У вступному слові продюсери красно подякували за пошук фінансування присутньому в залі пану Шуфричу, колишньому міністрові з надзвичайних ситуацій. Глядачі спочатку посміялися, та коли почалися оплески, не втрималися з незручності (та страху?), і підтримала чиюсь квапливу ініціативу. Поруч із Шуфричем сидів ще один надзвичайний українець — боксер Володимир Кличко. Очевидячки, його так само мали на увазі, коли у тому ж вступному слові дякували «вельмишановним гостям». Насамкінець французька режисерка Мішель Боганім, автор фільму, побажала гарного перегляду. Чого, власне, не відбулося.
А відбулося повторення подібної ситуації кількарічної давнини з іншим українським фільмом литовця Володимира Лерта «Відторгнення»: люди ломилися на прем’єру, прямо таки штурмуючи двері залу, «гламурні» проходили першими, та нетерпляче очікування в передчутті кінематографічного прориву зашпорталося за безхребетний сценарій і студентського рівня режисуру, і породило у глядачів справжнє духовне відторгнення.
Із «Землею…» Боганім все значно гірше, бо падати з висотки людського визнання значно болючіше та резонансніше. Лерта ніхто не знав, і падати йому з низу було ніде, а от Боганім є режисеркою трьох справді гарних документальних стрічок. Причому перша короткометражка була у конкурсі «Молодості» ще 2001 року, і отримала у своїй категорії «студентських фільмів» головний приз, а другий і третій, 2002-го і 2005-го років, отримали призи на Каннському і на Берлінському кінофестивалях. Дебютний повнометражний фільм Боганім, без сумніву, стане великою плямою на її кар’єрі. Якщо не цвяхом у її кінематографічній труні.
«Земля…» значилася в конкурсі єдиним фільмом, який «вважався» від України. Хоча пряме фінансування було французьким, а знімальна команда — німецько-польсько-французько-українською. Проте мала місце українська фінансова складова, Україна була місцем зйомок, а в головній ролі — українська (за народженням) зірка світового значення Ольга Куриленко… Краще там нічого українського не було б.
Фактично фільм присвяченій 25-ій річниці з часу чорнобильської трагедії, і ця трагедія є фоном і драматургічним поштовхом до розгортання мелодрами, драми і трагедії людської. На початку досить непогано, детально оформлено підхід до часу 0: після вибуху на Чорнобильській станції (який не показаний) риба у річці вмирає, після дощу дерева червоніють, пташка у клітці здихає, а весілля набирає обертів. Тільки-но одружена, жінка (Куриленко) втрачає чоловіка-пожежника, забраного (назавжди) прямо з весілля на «ліквідацію пожежі». Потім — низка моментів загальної паніки в Прип’яті, прощання батька із сином і ефектний епізод із вертольотом, який сідає десь в селі під Чорнобилем і з нього виходять військові у протигазах і білих комбінезонах — «Війна почалася?» «З ким?» «З американцями» — і підійшовши до людей, наказують летіти з ними, а не почувши згоди, спалюють з вогнеметів усі їх хати. Далі йде 96-й рік, в якому героїня стає гідом іноземців у зону і коханкою одночасно друга свого чоловіка і француза. У неї вилазить волосся, але вона все одно відмовляється летіти із французом до Європи. Бо, напевно, дуже любить свою країну…
Французьку руку в фільмі можна побачити з перших хвилин: якість — картинки, кольорів, звуків — кидається у вічі. Як і українська халатність у деталізації, перекладі та мові загалом. Нехай не багато хто звернув увагу на голос ведучої з «1+1», що лунає в квартирі мами головної героїні — а це була Наталія Мусійчук, яка 1996 року, зазначеного у фільмі, працювала на житомирському обласному телебаченні, і від «плюсів» її відділяло рівно 10 років. Нехай ніхто не бачив такої горілки, яку п’ють герої — може така і справді була.
Нехай важко собі уявити, як герой міг в кишені мати 30 рублів і на них купити 10 парасольок — може у нього зарплата залишилася. Але що цей герой робив 10 років, відколи щез з моменту переходу сюжету 1986-го року у 1996-й — він залишився у тому самому одязі, але вже намагається пробратися назад у Прип’ять, з якої невідомо як і куди виїхав. Де він був? Їздив потягами? Ходив пішки? Був у паралельному всесвіті?
Здається, такі ж метаморфози відбулися і з усіма героями, які в радянські 80-ті говорили російською, а в незалежні 90-ті чомусь почали розмовляти українською. Причому літературною українською! І в той самий момент — з диким акцентом. Щодо Куриленко справа зрозуміла, бердянська дівчинка вже давно співає в житті та кіно французькою і англійською. А як з іншими? Не знайшли україномовних чи російськомовних акторів? Знайшли — на роль таджика, який, як влучно підмітив критик, мій сусід по прем’єрі, «говорить російською краще, ніж всі інші у фільмі». Взагалі, питань виникає більше, ніж можна очікувати відповідей: яким чином герої з’єдналися, що їх утримує, як вони живуть і чому саме так? До всього цього, треба додати шалену натягнутість сцен — не віриш ні словам, ні емоціям героїв, бо і те, і те викликає лише незручність — за себе і українське кіно — і розуміння, що про цю землю забули правильно.