Премія була створена для підтримки захисників прав людини або звільнення їх із в’язниці, а також як меседж для режимів, що не надто поважають свободу слова та інші фундаментальні права і громадянські свободи. Однак нині вона втрачає колишні моральні основи та критерії й перетворюється на щось подібне до конкурсу краси політиків або суто прагматичної піар-акції внутрішнього значення.
По-перше, дивує цілковита невизначеність із вимогами до кандидатів: захисників та активістів у сфері прав людини не можна плутати з абстрактними гуманістами або благодійниками. Попри глибоку повагу до Альберта Швейцера та матері Терези, я вважаю, що їм не місце в одній компанії із засновниками груп сприяння виконанню Гельсінських угод у Росії, Україні, країнах Балтії та інших європейських державах. Цей факт жодною мірою не применшує унікального значення їхнього гуманізму і служби людству, просто вони належать до іншої категорії.
По-друге, справжньою загрозою для найпрестижнішої нагороди у сфері прав людини та свободи слова стали спроби Євросоюзу використати премію як ілюстрацію своєї політичної уваги до нової дисидентської еліти або повстанських угруповань із проблемних регіонів і держав. При цьому ЄС нехтує ліберальними поглядами та демократичними чеснотами кандидатів.
До складу цьогорічних номінантів увійшли люди, чиї заслуги у царині захисту прав людини та громадянських свобод узагалі незрозумілі.
Я щиро співчуваю жінкам і дітям, які зазнали насилля, однак жертва має пройти довгий шлях, перш ніж стане захисником прав людини. Жалісний телесюжет не перетворюється автоматично на ефективну акцію на користь людства. Жертва насилля, можливо, й має запоруку успішності своєї справи, однак не обов’язково бути нею, щоб боротися за права та гідність людини у світі.
Мабуть, справа Едварда Сноудена стала найбільш сенсаційною серед низки дивних, ба навіть приголомшливих новин. Делікатним і суперечливим питанням лишається те, ким є Сноуден: інформатором та захисником прав людини і громадянина чи підозрюваним у державній зраді в зв’язку з розкриттям службової таємниці.
Навіть якщо ми не погоджуємося з версією американських коментаторів і політиків та відмовляємося вживати термін «зрадник», Сноуден, поза сумнівом, залишається ренегатом – людиною, яка радикально змінила свої лояльність і погляди. Навіть схвалення його вчинку не дає нам підстав називати ренегата захисником прав людини. Враховуючи відносини екс-співробітника американської розвідки з державою, яка надала йому тимчасовий притулок, цей титул аж ніяк не для нього. Давайте називати речі своїми іменами.
На власній сторінці у Facebook Ґаррі Каспаров написав про те, як сприймає Сноудена та його номінацію на премію Сахарова: «Сноуден дістав притулок у путінський Росії й почав робити заяви, прославляючи диктатуру Путіна. Хоч би яким було наше ставлення до витоку інформації Агентства національної безпеки (АНБ) або до статусу Сноудена – інформатор, порушник закону чи вигнанець, той факт, що Сноуден підтримує режим Путіна, повинен дискваліфікувати його як кандидата на премію, названу на честь великого радянського дисидента Андрєя Сахарова. Утім, Сноудена було номіновано на цьогорічну премію Сахарова. А наступного дня міністр зв’язку і масових комунікацій РФ оголосив, що російська ФСБ (КГБ) має право прослухати будь-яку розмову, прочитати будь-який електронний лист або текст і розглянути будь-яке інше джерело комунікації без жодного ордера або спеціального дозволу. Гадаю, у Сноудена мають виникнути серйозні коментарі з цього приводу! Хоча сумніваюся…»
Ці слова підводять мене до основної тези: якого біса ми використовуємо ім’я Андрєя Сахарова, великого теоретика захисту прав людини, ідеолога, поборника та активіста, у цій банальній історії. Йдеться про демонстративне розпалювання антиамериканських настроїв у Європарламенті за допомогою безглуздої справи суперечливого працівника американської таємної служби?
Андрєй Сахаров був людиною, яка заради ідеалів принесла в жертву свій добробут. Він міг тішитися статусом знаменитості Радянського Союзу та генія і фаворита Кремля. Однак відмовився від усього заради життя дисидента, небезпечного й незахищеного.
Навіть якщо забути про Сахарова, парадигма і дискурс щодо захисту прав людини перетворилися на ідеальний інструмент світової політики для знищення, делегітимізації та завдання удару радянському або іншим тоталітарним й авторитарним режимам, власне, завдяки сміливості російських, українських та інших східноєвропейських дисидентів.
Вацлав Гавел, Лех Валенса, Адам Міхник створили нову легітимність ЄС. Щоразу, як останній не в змозі реалізувати свої цілі світового гравця у сфері економіки або міжнародних відносин, він може покладатися на свій великий моральний авторитет, забезпечений найкращими представниками дисидентів зі Східної та Центральної Європи (а також із Китаю та Куби).
Справа захисту прав людини була і є, як слушно зауважив Майкл Іґнатьєв, вдалою сумішшю східної сміливості та західної організації. Саме тому нині слушно запитати, чи доцільно використовувати ім’я Андрєя Сахарова та його моральний авторитет заради одноденних акцій, конкурсів краси і грубих піар-демонстрацій – усього цього «ярмарку марнославства» європейських політиків.