Напередодні листопадового саміту Східного партнерства, на якому може бути підписано Угоду про асоціацію України з ЄС, серед країн Балтії з’явився потужний лобіст нашої євроінтеграції – Литва, яка й буде господинею цьогорічної зустрічі. Нинішній очільник тамтешнього уряду Альґірдас Буткявічюс належить не лише до провідних політиків держави, яка цього року головує в Раді Європейського Союзу, а й до адвокатів України в ЄС. Найважливіше завдання Вільнюса в період цього головування – привернути увагу всіх 28 країн Євросоюзу до програми Східного партнерства й України зокрема. Політичне керівництво Литви вважає, що успіх Вільнюського саміту й підписання Угоди про асоціацію з Україною – це іспит для Євросоюзу: якщо домовленості не буде укладено, це вдарить по авторитету ЄС, а програма Східного партнерства виявиться недієвою і безперспективною. Фактично сьогодні від позиції та активних дипломатичних дій офіційного Вільнюса залежить, залишиться наша країна в сірій зоні, перетворившись на буфер між Росією та ЄС, чи незабаром здобуде більш-менш рівні права у колі європейських держав.
Литва – яскравий приклад того, як консолідована суспільно-політична воля стає однією з головних опор дерадянізації та модернізації країни. Тож є сподівання, що незабаром іще кілька пострадянських держав повернуться до Європи саме завдяки Вільнюсові, який розуміє і тих, і тих.
У. Т.: Пропаганда РФ у країнах Балтії активно повторює, що союз із Росією гарантував радянським республікам Прибалтики процвітання, тоді як у складі ЄС вони стають депресивною периферією, а громадяни масово емігрують у пошуках роботи. Такі кліше служать для демотивації країн, що прагнуть інтегруватися з ЄС. Але їх легко дезавуювати, зокрема завдяки прикладу Литви, яка наприкінці першого десятиліття свого членства у Євросоюзі досягнула помітного поступу. Чи не так?
– Наступним природним кроком після відновлення незалежності для Литви стало повернення до європейської сім’ї народів. Географічно, історично й культурно вона належить до Європи. Ми поділяємо ті самі цінності демократії, свободи слова, прав людини, верховенства права тощо. Тож нам було притаманне прагнення ввійти до європейських і євроатлантичних структур. Іще одним ключовим фактором на користь членства у ЄС стало усвідомлення того, що правові, економічні та інші реформи відбуваються на благо нашого народу. Євроінтеграція – це був процес, де всі головні політичні партії, підприємці й суспільство об’єднали зусилля задля єдиної мети: майбутнього членства у Євросоюзі.
Реформи і справді були пов’язані з чималими труднощами, але зрештою пішли на користь. Сьогодні всі громадяни Литви можуть жити, працювати, навчатися де хочуть. Відкрити свою справу стало відносно просто в будь-якій країні Європи. Ми користуємося всіма перевагами членства у єдиному ринку: наші підприємства без обмежень експортують свою продукцію або послуги на ринок, що має півмільярда споживачів. Ціни на деякі побутові послуги різко знизилися. Наприклад, завдяки єдиному європейському ринкові дзвінки в мобільних телефонних мережах подешевшали майже на 70%. Фактично Литва має найнижчі тарифи в Євросоюзі. До того ж членство у ньому – каталізатор якості для національної економіки.
Литовці завжди позитивно ставилися до цієї організації. За даними останнього опитування «Євробарометра», 65% моїх співвітчизників (а в середньому по ЄС 62% населення) почуваються громадянами Євросоюзу, 70% (по ЄС відповідно 56%) вважають найбільш позитивним результатом членства вільне пересування людей, товарів та послуг у межах спільноти. Понад те, 64% (по ЄС 49%) оптимістично оцінюють перспективи Європейського Союзу, а 72% (по ЄС 67%) вважають, що голос Брюсселя має вагу в світі. Ще одне опитування «Євробарометра» (проведене в травні 2011 року) засвідчило, що 67% литовців переконані: нашій країні членство у Євросоюзі пішло на користь. Поза всіма сумнівами, для такої впевненості є серйозні підстави.
У. Т.: У межах різноманітних програм фондів ЄС Литва уже отримала майже €9 млрд, тобто приблизно по €3 тис. на жителя. Якщо екстраполювати названі цифри на населення України, матимемо приблизно €140 млрд. У будь-якому разі для Центральної та Східної Європи це неабияка фінансова допомога. Чи могла б Литва провести всі перетворення без неї?
– Нам приємно усвідомлювати, що, за останніми даними Європейської комісії, Литва посідає перше місце серед членів Союзу за часткою, виділеною їй зі структурних фондів ЄС. Вільнюсу виплачено понад €4,2 млрд, тобто 63,4% згаданих фондів, виділених на весь період 2007–2013 років. Ми випереджаємо решту держав Євросоюзу, коли йдеться про частку проміжних виплат за всіма виділеними Європейською комісією фондами. Зазначу й те, що Литва дістала звання «Успішний регіон», установлене Єврокомісією для найбільш передових територій, які найкраще освоюють фонди ЄС і втілюють «політику зближення».
Це сприяння дає можливості для виконання національної довгострокової програми: забезпечення постійного зростання економіки й подолання диспропорцій розвитку між Литвою та в середньому по ЄС. Для цього офіційний Вільнюс намагається покращити показники зростання ВВП і створювати більше якісних робочих місць.
Структура допомоги ЄС Литві у 2004–2011 роках свідчить, що приблизно дві третини відповідних фондів Євросоюзу надійшли до економіки країни через інвестиції в державний сектор, іще майже десята частина – через матеріальні інвестиції в приватний, а решту було виділено на загальне виробництво (діяльність, не пов’язану зі створенням матеріальних благ: навчання, професійно-технічну підготовку тощо). Короткотерміновий ефект від допомоги (на боці попиту) найвідчутніший у будівельному секторі. Понад половину її за проаналізований період (57,3%) використано для фінансування будівництва тощо; 31,6% коштів отримали підприємства приватного сектору, що виконували різні види робіт або забезпечували послуги для фінансованих проектів; ще 11% надійшло в сектор громадського обслуговування. Довготерміновий економічний ефект (на боці пропозиції) насамперед спостерігався в загальній економічній інфраструктурі (в цю сферу надійшло 78,6% усієї допомоги), 18,8% було витрачено на розвиток людських ресурсів і ще 2,6% – на науково-дослідну та конструкторську діяльність.
Ми вже знаємо, що структурна допомога ЄС за 2004–2013 роки збільшила середньорічний приріст реального ВВП на 1,57 відсоткового пункту (в перерахунку на зіставні ціни 2005-го).
У 2004–2015-му прогнозовано загалом 66,36 млрд літів додаткового номінального ВВП, тоді як сукупний ефект повинен сягнути 1,97, тобто кожен літ інвестицій забезпечить зростання номінального ВВП на 1,97 літа. Інструменти фінансового інжинірингу, запроваджені в програмний період 2007–2013 років, забезпечили додатковий імпульс як для зростання реального валового внутрішнього продукту, так і для більшого результату в номінальному ВВП, здешевивши фінансування інвестицій і опосередковано стимулювавши масштабні приватні вкладення.
Інвестиції структурного фонду ЄС помітним чином допомагають вирішити проблему безробіття в Литві. Наприкінці 2011 року кількість новостворених і/або збережених завдяки структурній допомозі Євросоюзу робочих місць становила 115,5 тис., тобто 9,1% загальної. Рівень безробіття знизився на 7,4 відсоткового пункту. Згідно із прогнозами, до кінця 2013 року за рахунок допомоги буде створено 154 тис. робочих місць, а безробітних поменшає на 10,1 відсоткового пункту.
Загалом під час виконання програм дій, фінансованих за рахунок структурної допомоги Євросоюзу в 2007–2013 роках, було досягнуто значних успіхів у всіх сферах суспільно-економічного розвитку. Поза сумнівом, фонди ЄС зробили значний внесок в успішний розвиток Литви.
У. Т.: Довгий час обидві наші країни перебували в складі Радянського Союзу. Наскільки звичайні литовські громадяни цікавляться подіями в Україні, її вибором між ЄС та очолюваними Росією інтеграційними структурами? Чи є у вашому суспільстві й політикумі розуміння важливості геополітично-цивілізаційного вибору України для майбутнього Центрально-Східної Європи? А чи ви теж підтримуєте думку, що це лише спроба Києва «торгувати геополітичною позицією»?
– Литовсько-українські відносини набагато давніші за добу СРСР. Ми маємо спільну спадщину Великого князівства Литовського. У нас спільні європейські ідентичність і плани. Звичайно, досвід 50 років життя за радянської влади (а у випадку України навіть більше) не зник безслідно. Він іще дужче об’єднує наші народи, допомагаючи краще зрозуміти політичний імператив розриву з більшовицькою традицією. Утім, не дивно, що для нового покоління литовців західноєвропейські столиці (Лондон, Берлін, Париж та ін.) стали ближчими, ніж Київ (те саме можна сказати про Мінськ, Кишинів, Тбілісі, Єреван чи Баку). У цьому контексті вільний рух людей (як і товарів, капіталу, послуг; принцип, на якому засновано ЄС) стер кордони між членами Євросоюзу, уможливив тіснішу співпрацю і зв’язки. Безвізовий режим між ЄС та Україною міг би полегшити людські контакти й розширити обмін інформацією. І в нас для цього є інструмент: План дій щодо лібералізації візового режиму. Лише від України залежать виконання його критеріїв та перехід до безвізової практики.
Як суверенна держава, вона має право вирішувати, яким шляхом іти: до Європейського Союзу чи до Євразійського. Ми поважатимемо будь-який вибір Києва. Проте я незмінно переконаний, що Україна належить до сім’ї держав Європейського Союзу і що інтересам її простих громадян та підприємців відповідає дедалі тісніша асоціація з ЄС.
Вирішальний намір України пов’язати свій майбутній розвиток із моделлю Євросоюзу зміцнив би і його, принісши більше стабільності й процвітання європейському континентові.
У. Т.: Останнім часом проявляються ознаки невдоволення керівництва США відносинами з путінською Росією і провалом політики перезавантаження. Водночас зрозуміло: Москва скористалася з послаблення від 2008 року інтересу Вашингтона до пострадянських держав, щоб наростити свій тиск на цей регіон. Чи можливе, на вашу думку, повернення активної американської присутності на теренах колишнього СРСР? І чи посилить це безпеку в регіоні?
По закінченні холодної війни ми спостерігали загальні позитивні тенденції європейської безпеки. Проблеми, що залишилися, слід вирішувати за допомогою діалогу й співпраці. Як член НАТО, США й надалі дотримуються своїх обов’язків щодо спільної безпеки та загальної стабільності в Європі, включно з нашим регіоном.
У. Т.: Чи є небезпека провалу листопадового саміту та непідписання Угоди про асоціацію між ЄС і Україною? Чи усвідомлює Брюссель можливість відвертої провокації з боку Росії, яка має важелі впливу як у Києві, так і в декотрих європейських столицях?
– Учасники переговорного процесу від ЄС та України проробили величезну роботу. Було узгоджено текст документа (на це пішло шість років), і спрямовано всі наші зусилля на кінцеву мету: підписання під час саміту Східного партнерства у Вільнюсі Угоди про асоціацію та створення поглибленої і всеосяжної зони вільної торгівлі. ЄС не має жодного «плану Б» (та він і не потрібен), і я щиро вірю, що кінець листопада – найкращий час для підписання УА/ПВЗВТ. Кремль повинен поважати суверенний вибір Києва. Економічні погрози й тиск шкодять не лише українській економіці, а й самій Москві та її бізнес-операторам. Зрозуміло, що в інтересах усіх якомога швидше почати попереднє застосування УА/ПВЗВТ. Переконаний, Росія теж зрозуміє: її побоювання щодо можливих несприятливих наслідків для торгівлі з Україною не мають жодних підстав.
У. Т.: Останнім часом Росія нарощує військову активність у Балтійському регіоні. Нині Кремль педалює теми переслідування російськомовних громадян Литви, Латвії та Естонії. Чи почуваються литовці достатньо захищеними під парасолькою НАТО? Багато хто вважає, що в разі початку Росією конкретних бойових дій (на кшталт грузинської кампанії 2008 року) країни Альянсу виявляться неготовими до повноцінного захисту своїх балтійських союзників.
– Надійність дотримання НАТО зобов’язань щодо колективної безпеки – поза сумнівами. Союзники мають достатньо важелів, щоб утілити заходи, які є серйозним фактором стабільності в усьому Євроатлантичному регіоні. Понад те, вони й далі використовують наявну Раду «НАТО – Росія», яка забезпечує хорошу основу для вирішення питань прозорості та взаємної довіри, інших проблем, які стосуються військової діяльності тощо.
У. Т.: Якими керівництво Литви бачить спільні інтереси держав Балтії в зовнішній політиці? Як можуть узгоджені дії трьох країн на міжнародній арені вплинути на відносини з Росією і зміцнити їхні позиції в ЄС?
– Керівники трьох країн Балтії регулярно обмінюються думками й узгоджують свої позиції в багатьох питаннях як зі сфери тристоронніх відносин, так і діалогу з ЄС та НАТО (як-от військове співробітництво, кіберзахист, енергетична безпека, торгівля, захист довкілля, культурний обмін тощо). Ми прагнемо знайти спільний знаменник між позиціями Литви, Латвії та Естонії, а відтак виступати одним голосом у міжнародній спільноті. Зовсім недавно три наші президенти зустрілися з Бараком Обамою і ще раз підтвердили важливість стратегічного партнерства трійки, а також міцні зв’язки й зобов’язання перед найближчими союзниками у світі. Перебуваючи в безпосередній близькості до Росії, Литва, Латвія та Естонія спільно відповідають як за балтійсько-російський діалог, так і за відносини між ЄС та РФ. Ми прагнемо до конструктивної, прагматичної співпраці, заснованої на взаємоповазі та спільних інтересах.
У. Т.: В Україні давно говорять про диверсифікацію імпортних енергоносіїв, особливо природного газу. Це питання не менш важливе для Литви, яка купує російське блакитне паливо за найдорожчими в Європі цінами. Проте вона ініціювала й успішно втілила проект зі створення терміналу для прийому зрідженого природного газу й запровадила норми Третього енергетичного пакета ЄС. Що забезпечило цей успіх Вільнюсові, і що перешкоджає досягти такого результату Києву?
– Хоча Литва і є «енергетичним острівцем» євроспільноти, але вона серед найактивніших прибічників рішення Ради ЄС від 2011-го про створення повністю функціонального внутрішнього енергетичного ринку Євросоюзу до 2014-го й подолання енергетичної ізоляції до 2015 року. Для посилення безпеки постачання, нарощення конкуренції та стійкості в енергетичному секторі офіційний Вільнюс запроваджує низку стратегічних проектів: інтеграція енергосистем із Польщею та Швецією; об’єднання газопроводу з Польщею; термінал для прийому зрідженого газу. Ініціатива Європейської комісії від 2009 року виконати План інтеграції енергетичного ринку країн Балтії – комплекс дій з об’єднання енергетичних систем та покращення ринків регіону – забезпечує чіткі кроки й конкретні заходи, які належить виконати для ефективнішого входження трьох держав у ширші енергетичні мережі Євросоюзу. Тому більшість проектів, утілюваних нині в життя, є ініціативами регіонального значення, і їх слід виконувати в тісній співпраці з нашими партнерами по регіону.
Утім, самого лише об’єднання газових та електричних енергосистем замало. Не менш важливо установити законодавчу базу для сприяння прозорості й конкуренції в енергетиці. Успішне впровадження Третього енергетичного пакета ЄС дуже залежить від співпраці й перемовин з енергокомпаніями. У випадку Литви підтримка Європейської комісії, звичайно, життєво важлива для всього цього процесу.
Україна як член Енергетичного співтовариства має всі належні інструменти й можливості для підтримки конкуренції та стабільності в енергетичній галузі. Ми переконані, що стратегічне планування й сильна політична воля дадуть вашій державі змогу досягнути своєї мети, що пов’язана з диверсифікацією імпорту енергоносіїв та посиленням безпеки постачання.
У. Т.: Які, на вашу думку, головні відмінності посткомуністичних перетворень в Україні й Литві? Чому становище двох колишніх радянських республік зараз настільки відрізняється?
– Більш ніж 20 років минуло відтоді, як Литва й Україна стали незалежними державами, але з’являються нові виклики. Я переконаний, що майбутнє процвітання Центральної Європи залежить від нашої рішучості в побудові демократії, розвитку ліберального суспільства й дотриманні спільних цінностей.
Після відновлення незалежності Литва негайно оголосила про свій вибір, інтеграцію до ЄС і НАТО, й запровадила політику відновлення історичної справедливості, ширше відому як гасло «повернення до Європи». Усі політичні партії дійшли згоди щодо головної мети зовнішньої політики – членства у Євросоюзі та Північноатлантичному Альянсі. І ця стратегія увінчалась успіхом: 2004 року наша країна стала учасником цих організацій.
Усі перелічені елементи свідчать про важливість чіткого вибору (або самовизначення) й консенсусу.
Звісно, рішення, чи йти до Європи, залежить від українців, і Литва завжди готова надавати вашій країні підтримку на цьому шляху, ділитися з нею євроінтеграційним досвідом.
Очевидно, що це довготривалий процес, котрий вимагає як сильної волі, так і ресурсів. Але Вільнюс як один із найближчих друзів закликає Київ скористатися всіма можливостями, що їх дає Східне партнерство. Настав сприятливий момент, щоб укотре продемонструвати, як партнерство між ЄС та його сусідами може змінити перехідне суспільство.
У. Т.: Проблеми української економіки безпосередньо пов’язані з тим, що вона побудована на олігархічній моделі. Як Литві вдалося уникнути олігархії? Адже у вас ця проблема принаймні не настільки домінує, як в Україні, хоча раз по раз і трапляються скандали, пов’язані із впливом бізнесу на владу…
– Для забезпечення конструктивної співпраці між державою та бізнесом (а вона дуже важлива) Литва прагне зробити процеси законодавства та прийняття рішень більш відкритими, прозорішими. Торік було ухвалено поправки до закону про законодавчу базу, який дає змогу зробити відповідні процедури публічними в електронному просторі, що забезпечує їх прозорість і вчасні консультації з боку громадськості. Закон містить важливе положення: якщо законопроект розробила певна група підтримки, він повинен бути оприлюднений (тобто розміщений у Законодавчій інформаційній системі). Це покращить контроль за лобістською діяльністю, який, хоч і регулюється спеціальним законом про лобізм, та все одно, на нашу думку, ще не достатньо ефективний.
Відповідні законодавчі акти зобов’язують публікувати інформацію про офіційні зустрічі представників державної та муніципальної влади й виконавчих органів, а також про заплановані законодавчі ініціативи, відповідну підтримку та представників громадських організацій, які беруть участь у законодавчому процесі; ці акти також передбачають відповідальність за свідоме надання некоректної (неправдивої) інформації, що може вплинути на запропоноване законодавче регулювання.
Ще один важливий крок, зроблений на початку 2012 року, – положення закону про фінансування й контроль за фінансуванням політичних партій та кампаній, яким скасовано право фізичних і юридичних осіб жертвувати кошти політсилам, а юридичним особам – надавати гроші учасникам політичних кампаній.
Мушу сказати вам, що боротьба з корупцією належить до пріоритетів 16-го уряду Литовської Республіки. Урядова програма забезпечує низку заходів, спрямованих на зміцнення системи боротьби з корупційними діяннями та забезпечення її ефективності, зокрема на основі рекомендацій щодо запровадження ратифікованих Литвою міжнародних антикорупційних документів, які було надано Групою держав проти корупції (GRECO) та експертами ООН упродовж випробувального періоду.
Наприкінці серпня уряд подав на розгляд Сейму проект поправок і доповнень до Національної програми боротьби з корупцією на 2011–2014 роки – головної антикорупційної законодавчої бази, яка об’єднує всі кроки держави у цій царині. Таким чином, було внесено поправки й доповнення до плану дій із запровадження цієї програми, щоб забезпечити ефективну боротьбу з корупцією у сферах державних закупівель, охорони здоров’я тощо.
Біографічна нота
Альґірдас Буткявічюс – прем’єр-міністр Литви від грудня 2012 року. У 1998–2008-му – депутат Сейму сьомого – десятого скликань, балотувався від Соціал-демократичної партії. Працював у кількох комітетах: бюджетно-фінансовому (голова, 2001–2004), з європейських справ (2005–2006), економічному (2006–2008). У 2004–2005 роках очолював Міністерство фінансів у 12-му і 13-му урядах Литовської Республіки. Від 2006 до 2008-го був міністром транспорту і комунікацій. Від 2009-го очолює Соціал-демократичну партію Литви (СДПЛ). На парламентських виборах 2012 року був одним із небагатьох кандидатів, обраних у першому турі всенародного голосування. 22 листопада 2012-го обраний Сеймом на посаду прем’єр-міністра. 7 грудня 2012-го затверджений на ній указом президента. Кабінет склав присягу 13 грудня, після схвалення урядової програми парламентом.