До речі, найчисельнішої іммігрантської спільноти в країні та найменш інтегрованої. Молодий режисер та драматург Ерпулат, турок за походженням, розкриває порожнечу показової релігійності, яку заповнює самодурство, невігластво та приниження жінок.
Заповнити інтелектуальну пустку підлітків силується вчителька німецької школи для дітей-емігрантів з Туреччини. Дія відбувається протягом уроку німецької літератури. На часі – вивчення Шиллера. Проте марними є спроби донести ідеї великого романтика. Звичаєвість вулиці учні переносять і в стіни школи. Підлітки, спокушені розпустою, призвичаєні до хамства, життях яких протікає на крайній межі інстинктів, звичайно, не будуть дослухатися ані до послань письменника, ані до балаканини вчительки.
Вчителька-німкеня для них хвойда, однокласниця-турчанка – також хвойда, турчанка у хіджабі – не хвойда, проте й для неї хлопці знаходять лайливі слова – ніхто не дістане поваги у розлючених та нахабних. Так триватиме, допоки ідеали гуманізму не наблизяться до учнів, зрозумілими їм методами – через знущання та залякування.У пересварці між двома хлопцями вчителька дістає із сумки одного пістолет. Відтепер зброя вирішує все.
До речі, сюжет п’єси запозичено з французького фільму “La Journée de la jupe” 2008 року (в українському прокаті – «Останній урок»), де вчителька школи одного з проблемних районів терпить горе-школярів, аж поки знаходить пістолет у одного з них. Але поки зброя надійно схована (говоримо зараз про виставу) глядачу відведено час, аби відчути усю непринадність середовища – лайка, штовханина, увага підлітків розпорошена між клацанням телефону та мацанням дівчат. Відверто вульгарні дії та слова звучать доволі радикально на сцені Театру російської драми, оплоту манерної вишуканості для багатьох. Школярів грають молоді актори-студенти університету імені І. Карпенка-Карого. Невсипучий темперамент та шаленство юної крові не втихомирюються ні на мить. А й справді, грають, ніби під дулом пістолета режисера.
Молодим акторам під керівництво режисера Алли Рибікової випало працювати з високо майстерним текстом та досить складними ролями. По-перше, п’єса про культурне середовище, що є лише приблизно нам зрозуміле – турки-мусульмани та ще й в німецькій еміграції. По-друге, автор використовує прийом вставної розповіді, що змушує актора вибудовувати героя всередині існуючого персонажа почасти, звертаючись до Брехтівського ефекту відчуження.
«Людина грає лише тоді, коли вона у повному значенні слова людина, і вона буває людиною лише тоді, коли грає», цитуючи Шиллера, вчителька з пістолетом у руках спочатку наказує всім лягти на підлогу, а потім, черзі виходячи, розігрувати сцени з п’єс «Розбійники» та «Підступність і любов». Герої, життя яких – гра інстинктів, лише у грі й здатні розуміти п’єсу, Шиллера, себе та світ навколо. Вони вчитуються у текст, а через нього вдивляються у власне життя, потім злякано відсахуються від новостворених персонажів, таким чином, можливо, вперше, діставшись до живого в собі.
Присутність Шиллера у п’єсі підкреслюється суперечність жорстоких методів та благородної мети. З одного боку – клин клином вибивається, а з іншого – жорстокість породжує жорстокість. Герої Шиллера ставали на шлях злодійства в ім’я справедливості, проте зводили життя до єдиного сенсу – каяття, як то Карл у «Розбійниках». Епіграфом до «Розбійників» є слова Гіппократа: «Те, що не зцілюють ліки – вилікує залізо, що не виліковує залізо – вилікує вогонь, що не виліковує вогонь – вилікує смерть». До смерті, дякувати, у школі не дійшло. Виставляючи на голосування життя одного з учнів, на великий подив та невдоволення розшаленілої вчительки, підлітки таки проявляють здатність любити – вони залишають хлопцю життя.
Герметичність умов, де відбувається дія – закрита класна кімната, звідки нічого не чути, а на кінець ще й зізнання вчительки, що вона також туркеня, – турецька спільнота залишається у своєму гетто, допоки сама не вирішить власні проблеми.