На початку грудня традиційно дали престижну премію Тернера, яку вважають провідною нагородою в галузі сучасного мистецтва. І хоч, за її статутом, колись її давали за тим, хто «зробив найбільший внесок у мистецтво Британії за попередні дванадцять місяців», тепер вона стала більш вузькою і національно локалізованою. Нинішнє формулювання: премію дають «британським митцям віком до п’ятдесяти років за видатну виставку чи іншу презентацію їхньої роботи за попередніх дванадцять місяців».
Попри цю зосередженість винятково на авторах і авторках Туманного Альбіону, у світі премію Тернера, від самого її заснування в 1984 році, вважають головним мистецьким орієнтиром для творців з усіх континентів, адже вона окреслює ті тенденції, які є найактуальнішими.
Цьогорічним лауреатом став скульптор Джессі Дарлінґ за виставки «Ні медалей, ні стрічок», яку торік в березні-травні показували в «Модерн Арт Оксфорд», а також «Загорожі», яка відбулася в 2022-му в травні-червні в галереї «Камден Арт Центр».
Визначення ідей обох виставок доволі загальні:
«Модерн Арт Оксфорд»: «Дарлінґ за допомогою інсталяції, малюнку, тексту та скульптури працює над тим, щоб показати, як системи влади – уряд, релігія, ідеологія, технології та імперія — можуть бути такими ж крихкими та хиткими, як смертні тіла. Дарлінг ставить під сумнів панівні наративи про світ і наше спільне життя, роблячи звичайні предмети дивними. Роблячи це, митець запрошує нас по-новому поглянути на матеріали, історії та міфології, а також поміркувати про смертність у всьому, де непостійність є основною умовою, яка об’єднує нас».
«Камден Арт Центр»: «Творчість Дарлінґа присвячена помилковості, адаптивності та вразливості живих істот, суспільства та технологій. Він скористався своїм співжиттям, щоб дослідити історію видобутку та ексгумації, а також розглянути глину як матеріал, утворений з архітектурних, родових, культурних і тілесних речовин нашого матеріального світу. Це переплетення та можливості, які воно пропонує для радикального переосмислення наших подвійних систем тіла та методологій життя, дали змогу Дарлінґу поміркувати про стан людського буття. Це ідея, до якої він продовжує повертатися у своїй творчості, розглядаючи наші невдачі та неминучий занепад і запитуючи: чому дозволено жити, чому дозволено померти і що переживає нас».
Джессі Дарлінґ розповідає про виставку «Загорожі»
І хоч премію Тернера дали Джессі Дарлінґу ще 5 грудня, але досі не вщухають обговорення, чи взагалі можна вважити мистецтвом його інсталяції і скульптури, і взагалі, чи не займаються сучасні митці профанацією й імітацією творчості. Справа передусім в тому матеріалі, який використовує Дарлінґ. Він робить свої проєкти з повсякденного сміття: вицвілий прапор Сполученого Королівства, металеві загородження, пакети, бетон, огороджувальні стрічки, офісні файли й теки з ними та сітчасті фіранки. З усього цього він вибудовує якусь подобу химерного лабіринту чи пародію на «дорогу з жовтої цегли», хоча це не дуже схоже на чарівну країну ОЗ, а більше на якесь постапокаліптичне сміттєзвалище речей і сенсів. Сміття в сучасному мистецтві — важливий матеріал, який широко використовується для створення різноманітних мистецьких об’єктів. Найвідоміший приклад — інсталяції британців Тіма Нобеля і С’ю Вебстер, які використовують дерев’яне та металеве сміття для формування реалістичних тіней людей і тварин. Водночас такий матеріал і викликає найбільше суперечок, адже у загалу він насамперед асоціюється з чимось цілковито немистецьким. Торік лауреаткою Тернера стала Вероніка Раян, яка теж обрала доволі специфічні об’єкти — збільшені насіння рослин і фруктові кісточки або шкірки як своєрідне нагадування про те, що ми зазвичай швидко викидаємо і так само швидко забуваємо.
Читайте також: Премія Тернера-2022: хто така Вероніка Раян і за що її відзначили популяризатори «концептуальної фігні»
Журі премії, даючи її Дарлінґу, якраз і наголосили на тому, що «вражені здатністю митця маніпулювати матеріалами таким чином, щоб майстерно виражати безладну реальність життя». На їхнє переконання, його творчість нагадує про вразливість людського тіла та хиткість владних структур, виявляючи крихкість світу, що лежить в основі, і відмовляється «здаватися іншим зрозумілою та функціональною». І цей аспект — «незрозумілість і нефункціональність» — вочевидь, теж треба враховувати, коли ми стикаємося з творами сучасного мистецтва. Вони нас вражають насамперед своєю позірною неестетичністю (форма) і неутилітарністю (зміст), а тому найчастіше дивують чи навіть шокують тих, хто звик до класичного мистецтва з його умовно зрозумілим формозмістом. Крім того, критики премії Тернера й об’єктів Джессі Дарлінґа наголошують на неоригінальності, вторинності ідей, які підтримує журі й виражають конкретні митці. Втім, це також одна з ознак сучасної творчості — гра з попередніми темами аж до зникнення самого поняття авторства, бо в теперішньому світі нерідко дуже важко точно сказати, хто перший запропонував ту чи ту ідею.
Директор Британської галереї Тейт Алекс Фаркухарсон, який є співголовою журі премії, порівняв витвори Дарлінґа із «становищем нації» і побачив у них звернення до Брекзиту, національності, ідентичності, бюрократії, імміграції та заходів жорсткої економії: «У всій роботі відчутна своєчасність, кожен по-своєму відчуває момент».
Тож не варто забувати і про суспільно-політичний аспект створення мистецьких об’єктів, бо поза сучасним контекстом вона втрачають значну частину свої смислів. Так премія Тернера виявляє ті больові точки теперішнього світу, на які намагаються відреагувати митці, метафорично фіксуючи їх за допомогою тих матеріалів, які щонайкраще символізують наш світ. І хто ж винен в тому, що саме сміття стало таким міжнаціональним символом, ерзацом нашого поступу і глобалізації? Тож Дарлінґ просто показує соціуму криве дзеркало, а наша реакція на нього стає частиною самого факту побутування мистецького твору в музейному просторі.