Але хіба не божевілля – жити в полоні ілюзій і вірити у вигадку, хай навіть милу серцю. Кажуть, правда у кожного своя. Можливо. Але напевно так кажуть люди лукаві чи боягузи. Позаяк правда таки одна. Добра, погана, приємна і страшна, але завжди одна. Інша річ, на якому її боці опиняєшся особисто ти.
Ще однією краплиною правди стане для українського суспільства книжка німкені Габі Кьопп «Навіщо я народилася дівчинкою?», що побачила світ у видавництві «Зелений пес» і була презентована 30 серпня в Книгарні «Є». Книжка з такою дивною і водночас страшною назвою є сповіддю 80-річної жінки, яка майже на схилі життя зважилась розповісти світові, що пережила у свої 15 років. Сповідь німкені – це розповідь про сексуальні «подвиги» радянських визволителів, супроводжувані насиллям і приниженням. Розповідь про тягар, який людина змушена була нести протягом всього життя, адже її власний острах, замішаний на страху цілого суспільства, не дозволяв його позбутися. Виявляється, для бійців Червоної армії німкені були одним із найжаданіших трофеїв. Трофеєм стала і маленька Габі. До того ж нею, як наймолодшою та найслабшою, повсякчас прикривалися інші, щоб самим уникнути ґвалтування.
Дивіться також: Презентація книжки Габі Кьопп “Навіщо я народилась дівчинкою?" у книгарні Є
У Німеччині «Навіщо я народилася дівчинкою?» викликала потужний резонанс, шквал емоцій, відгуків, обговорень та критики, адже Габі Кьопп стала першою німецькою жінкою, яка зважилася на такий крок. Будьмо певні, що книжка стане не менш резонансною і в нашому, на жаль, не готовому сприймати такі одкровення, суспільстві. Хоч би там як, але ми досі ховаємося в полоні примар і не хочемо поглянути правді в вічі. Адже цілі покоління, виховані на брехні, мусять мати неабияку силу волі, щоби сприйняти те, що навіть не вкладається в голові «пересічної радянської людини».
І тим не менш, сповідь Габі – все-таки правда. Жахлива, але правда. Принаймні такими речами не жартують, особливо на схилі літ. І підтвердження її словам можна знайти. І в передсмертних мемуарах учасників тих подій, які, пронісши тяжкий тягар, набралися сміливості висповідатися перед світом і в документах. Їх замало, але все-таки є.
Можна по-різному сприймати написане німкенею: виправдовувати злочини, списувати все на війну, на бажання помститися тощо. Але це – не аргументи. Війна війною, а горе кожної людини і зруйнована доля – це велика трагедія. Тут немає ні політичної доцільності, ні виправдання.
Певна річ, крах ілюзій і пам'ятників сприймається дуже болюче. Але чого вони варті, коли йдеться про сльози 15-річної дитини. Хто компенсує їй ті страждання, які їй довелося пронести через все життя?
Засуджуючи Гітлера і все це божевілля, яке він влаштував на тілі Європи, людство чомусь якось неохоче засуджує іншого страшного канібала Сталіна, який також є безпосереднім творцем жахіття, що іменується чи то Другою світовою, чи то, як кому більше до вподоби, Великою Вітчизняною війною. Є люди і навіть цілі держави, які відчайдушно намагаються відбілити цю потвору разом зі створеною ним системою і навіть вважають себе його спадкоємцями. Вони знаходять у ньому позитивні риси, а всі жахіття, скоєні ним і його поплічниками, називають «іздєржкамі» і «просчьотами». Хай це буде на їхній совісті…
На жаль, українське суспільство також є учасником цієї диявольської гри. Вже не один рік поспіль його роздирають пристрасті довкола певних історичних подій. Ми сперечаємось, чи святкувати День Перемоги, як називати війну, не можемо дійти згоди щодо того, хто ж був справжнім патріотом України, а хто – окупантом, ладні вибивати зуби одне одному за прапори улюблених кольорів, але вперто не хочемо знати правди. Бо так легше.
А втім, правду доведеться почути. І книжка німкені Габі вкотре нам це доводить. Позаяк, не знаючи правди, і тим паче не бажаючи її дізнатися, ми самі стаємо співучасниками злочину, скоєного колись давно, можливо, навіть не нашими предками. Тож цей тягар гнітитиме довіку, і ми ніколи не зможемо його позбутися і стати справді вільними повноцінними людьми. Бо правда таки одна однісінька і особистої правди не буває, хоч ти трісни…
Правда не має терміну давності. І хоча час губить деталі, людина з огляду на певні обставини із задоволенням стирає з пам'яті те, що їй не подобається, проте вчинки нікуди не зникають. Можна знищувати архіви, підтасовувати історію, переписувати її, як це робить Табачник, але це не врятує. Бо попіл Клааса завжди стукає до чийогось серця, і рано чи пізно доведеться сплачувати рахунки…