Передовсім я розгортав газету The New York Times (NYT). На вікенди отримував газети додому й переглядав за ранковою кавою. Звичайно, там було що почитати. Через шість років, на початку пандемії, ми передплатили вікендовий випуск NYT із надією, що повторимо традицію ранкової кави з газетою в руці. Кава з кавоварки неодмінно смачна, але найбільша американська щоденна газета принаймні розчаровує. Певно, не всіх, але мене чимраз більше. Знаю, що я трохи постарів, мої погляди теж подорослішали, але зміна редакційної політики дуже помітна. Вочевидь, це сталося не за один день: цей процес тривав від початку президентства Трампа, і, хоча той уже не лякає, переорієнтацію газети вдалося здійснити повною мірою.
Тепер гортання газети на кількадесят сторінок займає в мене пів години і ще годину або півтори я зазвичай читаю. Таким є наслідок нового обличчя NYT. Інколи газета нагадує мені відомі ще замолоду партійні видання в країнах реального соціалізму, які подавали єдино правильну інтерпретацію дійсності. Я навіть маю враження, що традиційний рупор ліберальних ньюйоркців став пропагандистською газетою для поширення у виправному таборі серед охочих і не дуже охочих до науки пояснень, як слід розуміти розмаїття, рівність та інклюзивність у єдино правильному варіанті.
Читайте також: Послання
Я глянув у дзеркало й задумався, що зі мною не так. Я живу в Торонто ― мультикультурному великому місті, де розмовляють 180 мовами і видають 79 різномовних періодичних видань. Роззирнувся навколо й помітив, що до моїх приятелів чи навіть тільки добрих знайомих належать майже виключно білі люди. Ба більше: певно, 80% їх мають європейське коріння, а якщо бути точним ― східноєвропейське. Є, щоправда, сусіди ― чорні, бронзові, жовті й навіть питомі канадці, ― але наші стосунки зазвичай зводяться до взаємних вітань і принципу «не заподіюй ближньому того, що тобі не до вподоби». Ми живемо в згоді та повазі до взаємної самобутності. Не знаю, скільки осіб у нашому кооперативі для митців належать до ЛГБТ+, але, напевно, є кілька. І я не помітив, щоб це ставало причиною якихось суперечок. Живе кілька самотніх чоловіків і самотніх жінок різного віку, але є й родини з малими дітьми. Мабуть, більшість моїх сусідів фінансово забезпечують себе, але є й такі, хто отримує субсидію від міста для оплати квартплати. Ми намагаємося жити в гармонії, наскільки дозволяють обставини, надто за умов пандемії.
Проте, читаючи «оновлену» NYT, я почуваюся трохи незручно, що не присвячую достатньо багато уваги прогресивним фетишам у найновішому виданні: розмаїттю, рівності та інклюзивності.
Професор Шанталь Дельсоль, викладачка політичної філософії в університеті Марн-ля-Валле під Парижем, в одній зі своїх нещодавніх лекцій зауважила: «Момент, у якому ми живемо, слід розуміти як революцію у вузькому значенні, тобто як поворот кола у сфері й моралі, й онтології». З другої половини XX століття, надто з 60-х років, наші моральні ієрархії зазнали буквального перевороту. Коли йдеться і про поведінку індивідів, і про суспільні заходи, то протягом кількох років колись відкинуті взірці стали тепер вихваляти, а колишні ідеали ― ставити під сумнів.
Навертаючись у IV столітті до християнства, римляни, напевно, мали відчуття, що вступають у світ інтелектуальної і духовної роздвоєності. Ба більше, упродовж заледве кількох десятиліть дійшло до зміни звичаїв. Стару мораль заступила цілком нова і незнана. В контексті того, що ми сьогодні називаємо суспільним ― інакше кажучи, у звичаєвій сфері ― відбулася інверсія цінностей. Усе треба було відкинути, як писав християнський теолог Тертулліан: «Ми повинні боротися проти всіх упереджень, проти установ, проти предків, авторитету усталених речей, проти законодавства володарів, розумувань мудреців; проти давнини, звичаїв, необхідності, проти взірців, дивовижності та див, завдяки яким утвердилися всі неправедні божества».
Читайте також: Мудрість на п’ятницю
Перед врученням цьогорічних «оскарів» традиційно прогнозували переможців. Як писала газета The New York Times, абсолютним і безперечним кандидатом на нагороду за найкращу чоловічу головну роль був передчасно померлий чорношкірий актор Чедвік Боузман. Після оголошення переможця реакція NYT не стала несподіванкою:
«Несподіване закінчення інклюзивної ночі «оскарів». Через шість років після зародження протестного руху «Такий білий Оскар» нагороду вигравали різні актори, хоча нагородження як найкращого актора Ентоні Гопкінса, а не Чедвіка Боузмана, здивувало багатьох». Я не дивувався. Досконала роль Гопкінса, що портретував старого заможного білого чоловіка, ураженого деменцією, що поступово принижує його людську гідність, не має політичного виміру, а натомість є зворушливою притчею про людську долю. Інклюзивний вимір цієї постаті стосується нас усіх: і чоловіків, і жінок із усіма можливими гендерами між ними. І білих, і чорних із усіма кольорами між ними. І побожних людей, і атеїстів із усіма можливими віросповіданнями між ними.
Ми живемо в переломний момент, коли первісні онтологічні варіанти вибору, що визначають значення і місце людини у всесвіті, природі світу чи богів, уже повалені. Після занепаду переконань права і звичаї якийсь час іще зберігатимуться без дальших виправдань завдяки самій силі звички, але такий стан нетривалий: вони неминуче зазнають остаточної поразки внаслідок оскарження на підставі браку легітимації. Усупереч поширеним твердженням, цивілізацію формує не правда, а переконаність у своїй правді. Еволюція NYT ― найкраща ілюстрація цього постулату.