Палка промова прем’єр-міністерки Італії Джорджа Мелоні на підтримку України стала справжнім хітом в українських медіа. Тоді, 22 березня, вона влаштувала справжній «рознос» депутатці, яка закликала припинити постачання зброї Києву. Хто тепер згадає, що минулого року, коли в Італії тривали виборчі перегони, в українських медіа Мелоні часто ставили в один ряд з такими русофілами, як Віктор Орбан та Марін Ле Пен. Чому? Та ж бо Мелоні представляє правоконсервативну партію «Брати Італії», а це для багатьох вже стало маркером проросійськості. Коли твоє політично кредо бодай трохи відрізняється від ліберального символу віри, значить ти – «скрєпоносець», скоріш за все – популіст, і вже напевно – прибічник Путіна, який також прокламує «захист традиційних цінностей».
В тому, які цінності насправді захищає російський режим, розібратись зовсім не важко – варто лише захотіти. Проблема ще й в тому, що ідеологічні упередження стосовно правоконсервативних сил у США та Європі перетворились на шори, які не дозволяють нам адекватно орієнтуватись у складній політичній дійсності. Про зв’язки Марін Ле Пен з Москвою свого часу не написав хіба лінивий. Але мало хто у нас помітив, що її наступник Жордан Барделла має вже принципово відмінну позицію, наполягаючи на тому, що Росія – це держава-агресор, Україна – жертва агресії, й не можна допустити, щоб право сили взяло гору над міжнародним правом. Польща, де при владі знаходиться правоконсервативна партія «Право і справедливість», аж ніяк не вписується у ідеологічний шаблон «консерватизм = путінофільство». Та й варто пригадати, яку саме партію представляє наш всенародний улюбленець Боріс Джонсон, котрого ще пару років тому було модно картати за «популізм», «безвідповідальність» й називати «британським Трампом».
Читайте також: Помиляється і забув уроки Рейгана. Як зірка республіканців Рон Десантіс став об’єктом критики однопартійців через Україну
З Трампом все більш-менш зрозуміло, а от з американськими республіканцями все зовсім не так просто. Так, зацикленість на тамтешніх культурних війнах часом спотворює їхню політичну оптику. Але є й інші контексти, котрі треба розуміти. Передусім, варто пам’ятати, що зовнішня політика – це значною мірою (і майже усюди) проекція внутрішньої політики, особливо коли наближаються вибори. Поки адміністрація Байдена зважувала, наскільки сильно треба допомагати Україні, республіканці критикували «клятих демократів» за нерішучість. Коли Білий Дім наростив підтримку, а Джо Байден навідався до української столиці, з боку республіканського табору залунали звинувачення мало не у провокуванні Третьої світової війни. Взяти до прикладу губернатора Флориди Рона Десантіса, який нещодавно висловився проти надання Україні нової зброї, зокрема далекобійних ракетних систем та літаків F-16. Свого часу він критикував адміністрацію Обами саме за мляву реакцію на окупацію Криму і закликав надати Києву необхідну зброю. Зараз Десантіс виглядає чи не найбільш вірогідним кандидатом від Республіканської партії на виборах 2024 року і вся його публічна активність є підготовкою до праймеріз. Саме тому, після критики з боку багатьох інших республіканців, Десантіс змінив риторику стосовно України. Так, реальна політика – це не про непохитність принципів, і республіканці тут не виняток.
Так, у республіканському таборі є такі одіозні популісти, як телеведучий каналу Fox News Такер Карлсон, якого часом – і небезпідставно – порівнюють з російським пропагандистом Владіміром Соловйовим. Але поряд з Карлсоном є й інші постаті, котрі представляють інші середовища американських консерваторів. Наприклад, Денніс Прейґер. Будучи консерватором, Прейґер послідовно відстоює думку про потребу допомагати Україні. Чому? Тому що, на його думку, захист Західних цінностей – це моральний обов’язок. «Ми не повинні посилати війська НАТО в Україну, але ми повинні дозволити Польщі постачати Україні винищувачі. […] Якщо наявність у Росії ядерної зброї заважає нам навіть дозволити третій країні надсилати літаки в Україну, урок простий і зрозумілий: якщо ви хочете паралізувати Захід, розробіть (або вкрадіть) ядерну зброю. Тоді ви зможете знищити будь-яку країну, яку забажаєте. Якщо консерватизм означає “Америка перш за все”, вважайте мене консерватором. Але якщо консерватизм означає “Тільки Америку”, не враховуйте мене», – писав Прейґер у березні 2022 року.
Читайте також: «Нелюбов до гіпотетичного». Чому предметний діалог про майбутнє після війни все ж потрібен
А ще ми часто потрапляємо у ментальну пастку, коли беремо за відправну точку наші власні ідеальні очікування. Приміром, Денніс Прейґер не вважає, що варто прагнути повного колапсу Росії й усунення Путіна від влади. Зрозуміло, що така позиція не може сподобатись українцям. Але насправді вона мало відрізняється від офіційної позиції Білого дому. Коли на самому початку повномасштабної війни президент США заявив, що Путін «не може залишитися при владі», його адміністрація потім довго запевняла, що про політику зміни режиму у РФ не йдеться. Та й якщо відкрити чинну Стратегію національної безпеки США, то й там про знищення імперії не згадується. «Попри стратегічний прорахунок російського уряду з нападом на Україну, саме російський народ визначить майбутнє Росії як великої держави, здатної знову відігравати конструктивну роль у міжнародних справах. Сполучені Штати будуть вітати таке майбутнє, а тим часом будуть продовжувати протидіяти агресії, здійсненій російським урядом», – йдеться у документі. Це не те, чого б нам хотілося, але хіба це привід звинувачувати Білий дім у потуранні Росії?..
Зрозуміло, що в умовах війни людина тяжіє до чорно-білого погляду на світ. Особливо, якщо перед тим ми вже загнали себе в пастку певних ідеологічних упереджень. Але дезорієнтація у сучасному політичному просторі – далеко не найкраще, що ми можемо зробити для себе в ці складні часи.