Ми зустрічаємося у центрі Києва. Тут, у столиці, Настя зараз служить і проходить реабілітацію після серйозної травми. Посеред нескінченної війни — адже вперше дівчина вирушила на фронт ще на початку АТО — вона нарешті має час та можливість побути поруч зі своєю коханою людиною.
Але якби травма Насті, не дай Боже, була важчою, якби її життя опинилося під загрозою — її кохану людину, її партнерку, навіть не допустили б до реанімаційного відділення. Згідно з українським законодавством, одна для одної вони – ніхто. Настя каже, що саме ця відсутність «легітимних» перспектив у стосунках, та ситуація, коли люди не можуть разом купити майно, ростити дітей, не бачать майбутнього — руйнує долі.
Але свою розповідь дівчина починає не з важливості питання цивільного партнерства для ЛГБТ військових, або ж навіть просто для ЛГБТ+ спільноти. Вболіває Настя за права усіх українців: «Йде війна. Не у всіх людей залишилися родичі на підконтрольній Україні території».
І це дійсно так. Цивільне партнерство — це визнання близької людини родичем першої лінії. Родичем, який зможе бути поруч або приймати певні рішення, якщо з тобою щось станеться — якщо інші твої близькі на окупованій території, або за кордоном, або зникли, або загинули… «Усередині біологічних родин можуть бути різні погляди, люди можуть своїм родичам не довіряти, – продовжує дівчина. – Натомість кожен міг би обирати своїх партнерів по життю».
«Моя знайома у стосунках з дівчиною, і на не окупованій території України. Її партнерка – це єдина її родичка, яка мала би бути. Але держава не визнає ці стосунки», – знизує плечима Настя.
Не визнає держава і її власний вибір.
Петицію за реєстровані партнерства для одностатевих і різностатевих пар, на підтримку законопроєкту № 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» минулого року підтримали понад 25 тисяч громадян. Зібрати ці підписи було не важко — понад 70 % українців, свідчить дослідження Київського міжнародного інституту соціології, підтримують рівні права для представників ЛГБТ-спільноти.
Читайте також: Розмаїття, рівність, інклюзивність
На минулорічну петицію відповів президент. Він зауважив, що «долаючи важкі випробування, українська держава свідомо обрала рух назустріч європейським стандартам». Наголосив, що, втім, за Конституцією України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка (стаття 51), та що в умовах воєнного чи надзвичайного стану Конституція України не може бути змінена (стаття 157 Конституції України). Однак тоді ж президент звернувся до Кабінету Міністрів України з пропозицією опрацювати питання щодо запровадження інституту зареєстрованого цивільного партнерства.
І віз повільно, але рухається — днями законопроєкт підтримало Міністерство оборони, також його готове підтримати Міністерство юстиції.
Але абсолютно очевидно, що процес необхідно прискорити. Поки ми кволо дискутуємо про законопроєкт, про його очевидну відповідність статті 8 Конвенції з прав людини, про позови проти України до Європейського суду. Поки все це триває роками… Незахищеними почуваються цілком реальні люди — насамперед, наші захисники, які щодня ризикують життям. Ризикують життям незалежно від своєї сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.
Як Артур Сніткус, представник квір-спільноти, який загинув у боях за Україну і з яким тиждень тому попрощалися у Тернополі.
Як Настя, яка зараз сидить навпроти мене. Усміхнена. Але з постійним твердим усвідомленням: країна, яку вона захищає, не дуже поспішає захистити її. А якщо і рухається у потрібному напрямку — то не соромлячись артикулювати у ЗМІ, що робиться це для того, щоб не було позовів до Європейського суду з прав людини?..
«ЛГБТ люди є у війську, і ще приходитимуть до нього. І вони бояться. Їхній моральний стан не відповідає стану військовослужбовця “на максималках” », – каже Настя.
Каже також, що всім важко повертатися з війни додому. Важко зрозуміти, чому ти пішов воювати, а люди навколо — ні. Але коли повертається ветеранка-лесбійка?.. «Вона демобілізується з армії, повертається додому — і розуміє, що у країні, за яку вона поклала здоров’я, у неї досі немає прав. Досі вона не може нічого. І її партнерка, яка пройшла з нею увесь шлях, теж не має жодних прав. Не може стати членом родини військовослужбовиці — а такі люди теж мусять мати підтримку від держави!»
Я не знаю, що сказати їй на це. Але знаю, що справжня міра суспільного прогресу — це здатність захищати і підтримувати кожну людину, яка віддано служить своїй країні. Робити так, щоб кожна людина у війську відчувала себе захищеною.
«Скільки зараз шлюбів за розрахунком? Скільки людей одружуються з кимось лише для того, щоб не йти в армію? – зависає у повітрі запитання. – Ми в армію прийшли самі — але не можемо офіційно зареєструвати стосунки зі своїми партнерами…»