю відповідала змісту відносин (меті, яку досягали засобами цих практик та інституцій), а форма суспільних відносин сучасної України їхньому змісту не відповідає. Відносини в українському суспільстві з низки причин мають таку форму, яка притаманна аж ніяк не феодальним суспільствам, а суспільствам сучасних провідних капіталістичних країн Заходу. В Україні суб’єкти суспільства не мають можливості отримати офіційний статус місцевого феодала, як і діяти формальними (юридичними) засобами, адекватними їхній феодальній суті, тому українські суб’єкти суспільства мусять використовувати правові й політичні засоби, притаманні сучасним західним демократіям, за допомогою яких наші вітчизняні суб’єкти суспільства намагаються досягнути цілей суб’єктів стародавніх феодальних суспільств. Незрозуміло лише те, чому значна частина мешканців нашої країни намагається вдавати, що живе в сучасному європейському суспільстві, тоді як насправді в нас лютує достатньо добре розвинене середньовіччя.
Тільки вкрай наївні люди можуть думати, що наше суспільство принципово не відрізняється від, приміром, суспільства в сучасній Німеччині. У великій омані той, хто вважає, начебто сучасна Україна відрізняється, наприклад, від теперішніх США і країн Західної Європи лише деякою примітивністю соціуму та біднішою економікою, а загалом усе, як у людей: демократія, приватна власність, законність і порядок тощо.
Насправді наше суспільство основане на засадах, принципово відмінних від тих, що притаманні суспільному устрою, приміром, США, Канади, Німеччини, Великої Британії, Франції та інших, як заведено казати, розвинених країн. Так, формально в нас демократія й начебто капіталізм, але реально цього немає. Така невідповідність форми й змісту наявного в країні суспільного устрою заважає і створює проблеми всім мешканцям України. Хоча зрозуміло, що невдоволення ситуацією «феодалів» і представників «третього стану» викликане різними причинами: «феодали» воліли б привести форму відповідно до змісту (як значною мірою вже зробили в Росії), а представники «третього стану», навпаки, — зміст відповідно до наявної форми.
Докірливо дивлячись на метушню представників українського «третього стану», вітчизняні суб’єкти суспільства вже кілька разів намагалися дохідливо пояснити їм, що представники «третього стану» в цій країні ніщо, звуть їх ніяк; всі вони тільки безправне бидло, яке повинне знати своє місце й зайве не базікати, що «третій стан» має відмовитися від безглуздих надій затвердити в цій країні розвинену демократію, від сподівань захистити права людини й надій на достойний рівень життя і, нарешті, або повністю скоритися своїм панам, або назавжди покинути рідну Україну. Але щойно українські суб’єкти суспільства наважуються оголосити це представникам «третього стану», нічого з того в них не виходить, бо щоразу їм щось заважає. Останнім, хто збирався назвати речі своїми іменами, був президент Янукович, але й він цього не зробив, бо мусив терміново тікати з країни.
Утім, таке намагаються чинити не всі суб’єкти нашого суспільства. Останніми роками ми спостерігаємо, як найрозумніші із суб’єктів українського суспільства нарешті пристосувалися до нашої непростої реальності. Зараз багато хто з них намагається дії підлеглого їм держапарату супроводжувати інформаційно-психологічною підтримкою численних псевдоактивістів — людей, які видають себе за небайдужих і безкорисливих представників громад. Тобто останніми роками багато хто із суб’єктів суспільства вдає, нібито все, що відбувається з їхньої — суб’єктів суспільства — волі, насправді коїться з ініціативи й волі громад, а вони — справжні суб’єкти суспільства — тут ні до чого. І взагалі найрозумніші із суб’єктів українського суспільства намагаються бути невідомими широкому загалу, а замість себе делегувати у владу бовдурів з гучним ім’ям та славним минулим.
Тут слід зазначити, що використання псевдоактивістів як способу імітації прояву волі суспільства має дуже обмежені можливості, наприклад у такий спосіб можна впливати на суб’єктів державного управління середньої ланки або на деяких суб’єктів виробництва товарів. Імітувати щось подібне до справжнього Майдану цим засобом неможливо, навіть якщо додатково залучити численних тітушків і проплачену масовку.
Зрозуміло, що основна маса представників «третього стану» з такою ситуацією не погоджується й не має наміру відмовлятися від демократичного устрою держави, надії на економічне піднесення країни й укріплення свого матеріального достатку. Український «третій стан» ще не спромігся втілити свої вимоги в адекватну політичну форму, але фактично він вимагає, щоб суб’єкти нашого «феодального» суспільства відмовилися від своєї феодальної природи, зміст суспільних відносин в Україні зробили відповідним до їхньої форми й запропонували вітчизняному загалу українського Джона Кеннеді з давно очікуваною українцями ідеєю «суспільства загального благоденства». Проте пам’ятаймо: вимагати від людей того, на що вони не здатні, дещо наївно й принаймні нерозумно. Але така вже вдача представників нашого «третього стану».
Отже, зараз у нашій країні все, як учив відомий радянський діяч: верхи суспільства вже не можуть, а низи давно вже не хочуть. Але революційна ситуація, що склалася в країні, — це тільки об’єктивна передумова зміни суспільного устрою, бракує суб’єктивної складової, тобто бойової політичної партії з програмою справжніх революційних соціально-економічних перетворень. На підтримку більшості активної частини населення така партія може розраховувати тільки за умови, що її програма міститиме політичну ідеологію, яка відповідатиме запитам українського «третього стану».
Формальна й реальна власність
Повернімося до політекономії сучасної України. Головним антагонізмом нашого суспільства, що виник через невідповідність форми й змісту суспільних відносин в Україні, є розрив між реальною та формальною власністю. Формально, тобто відповідно до законодавства, у нас є державна, колективна та приватна власність, відносини щодо якої врегульовані Цивільним кодексом і законодавчими актами. Реально будь-яким майном у нас може розпоряджатися той, кому право захопити це майно передав його «феодал».
Тому, попри те що ст. 41 Конституції України декларує непорушність права приватної власності, у країні процвітають різні форми рейдерства: наші вітчизняні «маркізи» й «барони» реалізують у «феодах» свої права реальної власності. У нинішній системі суспільних відносин такий суспільний інститут, як приватна власність, є явищем досить-таки умовно формальним, і тому часто-густо приватна власність деяких людей стає здобиччю тих чи інших впливових угруповань. Зрозуміло, що в таких умовах стабільне й довготривале відтворення національного капіталу неможливе.
У європейській історії таке вже було й, напевно, не раз. Приміром, в епоху Ренесансу — у великий час Відродження (XV–XVI століття), коли беззаконня, свавілля, насильство й грабежі були досить-таки звичним явищем у житті італійського суспільства, — великий Лука Пачолі у своєму знаменитому посібнику з бухгалтерського обліку вказував, що послідовність розташування видів майна в інвентаризаційній відомості визначається головним системотворчим фактором економічного життя тієї епохи — ризиком того, що це майно в комерсанта можуть забрати або вкрасти. Саме так і структурувався бухгалтерський облік протягом цілої низки століть, поки не затвердився в Європі капіталізм, а разом з ним відповідні вимогам капіталізму законність і правопорядок.
За часів феодалізму в Європі панувало не верховенство права (законодавства), а право (закон) брутальної сили. Сильні зазвичай грабували слабких, якщо тільки не діставали відповідну відсіч. Брутальне й неприкрите насильство — це специфічний, притаманний саме феодалізму спосіб розподілу й перерозподілу суспільного продукту. Це свавілля й насильство було обґрунтоване правовими нормами, що відповідали особливим вимогам феодального суспільства. У Західній Європі часів Луки Пачолі зміст та форма економічних відносин і насамперед зміст та форма відносин власності гармонійно відповідали одне одному. У нас, як ми бачимо, це зовсім не так. Тому формально бухгалтерський облік в Україні ведеться так само, як і в будь-якій справжній сучасній капіталістичній країні, але для себе, враховуючи місцеві фактори, українські підприємці ведуть облік з деякими особливостями. Тому в Україні те, що бухгалтери зазвичай показують у своїх звітах для податкової, не завжди збігається зі справжнім станом речей.
Притаманну сучасній Україні ситуацію загострює той факт, що через чинні формальні демократичні процедури в країні регулярно змінюється верховний «сюзерен». Як наслідок — відбувається зміна «феодальних» власників найбільш жирних «феодів» і кожна нова група «приватизаторів» держави поспішає «розграбувати награбоване» їхніми попередниками. Тому кожна чергова зміна «феодалів» поспішає, доки не пізно забрати «своє», попри те що дуже часто вони забирають у суб’єктів виробництва товарів і суб’єктів праці не тільки додатковий, а й значною мірою необхідний продукт. Водночас новостворені «феодали», пам’ятаючи, що це їхнє свято може тривати недовго, не зволікають ховати «награбоване» в надійних місцях, зазвичай далеко за межами своєї улюбленої батьківщини. До речі, французькі аристократи XVІІ–XVIІІ століття не мали потреби ховати свої скарби за кордоном і не робили цього.
Антагонізм між наявними в Україні реальними й формальними відносинами власності породжує таке явище, як значний тіньовий сектор економіки України. Річ у тім, що кожна група суб’єктів суспільства, яка тимчасово «приватизує» державу, для досягнення своїх цілей використовує державний апарат, наявні політичні та юридичні інституції. Тому той, хто бажає захистити свою власність, мусить вживати заходів, щоб вона опинилася поза зоною досяжності формальних процедур держави, зробити так, щоб держава не могла знайти її, щоб вона не могла її побачити. Тіньовий сектор економіки України створили не дрібні підприємці, а суб’єкти українського суспільства, бо тіньовий сектор є закономірним наслідком конкурентної боротьби сучасних «феодалів» за можливість «приватизувати» державу й необхідною та обов’язковою умовою збереження суб’єктами українського суспільства їхньої власності.
У тіні від владного угруповання суб’єктів суспільства намагаються сховатися не тільки ті суб’єкти суспільства, що тепер є аутсайдерами, а й більшість суб’єктів виробництва товарів і суб’єктів праці. Суб’єкти виробництва товарів і суб’єкти праці намагаються в такий спосіб захистити свій необхідний, а як вдасться, то й додатковий продукт від захоплення правлячими «баронами-розбійниками». Тому, якби в нашому суспільстві не було тіньового сектору, українці жили б набагато бідніше й гірше, ніж живуть зараз. Тіньовий сектор економіки в Україні є необхідною умовою існування того типу суспільства, у якому ми зараз живемо. Тіньовий сектор — це соціальний інститут, невіддільна частина такого типу суспільства, як наше. Якщо ми хочемо позбутися тіньового сектору, то мусимо змінити наявний суспільно-економічний устрій у країні.
Наша держава, а точніше український державний апарат, є слухняним і досить ефективним знаряддям суб’єктів «феодального» суспільства. З формального погляду наші держслужбовці служать народу України, бо діють відповідно до чинного законодавства. Але, як завжди, диявол ховається в деталях: перекручене на користь вітчизняних «феодалів» чинне законодавство складено так, що суб’єкт керівництва держави реально має небагато можливостей здійснювати ефективне управління держапаратом, використовуючи лише формальні й законні засоби керівництва державою. Водночас чинне законодавство досить добре прилаштоване до того, щоб «сюзерен» країни й «феодальні» володарі суспільства, спираючись на неформальні заходи впливу, ефективно використовували державний апарат країни у власних цілях.
Політичним рішенням проблеми «феодалізму» в сучасній Україні є «націоналізація» української держави її народом. «Націоналізація» передбачає формування суб’єкта керівництва держави — вищої виконавчої та законодавчої влади — з представників політичного руху, озброєного політичною ідеологією «третього стану», а також таку зміну законодавства, яка встановить зрозумілі й однозначні формальні критерії оцінки результатів роботи державного апарату (саме результатів роботи, а не відповідності інструкціям) і дієві засоби відповідальності за ці результати.
Кілька слів щодо політичної ідеології «третього стану». Узагалі представники цього стану дотримаються різних політичних поглядів, але панівний ідеологічний напрям — це пріоритет інтересів суб’єкта виробництва товарів, який одночасно є власником цього бізнесу й бажає бути його повноцінним власником не тільки формально, а й реально, мати змогу безперешкодно інвестувати в розвиток і розширення свого бізнесу. Тобто панівний ідеологічний настрій «третього стану» — це пріоритет інтересів господаря-виробника (торговця). Інтерес суб’єктів виробництва товарів полягає в тому, щоб податки з них брали невеликі, щоб були юридично-формальні рівні умови роботи всіх суб’єктів виробництва товарів, щоб держава ефективно захищала приватну власність і взагалі підтримувала в країні лад і верховенство права, надавала підтримку на внутрішніх і зовнішніх ринках вітчизняним суб’єктам виробництва товарів. Крім більшості суб’єктів виробництва товарів, цю ідеологію в Україні поділяє значна частина вітчизняних суб’єктів праці й навіть певною мірою деяка частина суб’єктів суспільства. Події 2013–2019 років — той соціальних вибух, спричинений Революцією гідності, спонтанний опір більшості суспільства непристойним домаганням «русского мира», піднесення й падіння президента Порошенка, феномен президента Зеленського — усе це свідчить, що політична ідеологія, яка повністю відповідає інтересам суб’єктів виробництва товарів — власників цього виробництва, реально є політичною ідеологією абсолютної більшості представників «третього стану». Принципово не сприймають цю ідеологію переважно тільки вітчизняний криміналітет, ментально пов’язані з ним суб’єкти виробництва товарів і суб’єкти праці, більша частина суб’єктів українського суспільства й ті, кого треба вважати представниками компрадорської буржуазії.
Щодо панівних у країні економічних відносин, то тут справа набагато складніша. Докорінна зміна економічного ладу в країні потребує серйозних економічних реформ. Успіх останніх потребує насамперед розуміння того, як саме та на яких засадах побудована сучасна українська економіка й передусім її реальна система грошового обігу. Адже наслідком антагоністичної суперечності між відносинами формальної та реальної власності, наслідком існування тіньового сектору економіки України є розрив між реальною і формальною системою грошового обігу, що виражається в таких явищах, як «оготівкування» й «доларизація» грошового обігу країни. Цей розрив між реальною і формальною системами грошового обігу є одним з головних викликів для економіки країни й великою перешкодою для її реформування та відродження.