Чимало виборців перебувають в полоні пропагандистських казок, що 70 років навіювались “гомо совєтікусам”, починаючи з дитячого садочку і закінчуючи пенсією. Тут і незабутній Ілліч, що у важкий голодний час відправляє власну пайку до сиротинця, і нароком продовольства товариш Цюрупа, який знепритомнів від голоду, і просте залізне ліжко Сталіна, і солдатська шинеля Дзержинського і багато інших зворушливих історій.
Хоча людина розумна і спостережлива (чи багато у нас таких, чи можуть вони стати критичною масою суспільства?) не могла, принаймні вже в добу так званої перебудови, не помітили деякі дисонанси. Наприклад, Лев Троцький у спогадах писав, що Жовтнева революція в його пам’яті (як і пам’яті багатьох інших революціонерів, на чому Троцький особливо наголошує) асоціюється зі смаком червоної ікри, яку вони поглинали у фантастичній кількості, а Ілліч після одного з його інсультів клявся лікарям, що більше ніколи не їстиме червоної ікри.
Цікаво, що таке поклоніння власному череву відбувалося тоді, коли на просторах великої країни поширювалося людожерство внаслідок бурхливої політично-репресивної та господарсько-руйнівної діяльності більшовиків. Часто-густо цілком помилково сибаритство (за назвою древньогрецького міста Сибарис на острові Сицилія, жителі якого над усе цінували побутовий комфорт) комуністичної верхівки пов’язують з іменами Хрущова і Брежнєва, але схильність до солодкого життя червоні вожді демонстрували завжди.
Привілеї почалися ще за Леніна, який уже в 1918 році зажадав, щоб партійні активісти мали додатковий продовольчий пайок.
Югославський марксист, генерал партизанської армії маршала Тіто Милован Джилас називав цю касту “новим класом”. Про взаємини між цим класом і рештою населення сказав ще І.Є. Штейнберг, нарком юстиції в першому радянському уряді, де головував В.І. Ленін: “По одному боці —сп’яніння владою: нахабство і безкарність, знущання з людини і дрібна злість, вузька мстивість і сектантська підозрілість, дедалі більш глибока зневага до нижчих, одним словом, панування. А по іншому боці —придавленість, несміливість, побоювання покарання, безсила лють, тиха ненависть, запобігання, невтомне обдурювання старших. Виходить два нові класи, поділених між собою найглибшою соціальною і психологічною прірвою”.
Російський філософ Ніколай Бердяєв зазначав: “Диктатура пролетаріату, посиливши державну владу, розвиває колосальну бюрократію, що охоплює як павутина всю країну, і все собі підпорядковує. Це нова радянська бюрократія, сильніша ніж бюрократія царська, є новий привілейований клас, що може жорстоко експлуатувати народні маси. Це й відбувається…”.
Той-таки Джилас писав: “Сучасний комунізм —це не просто партія нового типу і не просто бюрократія, що завдячує своїм походженням надмірному втручанню в господарське життя це саме новий клас власників і експлуататорів”.
Автор класичного дослідження “Номенклатура”Міхаїл Восленьский, який сам чимало років (перш ніж емігрувати із СРСР) працював апаратним діячем ЦК КПРС, писав про цей особливий керівний клас: “Головне в номенклатурі —влада. Не власність —а влада. Буржуазія —клас, що має, а тому панівний. Номенклатура —клас панівний, а тому такий, що має”. Отже, всі заводи і фабрики, взагалі все, що було в Радянському Союзі, в кінцевому підсумку належало цьому реально (на відміну від так званого пролетаріату) панівному класу. І цей клас регулярно відтворював себе, передаючи владу і привілей у спадок. Між іншим, в одній з програм “Велика політика”Євгена Кісєльова на телеканалі “Інтер”Олександр Мороз, який знову очолив Соціалістичну партію України, сказав, що в радянські часу у владу не можна було ввійти за гроші чи по блату. Чи справді це так?
Насправді, родинні кланові зв’язки відігравали в СРСР величезну роль. Згадаймо міністра зовнішньої торгівлі Юрія Брежнєва, згадаймо сина Юрія Андропова, який став послом у Греції, дрібного комсомольського функціонера Юрія Чурбанова, що зробив блискучу і стрімку кар’єру від підполковника до генерал-полковника після того як одружився з Галею Брежнєвою.
Галина Брежнєва
Не менш блискучу кар’єру зробив простий доцент Ніконов, який кинув свою родину, щоб одружитися з дочкою Молотова. А гіркий п’яничка Васілій Сталін, який до 30 років став генерал-лейтенантом і командувачем авіації Московського округу (це до питання про партійну скромність його татуся, про яку так полюбляють нам розповідати деякі ветерани), а товаришка Голубцова (дружина Маленкова), що раптом стала ректором Московського енергетичного інституту, а клан Кагановичів, де всі три брати увійшли до радянської верхівки, клан Мікоянів, а зять Хрущова член ЦК КПРС Олексій Аджубей, а… Навіть агентами багатьох радянський резидентур у комфортних європейських країнах стали діти відповідальних працівників, що сміливо піддавали себе “отруйному впливу”буржуазного способу життя у вільній від розваг і “шопінгів”час відправляючи в Москву “цінну розвідувальну інформацію”, переписану з місцевих газет.
Васілій Сталін
Можливо, що Олександр Мороз, працюючи в ті легендарні часи заступником завідувача відділу обкому КПУ/КПРС упритул усього цього не бачив. Хоча про це писала навіть партійна преса, зокрема газета “Правда”.
Там було в руслі партійної критики і самокритики вміщено віршик:
Наследный принц,
Он и бездельник, и балбес,
И был таким всегда,
Но вхож везде и всюду без
Малейшего труда.
Ему не нужно пробивать
К успеху колею —
Ему достаточно назвать
Фамилию свою.
Она возносит к небесам,
Лелеет и хранит,
Хоть ноль без палочки он сам,
Но папа… знаменит.
Як справедливо зазначив Міхаїл Восленський: “… в усіх країнах реального соціалізму на відповідальних посадах усілися аристократичні номенклатурні сімейства, а… в Північній Кореї і Румунії утворилися монархічні родини”. А щодо грошей, щодо купівлі влади…
За закритими даними ЦК КП Азербайджану, пост районного прокурора коштував 30 тисяч карбованців (за цінами 1969 року). Гроші требо було віддавати секретарям райкому. А за посаду шефа районної міліції треба було викласти 50 тисяч. Посада директора радгоспу —80 тисяч. Але й самим керівним комуністам посади діставалися також не задурно. За крісло першого секретаря райкому віддай 200 тисяч карбованців, другого —100 тисяч. Гроші віддавали секретарям ЦК.
Про все це розповів у закритій доповіді на пленумі ЦК КП Азербайджану 20 березня 1970 року перший секретар республіканського ЦК тов. Г.А. Алієв.
Те ж саме було в Грузії, в Середній Азії. Та й Москва аж ніяк не пасла задніх. Так звану узбецьку справу (вона ж “бавовняна”) закрили, а слідчим Гуляну і Іванову заборонили працювати, бо “узбецькі сліди”вели в найвищі московські кабінети. Номенклатура ні в чому собі не відмовляла, на відміну від керованого нею народу.
Процитуємо знавця номенклатурних звичаїв Восленського: “У звичайних лікарнях ліжками заставлено всі коридори, медперсоналу бракує, а годують так погано, що без передач від рідних прожити не можна. У кремлівській лікарні —виписані з-за кордону апаратура і ліки (на вітчизняну техніку і фармакологію в такому найважливішому питанні як власне лікування, номенклатура не покладається). Харчування хворих і догляд —відмінні, персоналу багато, кімнати окремі. А поважніші номенклатурними живуть в особливих кімнатах —“люксах”і “напівлюксах”. “Напівлюкс”описаний радянським письменником так: “Напівлюкс”уміщав кабінет і спальню, балкон, ванну кімнату, вітальню з виходом на сходи, вкриті килимовою доріжкою. В цих світлих просторих апартаментах… м’які крісла, килими, дорогі статуетки, важкі позолочені рами розвішаних по стінах картин”.
А про “люкс”написав колишній кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС Б. Єльцин: “Найсучасніше медичне обладнання, все імпортне. Лікарняна “палата”це величезне помешкання, всюди розкіш: посуд, кришталь, килими, люстри”.
Почалося це майнове розташування ще за Ілліча. А потім дуже розквітло. Як згадувала Світлана Алілуєва, дочка Сталіна: “… після 1932 року почали будувати ще кілька дач спеціально для батька. Моя мама не встигла вкусити пізнішої розкоші з необмежених казенних коштів”.
Номенклатура збудувала для себе комунізм, задовольняючи свої потреби, що постійно зростали. Номенклатурні діячі, дбаючи про своє розкішне життя, залишалася цілком у межах ленінської традиції. Ще в травні 1922 року Ленін написав записку соратникові: “Т. Сталін! До речі. Чи не пора заснувати 1 —2 зразкові санаторії не ближче ніж за 600 верст від Москви? Витратити на це золото, бо ж витрачаємо і будемо довго витрачати на неминучі поїздки до Німеччини”.
Більшовицькі вожді наліво і направо витрачали народні кошти на себе, любих. Як писав історик генерал Д. Волкогонов: “Більшовики, ледве-ледве відчувши, що втримаються в Москві, що влада залишиться в них, почали вельми ретельно доглядати своє коштовне здоров’я. Вже в двадцятому році вожді заходилися регулярно їздити на лікування в Німеччину, викликали до себе звідти лікарів для консультацій, замовляли дорогі ліки. При цьому брали відпустки на 2 —3 місяці”. Зразково “скромний”Вісаріонич уже в тридцяті роки відпочивав у Гаграх, Сочі, Мухалатці та інших благодатних місцях півдня по 2 —3 місяці, а пізніше насолоджувався відпочинком на півдні без перерви по 4 —4,5 місяці з серпня до дня свого народження —21 грудня. Отже, вожді “горіли на роботі”… Інколи вони доволі цинічно прохоплювалися, як приміром нарком освіти А. Луначарський, який пожартував що світова революція повинна перемогти на всій планеті, окрім Швейцарії. Коли його запитали чому, окрім Швейцарії, він відповів: “Бо ж треба буде десь відпочивати”.
28 жовтня поточного року кілька мільйонів наших співгромадян відвідають виборчі дільниці, щоб забезпечити партії шанувальників “спільного майна”ще кілька років солодкого життя… То чи гідні ці виборці кращої долі?