Україна – країна дуже загадкова, несподівана й цікава. Сприймімо це. Тоді буде легше засвоювати такі речі, як публічні заяви можновладців. Інакше може видатися, наприклад, ніби вони живуть в іншому світі, якого не зачіпають проблеми та потреби простого люду. А чи просто знущаються.
Ідеться насамперед про інтерв’ю «Українській правді» віце-прем’єра, міністра інфраструктури Бориса Колеснікова. Видається, що про другу частину назви посади він або забув, або ж його не додумалися поінформувати. Адже урядовець явно почувається віце-прем’єром із Євро-2012 (хоча цю посаду ліквідовано президентським указом кілька місяців тому).
Світоглядну квінтесенцію вміщено на початку інтерв’ю: «А Україну треба сприймати як повоєнну Європу чи США кінця ХІХ століття. Саме в такому стані, навіть у гіршому, ми перебуваємо економічно, а ментально нас із ними взагалі розділяє прірва».
Тут жодних питань не виникає: «їх» із «нами» справді розмежовує прірва у мисленні, і вони навіть не намагатимуться її долати. Саме звідси й прожекти поїзда-експреса до Москви. А так само й дивна, на перший погляд, релігія – футбол. Як зі згаданого інтерв’ю, так і з інших публічних заяв може скластися враження, що нічого, крім гонитви за м’ячем та віднедавна за шайбою, на цьому світі не існує. Або принаймні все в житті вимірюється футболом (і майбутнім турніром). Навіть власні прорахунки: «Уже минув рік після того, як ми взялися за підготовку до Євро-2012, і помилки попереднього уряду значення не мають. У нас було достатньо часу на те, щоб їх виправити». Ніби й не було в країні інших проблем.
«Вони» навряд чи зрозуміють, що саме з ними не так. А ті, хто не жив у Країні Рад, особливо у її специфічних регіонах, таких, як Донбас, ніколи не збагнуть правдивого дитячого пориву душі, який вимагає від місцевих бонз не створення якісно інших умов людського існування, а розвитку масового футболу. Принаймні такого пориву чекають від «підданців» зверхники, котрі беруться їх представляти. І демонструють щире здивування: «Чому падає рейтинг? Чим ви незадоволені? Адже стадіон будують випереджальними темпами, а до Москви скоро ходитиме експрес!»
Знання цього факту пояснює чимало. І те, чому Україні надзвичайно потрібен надшвидкий поїзд саме до Москви, а не до Варшави, Берліна чи Будапешта (хоча хто знає, як було б, якби син Колеснікова навчався не в Росії, а на Заході). І те, чому, на погляд Колеснікова, у Європі не має ніяких шансів «Рошен» (це неправда вже бодай тому, що ця фірма експортує цукерки до західних країн і виробляє їх у Литві).
Колесніков такий, який є. Не прикидається, не грає, не має на меті справити враження. І це можна сказати не лише про нього. У цьому випадку він уособлення тих, хто продовжує жити «там», де Москва – столиця «нашої» великої держави, де НАТО – ворог, де «наші» завжди перемагають «їхніх». Навіть коли вже давно оті «наші» їздять на «їхніх» дорогих авто і тримають чималі кошти у знову-таки «їхніх» банках.
«Вони» за рік біля керма насправді нічого не навчилися. Глибоко помилялися ті, хто очікував від донецьких якоїсь еволюції. У їхніх промовах, інтерв’ю, діях – та сама пиха, зверхність, кричуще нерозуміння об’єктивних реалій. Одним із «них» невтямки, де межа між улюбленою цяцькою і справжніми, не надуманими потребами суспільства. Інші, чий погляд застиг у східному напрямі, не здогадуються, що може бути інакше – досить поглянути в протилежний бік.
Тішить одне: таке ставлення нинішніх бонз до дійсності, до свого місця в ній і до потреб підлеглого населення стає дедалі очевиднішим. Тож і їхній час мине. Тим швидше, чим ретельніше вони відгороджуватимуться від життя й годуватимуть людей прожектами.