Якщо уважно розглядати різні консервативні доктрини з погляду змісту, а не оформлення, складається враження, що більшість стабільних ідей у ніби споріднених концепціях при збиранні в один текст взаємно анігілюють, заперечуючи одна одну. Спільного й актуального залишається небагато: святість невіддільних людських прав (так зване природне право); непорушність приватної власності; повага до традиції.
За всієї позірної привабливості спершу доведеться домовитися: чи є нам що консервувати? Себто не просто зберігати, а спиратися на збережене в процесі побудови більш-менш придатного для життя суспільства? На брак традицій та архаїки ніби не доводиться скаржитись, але склад оцього нібито спільного, колективного спадку досить різношерстий. Є речі доктринальні, є суто зовнішні, радше естетичні, ніж змістовні, є такі, що набули почесного титулу «традиційний» упродовж буквально останніх декількох десятків років, а плекати руйнівні практики минулого століття навряд чи було б допоміжним.
Читайте також: Генеза українського консерватизму
На що ж ми хочемо спертися? Господи, не так мало. Я неодноразово розважався в різних товариствах, ставлячи простесеньке запитання: скільки міст і містечок в Україні в її нинішніх кордонах станом на кінець XVIII століття мали так зване Магдебурзьке право? Найсміливіші називають цифру в кілька десятків. Увага, правильна відповідь: 242 (різні джерела дають різні цифри зокрема тому, що багато населених пунктів підтверджували свій статус по декілька разів, тому краще полічити в стовпчик)! Останнім його отримала Тараща на Київщині — у 1791 році, «за п’ять хвилин» до поглинання Російською імперією. Тепер конкретніше: що таке те славнозвісне Магдебурзьке право? Правильно, система самоврядування та устрою цехів і гільдій, але є мале-е-есенька деталь: найвищою судовою інстанцією для громад, які мали цей привілей, визнавали муніципальний суд старовинного ганзейського міста Магдебург, там вирішували всі принаймні господарські та майнові суперечки. Коли в нинішніх дискусіях навколо судової реформи звучали пропозиції визнати верховенство, скажімо, Королівського суду Лондона, це, виявляється, було не бозна-якою екстравагантністю. Якщо додати ще й менш поширене, але також присутнє на наших землях Нюрнберзьке право, а також славнозвісну «конституцію Пилипа Орлика» (документ, який, щоправда, не мав практичних наслідків, проте давав чітке уявлення про стан юридичної свідомості в посполитих українців), доходимо висновку, що така наша колективна вада, як правовий нігілізм, не надто вкорінена в спільному минулому. Апеляція до культурного субстрату — місія в чомусь невдячна, у чомусь ризикована аж до двосічності, але з нею можна працювати. Та тільки щоби реанімувати сплячі корисні навички, спершу варто було б їх вивчити й не дозволяти їх витіснення зі свідомості чи підсвідомості різними вульгарними міфами.
Читайте також: Ідеологія здорового глузду
Традиційних рис, які ніяк не суперечать новітнім світовим трендам, в українців чимало. Окрім міфологізованої (але від того не менш реальної) працьовитості, можемо згадати престиж освіти, відносну (не лише щодо східних, а й почасти західних сусідів) гендерну рівність, господарську ініціативу, культ благодійності — все те, чого країні бракує в повсякденному житті.
Але на додачу до чітких раціональних міркувань я згадав би ще, на перший погляд, ефемерні культурні патерни. Мушу зізнатися, з певним запізненням я підсів на серіал компанії Netflix «Корона» (The Crown) — трішечки белетризований байопік про Її величність королеву Єлизавету, бережи Її Боже. Крім суто кінематографічних чеснот — залізної драматургії, бездоганного кастингу, магічної роботи із зображенням, фантастичної правдивості в деталях — варто згадати таку принаду, яка зробила британську монархію предметом культу й мас-культури для народів, що жодного стосунку до юрисдикції Корони не мали й не мають. Ідеться, власне, про роботу з традицією, як її розуміють піддані Сполученого королівства. Збереження звичаїв, ритуалів, які інакше, ніж анахронізмами, назвати важко, має прагматичний бік. Воно не лише цементує націю, попри наявність подекуди кричущих розбіжностей, а й дає відчуття *тяглості норми*. Гідність, шляхетність та аристократизм стають вельми допоміжними, коли є небезпека заметушитися, припуститися несмаку й дурості, пристати на популізм і дешевину. Не кажіть лише, що для нас це не актуально.