Юлія Стахівська Поетка. Авторка поетичної книжки „Червоні чоловічки” (Смолоскип, 2009), низки художніх та критичних публікацій в різних журналах.

Право на простір: хто і як спотворює українські міста

Суспільство
22 Липня 2012, 13:00

Скандальні забудови, руйнування пам’яток архітектури, ігнорування зауважень ЮНЕСКО, відстоювання активістами київського Гостинного двору, який невдовзі може опинитись у приватних руках, спотворення облич історичних міст – у царині зодчества та публічному міському просторі загалом накопичилося надзвичайно багато проблем. Про їхню природу Тиждень спілкувався з дослідницею архітектури та урбанізму Світланою Шліпченко.

Читайте також Україна – ЮНЕСКО: «Моя твоя не розуміє…»

У. Т.: Ситуація з Андріївським узвозом та Гостинним двором у Києві показала, як легко, особливо за теперішньої влади, прибрати будинок із реєстру пам’яток, виключити з публічного простору. Як і хто насправді повинен визначати стратегії розвитку українських міст?

– Є кілька шарів цієї проблеми. Якщо колись руйнували з ідеологічних міркувань, то, зрештою, дотримувались укладеного реєстру. А нині він неймовірно «гнучкий», і не тільки для чиновників, а й для простих громадян. Ми просто не знаємо, хоч це й дивно звучить, що і як бажаємо зберігати. Говорити варто навіть не про пам’ятки, а про збереження життєвого простору, попри те що Україна є учасницею майже всіх міжнародних конвенцій із захисту архітектурної спадщини. Але ми все одно реставруємо, скажімо, Лавру із застосуванням сучасних матеріалів. Утім, окрім міжнародного слід пам’ятати й про інший чинник впливу – міську громаду. До ситуації з Подолом треба підходити комплексно. Контрактова площа – єдина в Києві могла б відповідати критеріям площі в її європейському значенні. Тамтешня практика – це коли в муніципалітеті присутня активна група, посередники, які публічно шукають з архітекторами та рештою громади компроміс: у дискусіях, конкурсах, і що більше їх, то краще. У тому ж бо й річ, що в нас Генплан – це вказівка згори, а нам треба звернути увагу на досвід поєднання «стратегічних планів» із підходом знизу.

У. Т.: Але що робити, коли вже не до дискусій, коли просто приїздять бульдозери?

– Фізичне перешкоджання – це як «швидка допомога», симптоматично, але не той рівень, щоб вирішити проблему. Добре, зараз привернули увагу до Гостинного двору в Києві, але в нас на протести можуть зовсім не зважати. Спочатку треба всім згадати, що класицистичний Гостинний двір, зведений 1809 року Луїджі Руска, – це типовий проект, розроблений для багатьох міст тодішньої Російської імперії. Другу масштабну реставрацію, після якої об’єкт набув сучасного вигляду, провела у 1980-х Валентина Шевченко. І за буквою закону він не має статусу пам’ятки історії архітектури, це навіть не розбудована репліка (повтор або варіація архітектурного твору), а «побажання» двоповерхового проекту Руска. Але двір прижився, став частиною площі, пам’яті міста й не повинен бути закритий. Зробімо його знову публічним, прохідним, привабливим як для мешканців Подолу, так і для туристів, зробімо там локальні, колоритні, а не мережеві магазини, кафе, галереї – він стане «притягальним».

У. Т.: Гаразд, які тоді ще можуть бути важелі впливу, окрім протестів?

– Перше – публічність, обізнаність громадян. Скажімо, коли після повалення Берлінського муру в 1989-му постало питання реконструкції столиці Німеччини, то в цій країні почалася довга серія дискусій і конкурсів, активізувалися медіа. Друге – чесно залучати професіональних проектувальників, вишколених архітекторів, які знають, що таке генеалогія місця: історія локації, об’єкта, соціальне значення. Нещодавно Україну відвідав Блер Рубл, відомий урбаніст, директор Інституту Кеннана (США), і на одному з телеефірів його неймовірно вразив наш архітектор Сергій Бабушкін своєю безапеляційністю суджень, самовпевненістю стосовно ролі архітектора в розбудові Києва. Такого професіонал не може собі дозволити, містобудування – двосторонній процес. Навіть коли зводили London Eye, оглядове колесо, зодчі вивчали ситуацію на набережній Темзи, хоча, здавалось би, це лише атракціон, але насправді він дуже вплинув на тамтешній простір.

У. Т.: Як вам архітектурні «інновації» Євро-2012?

– Україні взагалі не можна було брати участь у конкурсі на проведення цього чемпіонату. З одного боку, думали про якийсь шанс для держави, але його з’їла корупція. І все загалом нагадує Олімпіаду 1980 року в СРСР. А про проекти стадіонів – окрема мова. Таких об’єктів, як «Олімпійський», уже давно ніде в центрах не будують, бо це небезпечно, ніхто ще не пробував, як евакуювати таку масу людей, там немає таких можливостей. Я вже мовчу про якість робіт. Інше питання: кому все належатиме потім? Це стадіони для клубів? Загальнодоступний ресурс? Мені, скажімо, близькі відкриті спецмайданчики біля Будинку футболу в Києві, там діти могли б поганяти м’яча. Колись іще був невеличкий стадіон, яким активно користувалися мешканці району, – до Євро на цьому місці зробили паркінг. А назад повернути стадіон вийде? Наприклад, у Португалії теж проводили цей чемпіонат – у невеликих 50-тисячних містечках побудували стадіони на 40 тис. Але ж їх потім треба утримувати, вони не стоятимуть просто так. То в Давньому Римі арену будували на 40 тис. осіб, і вона була заповнена вщерть, а в нас і в Португалії сьогодні так не вийде.

Читайте також: Готується наступ на культурні пам’ятки

У. Т.: За 20 років незалежності Україна має цікаві архітектурні здобутки?

– Гадаю, ні. Мені не до смаку те, що нам запропоновано на цьому етапі. А те, що подобається, – поряд: будівля Посольства Німеччини в Києві. Її автори вишколені в дусі архітектурної традиції Баугаузу, особливо зверніть увагу на вирішення вікон і подивіться, як у навколишніх будинках вставляють серійні рами, не розроблені спеціально для об’єкта. Нам варто більше подумати про увагу до професійного вишколу молодих зодчих, про зміни в концепції викладання архітектури. Сьогодні архітектор не просто будує об’єкт, він має проектувати його в місті, враховувати всі аспекти: культурні, соціальні, містобудівну ситуацію тощо. Мені не подобається, як відбудували Михайлівський Золотоверхий. Це ж не пряме відтворення. Хто вирішив, що він повинен мати саме такий вигляд? Або, скажімо, чому церкву Богородиці Пирогощі треба відновити саме у формах ХІІ століття, а не такою, як її зруйнували 1934 року? Але, звісно, добре, що відновили символічну вісь між Михайлівським і Софійським соборами, немає пустки, так було історично.

У. Т.: Чи траплялися спроби запросити якихось світових майстрів до України? Кілька років тому промайнула інформація про приїзд зірки світової архітектури Рікардо Бофіла…

– Так, по-перше, поки він їхав з аеропорту «Бориспіль» до центру Києва, у нього відпав будь-який інтерес до творення об’єктів у нашій країні. А по-друге, це історія з «Мистецьким арсеналом», чудовим японським архітектором і нашими «придворними» будівниками: конкурс проектів де-юре виграло бюро Арата Ізозакі, а де-факто працювати дають Андрієві Миргородському. Наші бояться відкритих змагань, остерігаються метрів. Хто з ними боротиметься? Містечкові фахівці, які наліпили кічевих будиночків в урочищі Кожум’яки? Школа, тільки добра школа здатна щось змінити, а ще – зв’язок зі світом.

У. Т.: Чого бракує українцям для адекватного розуміння проблем організації простору міста?

– Навичок спільного життя в місті, урбаністичної традиції. У нас кожен живе у своїй квартирі, ми не мали стабільного міського існування: то одна революція, то інша, а урбаністична традиція виробляється дуже довго. От класичний приклад – Сієна, середньовічне місто, яке від 1260-х мало власну Конституцію. А тут що: ну було кілька вулиць із кам’яницями, а так усе – садибна забудова із парканом. І вже немає розуміння, що ви не можете зробити кількаметрової огорожі чи балкона у формі замку, бо це вже символічно належить вулиці, не тільки вам. Маємо хутір на хуторі в цьому сенсі – у свідомості. І нав’язувати сусідське життя чи якісь ОСББ – це теж неправильно. Адже одна з чеснот великого міста – анонімність. Одначе є якісь неписані правила: ви не можете ящик із картоплею зберігати на сходах чи ставити ґрати в під’їзді. Відсутнє адекватне поняття, де закінчується приватний простір і починається публічний.

Читайте також: Громадські слухання щодо забудови Києва: гра в демократію на користь Олександра Попова

У. Т.: Чи є в Україні перспективи якісного створення масового багатоповерхового житла?

– А навіщо саме його споруджувати? Зараз у світі мало хто робить це масово. Зводять якщо не приватні котеджі, то принаймні будинки на три-чотири, максимум п’ять поверхів. Бунти в паризькому передмісті кілька років тому – це приклад того, що діється з людьми, коли вони мешкають в HLM («Еш-Ель-Емках»), так там називають багатоповерхівки, подібні до борщагівських, приміром. Це соціальне житло, як ви його через років 10–20 обслуговуватимете?

Як добре сказав Енріке Пеньялоса, колишній мер Боготи: «Хороше місто – це те, де ви хочете вийти на вулицю й ходити нею пішки». А вам дуже кортить гуляти спальними районами, де у простір закладена одна мета: переночувати? Ми нині потерпаємо від наслідків функціонального зонування й радянської системи землекористування та прийняття містобудівних рішень. Звісно, в усьому світі є такі райони, вони аж ніяк не наш винахід. «Новий урбанізм» прокотивсь як чимала хвиля повоєнними Британією, Францією, країнами Скандинавії. Але там будинки були інтегрованіші, мали більше індивідуальності: приватні, багатоповерхові, котеджні, а в нас вони неймовірно однотипні, до того ж однотипна й концепція розселення. Наші люди не мали вибору, стандартну квартиру отримували, не вибирали й не купували.

У. Т.: У який бік сьогодні розвивається київська агломерація, адже для багатьох оселитись у передмісті доступно й зручно?

– Де-факто вона, звісно, є, але де-юре – ні, й це звужує можливості землекористування, розвитку, питання міських цвинтарів, сміттєзвалищ. Але тут проблема ще серйозніша. Інвестори, коли будують новий dream-town, то роблять це за принципом огородженої спільноти (gated community): нас не хвилює те, що за межами нашої брами. А в усьому цивілізованому світі є прагнення до принципів справедливого простору (just space), який передбачає дуже багато параметрів: питання зручних пішохідних зон, включеність об’єктів у публічну сферу й доступність пересування для людей з обмеженими можливостями, сімей із дітьми. Таке враження, що за кордоном усі хворі, бо їх помітно, вони активні, а в нас ніби всі здорові, бо цих людей виключено з простору та й годі.

У. Т.: У передмістях виростають не лише котеджні містечка, а й величезні маєтки нових багатіїв. Чи вийдуть із цих комплексів колись історико-культурні заповідники, «нові Качанівки»?

– Процес джентрифікації, коли заможніші викуповують привабливіші райони для своїх осель і створюють своєрідні фешенебельні «маєткові спільноти», неуникний. Але шестиметрові паркани – проблема. Колись я читала про родину якогось пострадянського політика, котра купила в Баварії в якомусь селі землю й почала будувати «нашу» загорожу. Сусіди їм одразу сказали, що так не заведено, зніміть, будь ласка. Бо є нормальний закон, локальні правила, і справедливі суди. А про «Качанівки»… от маєток Януковича – втілення всіх уявлень убогої людини про розкіш: золото й лебеді. Як жартують, кіч рідко переходить в арт.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Світлана Шліпченко– теоретик архітектури та урбанізму, науковий співробітник Інституту філософії НАНУ, викладачка Києво-Могилянської академії, стипендіатка Програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Пенсильванському університеті. Стажувалась на архітектурному факультеті Кембриджа, у Школі Архітектурної асоціації в Лондоні. Однією з перших в Україні почала досліджувати сучасне світове зодчество. Авторка книжок «Архітектурні принципи постмодернізму» та «Записано в камені».

Читайте також: Психологія простору нинішніх можновладців зводиться до втілення мрії про хату-ресторан