У. Т.: Міжнародна амністія щойно оприлюднила свій річний звіт про права людини у світі. У якій країні ситуація найбільш проблемна?
– Ми не робимо рейтингів, як інші громадські організації. Поширюємо тільки ту інформацію, яку самі зібрали й перевірили за кількома джерелами. Але якщо казати про такий критерій порушення прав людини, як смертна кара, то з цим найгірше в Китаї. Найбільш закрита держава – Північна Корея. Є країни, де права людини роками зазнають системних утисків. Це Демократична Республіка Конго, Сомалі…
У. Т.: Чи є спільні тенденції для колишніх країн соцтабору?
– Я не узагальнювала б на рівні цілого посткомуністичного блоку. Не можна порівнювати, скажімо, Польщу й Білорусь. А в Центральній та Середній Азії тенденції принципово інші. Північний Кавказ – окремий світ у собі, який функціонує за своєю внутрішньою логікою. Однак певна спільність є. На мою думку, всі ці країни не позбулися деяких дискримінаційних інстинктів та звичок. Наприклад, щодо циган, геїв… Балкани, Угорщина, Росія, Узбекистан – скрізь трапляються переслідування людини за те, ким вона є. Якщо вести мову про такі держави, як Білорусь, Україна, Росія, то ми констатуємо чимало проблем зі свободою демонстрацій, вільних зборів, громадської діяльності. Стан пенітенціарної системи не покращується. В усіх трьох країнах збільшилася кількість непропорційних покарань, безпідставних утримувань під вартою, тортур у в’язницях. І на цьому тлі – безкарність справжніх злочинців.
Загалом, як засвідчує звіт, в Україні ситуація погіршилася. Відповідальні за дотримання законів борються натомість із правозахистом. Міжнародна амністія контролює ставлення до тих, кого позбавлено волі. Ми підтримуємо людей, які домагаються перегляду несправедливих вироків.
У. Т.: Що, на вашу думку, рухає до свободи колишні тоталітарні режими?
– Є думка, ніби достатньо забезпечити економічний розвиток, і внутрішня політична свобода з’явиться сама. Найчастіше доводиться чути такі міркування стосовно Китаю. Проте я вважаю, що справжнім імпульсом до змін є зміцнення громадянської свідомості. Права людини встановилися лише там, де громадяни зрозуміли: ці права – для них. І почали за себе боротися.
У. Т.: Як домогтися дієвості громадського сектору? Як бути з владою, котра не чує аргументів правозахисників?
– Складне питання. Роками не можемо дістати дозвіл відвідати Китай або М’янму. Але це не означає, що нам бракує звідти інформації. Люди перестали боятися. Вони знаходять можливості оминати заборони й повідомляти світ про те, що діється довкола них. У таких закритих країнах працюємо через посередництво третьої сили. Залучаємо дипломатів, політиків, активістів із держав, що мають доступ до закритих для нас територій. Мобілізація представників західних демократій забезпечує тиск на ті уряди, до яких трохи прислухаються за герметичними кордонами.
У. Т.: Як визначаєте, кого брати під захист?
У центральному офісі, в Лондоні, працюють експерти. Треба надіслати до них запит. Це може зробити адвокат засудженого або ж близький родич.
У. Т.: Що ви порадили б усім тим, хто бачить, як у їхній країні політичний режим набуває ознак авторитарності, а правоохоронні органи слугують репресивній меті?
Пам’ятати, що жодна держава не має права на брутальність стосовно власних громадян. Не сподіватися, що політичну негоду просто перечекаєш. Мовляв, як нікуди не втручатися, то нічого й не станеться. Це не так. Досвід усіх тоталітарних режимів доводить: брутальність укорінюється лише там, де немає опору.
ДОВІДКА
Міжнародна амністія (англ. Amnesty International) – всесвітня неурядова некомерційна організація із захисту прав людини. Має 2,2 млн членів і представництва у 43 країнах світу. Штаб-квартира секретаріату діє в Лондоні. Міжнародна амністія отримала Нобелівську премію миру 1977 року. Одна з найбільш шанованих світових правозахисних структур. 28 травня відзначає своє 50-річчя.