Спілкуючись із закордонними представниками різних секторів культури, зокрема тими, хто займається в ній менеджментом та адмініструванням, звернула увагу на цікавий та оптимістичний тренд: там, де українські культурні проекти й ініціативи, сучасні та конкурентоспроможні, заявили про себе, з’являється відвертий інтерес до нашої країни, її потенціалу. Важливим інструментом для цього слугують — гранти на потреби культури, фінансування її ініціатив на конкурсних, змагальних, конкурентних засадах. Три роки тому, пишучи про фінансові можливості, які культура має в нашій країні (див. Тиждень, № 1/2016), експерти, із якими поспілкувався тоді Тиждень, констатували: монополію на доступ до державних коштів, закріплену за так званою базовою мережею культурних закладів (музеї, театри, бібліотеки, які перебувають у віданні Мінкульту або обласних чи міських управлінь культури), треба щонайшвидше долати, бо запропонований підхід є рудиментом радянської системи. За період, що минув із моменту публікації згаданого матеріалу, ситуація в Україні змінилася і дисбаланс, зумовлений консервуванням старої, радянського зразка практики фінансування сфери культури, у якій не існувало культурних інституцій, потроху вирівнюється.
Читайте також: Абір Мухерджі: «Спадок культурного домінування британців досі тяжіє над Індією»
Ще два роки тому основне грантове фінансування наша культура отримувала від закордонних донорів, а українські гранти на її потреби були чимось мало не зі сфери фантастики. Варто уточнити, що програми, спрямовані на підтримку вузького сегмента культури, діють у Мінкульті, Мінмолодьспорті, Державному фонді регіонального розвитку, проте такої підтримки було замало. Ситуація кардинально змінилася з появою і початком діяльності Українського культурного фонду (УКФ) — державної установи, створеної з метою розвитку національної культури та мистецтва в нашій країні, підтримки культурного різноманіття та інтеграції України зі світовим культурним простором. Власне, однієї з тих культурних інституцій, що стимулюють появу конкурентоспроможного та актуального українського культурного продукту, ведуть проектну діяльність у сфері, про яку мова. Ніша, що багато років залишалася порожньою, потроху наповнюється практиками, сенсами та актуальними проблемами, що мають вирішуватися в нових сучасних умовах.
Підтримка зовні
«Нині не лише в Україні, а й у багатьох країнах Європи культура не в пріоритеті. Це та сфера життя суспільства, на яку, на жаль, в останню чергу планують державне фінансування. У більшості країн бізнес не ставить культуру в пріоритет у сенсі корпоративної соціальної відповідальності, інвестицій із метою отримання прибутку від культурного проекту, куди вкладено кошти. У зв’язку з цим виникає потреба підтримки культури з боку різних стейкхолдерів», — пояснює ситуацію Тижню виконавча директорка УКФ Юлія Федів, яка з 2017 року також обіймає посаду керівника Національного бюро програми ЄС «Креативна Європа» в Україні, яке наразі є структурним підрозділом УКФ.
«Якщо торкатися питання про іноземне грантове фінансування, то еволюція в цій сфері відбувалася таким чином. В Україні протягом останніх 20–30 років у зв’язку з тим, що вона проживала різні типи та етапи економічних криз, пріоритетними в сенсі фінансування були інші галузі. У культуру, як завжди, інвестували за залишковим принципом. Спочатку почала формуватися громадська, неурядова складова у сфері культури, представники якої стали шукати кошти для реалізації того чи іншого свого задуму, ідеї культурно-мистецького проекту. До України зайшли представники країн — членів ЄС зі своїми культурними інституціями (Британська рада, Ґете-Інститут, Французький інститут тощо). Кожна з них мала на меті налагодити культурний діалог між українськими організаціями й тими, що є в країні, яку вони презентують. У цей момент перед вітчизняними культурними інституціями відкрилися певні фінансові можливості. Мотивацією для української сторони був вихід її культурного продукту за межі нашої держави», — розповіла Тижню Юлія Федів.
Чеський центр, Польський інститут в Україні, Британська рада, Ґете-Інститут, Французький інститут, Вишеградський фонд, «Креативна Європа», Міжнародний фонд культурного різноманіття ЮНЕСКО тощо є тими іноземними організаціями, що провадять грантову діяльність в Україні.
Юлія Федів констатує: проблеми, із якими зіткнулися українські організації, які отримували грантову підтримку від закордонних донорів, полягали в нерозумінні ними трендів європейських держав. Відповідно доволі часто проекти ставали неконкурентоспроможними. Розуміючи такий стан справ, представники різних європейських культурних інституцій, а також представництво ЄС в Україні почали створювати окремі програми з акцентом на Східній Європі (згодом виникло поняття країн Східного партнерства). «У таких умовах культурні ініціативи цих країн конкурували між собою, а не із державами, які вже давно отримують фінансування як члени ЄС. Здавалося б, українські культурні ініціативи стали дотичними до моря грантових можливостей Євросоюзу. Але насправді культурні інституції країн ЄС створили такий собі басейн для нашої та інших держав програми Східного партнерства. Власне, ілюзію того, що можемо з ними конкурувати. Йдеться про несправжню конкуренцію. Не забуваймо, що в описаній ситуації були певні преференції, спеціальні умови щодо проектів із нашого регіону. Це привело до трішки завищеної оцінки власних можливостей, мовляв, ми вже на рівних можемо конкурувати з іншими європейськими культурними ініціативами», — конкретизує співрозмовниця Тижня.
Читайте також: Міфи та легенди фестивального Зальцбурга
Потому в Україні було запущено програму «Креативна Європа», що відкрила нашій країні ворота до моря можливостей, про яке йшлося вище. Організації, які звично для себе отримували підтримку на різні культурні ініціативи в межах програми Східного партнерства, потрапивши до «Креативної Європи», опинилися в нових для себе умовах. Мова про середовище, що об’єднує 41 країну-члена, які конкурують на рівних засадах. Там немає пріоритетів для держав Східної Європи. Тобто українській організації потрібно на тому самому рівні презентувати свій проект, що й німецькі, бельгійські, голландські партнери. Перші кілька років участі України в «Креативній Європі» показали, що лише одна-дві її організації виграють тамтешні гранти. Більшість зауваг, що лунали від закордонних грантодавців, полягали в тому, що українці не розуміють європейських тенденцій, зосереджені на собі й відповідно неконкурентоспроможні. Для того щоби бути підтриманим європейською організацією рівня «Креативної Європи», треба говорити про європейські проблеми, тенденції, вирішувати наболілі для себе питання креативних і культурних індустрій в контексті не тільки України, а цілої Європи. Труднощі полягали в невмінні кооперуватися з іншими, створювати крос-регіональні проекти. На четвертому році дії програми «Креативна Європа» в нашій країні ми вже маємо певний результат, шість переможців. Один із них — організація-лідер разом із бельгійцями та голландцями.
Внутрішні зміни
Експерти, із якими поспілкувався Тиждень, констатують, що до певного часу українське культурне середовище орієнтувалося на закордонних, зокрема європейських, грантодавців, бо до 2017-го в нашій країні не було державної підтримки конкурсних засад. Кошти надходили з Міністерства культури, розподілялися за старою схемою, яка не брала до уваги вагому частину учасників культурної царини та креативних індустрій, тобто приватний сектор. Про грантові програми Мінкульту найчастіше було відомо тим, хто належав до державного та муніципального сектору, а не приватного. Ті ГО, що про ці конкурси знали, не всі наважувалися звернутися туди за підтримкою, бо превалювала думка, що це складно й напевне гроші отримають лише «свої». Відповідно заявок на таке фінансування подавалося небагато. Плюс це був не той конкурс, до якого звикли організації, працюючи з європейськими грантодавцями.
У Мінкульті та профільному комітеті ВРУ разом із культурною спільнотою виникає ідея створення Українського культурного фонду. Уперше в Україні 2017 року з’являється інституція на рівні держави, головним завданням якої є на конкурсних засадах підтримувати якісні культурно-мистецькі проекти. За цю підтримку на рівних можуть конкурувати як державні, так і приватні організації. Тобто як ті, що зосереджені на отриманні прибутку, так і ті, що такої мети не мають. «Протягом перших місяців свого існування в межах першого кола оголошених конкурсів УКФ отримує 716 заявок на суму близько 350 млн грн за наявності коштів в обсязі 156 млн грн, що були виділені на підтримку проектів на 2018-й. Другого року надійшло понад 2 тис. заявок сукупною сумою 3 млрд грн за наявного бюджету 641 млн грн. Запит є. Отже, створено конкурентне середовище. Система грантової підтримки УКФ мала бути максимально наближеною до виробленої європейськими грантодавцями», — зазначає Юлія Федів.
Читайте також: Обабіч
Важливо зазначити, що поява державного грантового фонду на потреби культури змінює практики, які склалися в цьому сегменті життя суспільства. Так, про фантастичні суми на культуру в Україні казати не доводиться, бо економіка її не працює таким чином, щоб країна мала значні фінансові надлишки. Ситуація з ямковим ремонтом українських доріг показує: хоч би скільки було грошей, їх завжди не вистачатиме в разі нецільового використання та відсутності контролю за якістю продукту або послуги, яку було профінансовано. Культура — це не «чорна прірва», у якій зникають гроші, і не сфера розваг. За різними підрахунками, галузь культури та креативних індустрій по всій планеті сьогодні дає роботу 30 млн осіб, прибуток від неї становить 3% світового ВВП. Грантове фінансування проектної діяльності у сфері культури може зробити ті засади, на яких вона функціонує, ефективнішими та сучаснішими.
Нові фінансові можливості у сфері культури породжують нові проблеми. Так, в УКФ констатують, що європейські та американські грантодавці виробили певні правила, за якими діють усі учасники грантового процесу. А в українському середовищі панує уявлення, ніби правила — це десь за межами нашого дому. На жаль, запропоновані норми були сприйняті вітчизняними культурними спільнотами як обмеження. Експерти, із якими поспілкувався Тиждень, констатують, що, за досвідом роботи національного бюро «Креативна Європа», три-чотири роки є тим періодом, за який можна сформувати свідому частину спільноти, котра визначатиме й диктуватиме клімат для інших її членів. Відкритим питанням лишається стратегічне планування у сфері культури. Воно неможливе без моніторингу, якісної аналітики стану справ різних секторів українського культурного середовища, вивчення питань, які на порядку денному суспільства, і реагування на них уже нині, правильного розподілення коштів. Результатом має стати зміна ситуації.
Згадані вище проблеми варто доповнити ще однією, яка, власне, стосується не лише сфери культури та менеджменту в ній. У нашій країні взаємодія та комунікація між різними кластерами на рівні відбувається дуже складно, із певним «рипінням». Якби така взаємодія була простішою і формування бюджету відбувалося не поспіхом, то ситуація поліпшилася б. Галузь культури має стати прагматичнішою, лобіювати свої інтереси щороку, коли йдеться про ухвалення бюджету, із якого виділяються видатки на програми УКФ, Інституту книги, Держкіно тощо. Те саме можна стверджувати й щодо напрацювання чітких і детальних культурних політик і стратегій. Розуміння, куди й навіщо рухатися, які для цього практики та фінанси потрібні, в інтересах цієї сфери загалом, а не якихось окремих її представників.
Переваги та потреби
Якби запитати, на що гроші в українській культурі потрібні найбільше, то перша найзагальніша відповідь, яка прозвучить, буде «на все». Якщо ж конкретизувати, то навіть зі збільшенням фінансових можливостей у цій сфері найгірше ведеться її інфраструктурній складовій. Якщо провести аналогію з комп’ютерною технікою, то це ті плати та деталі, із яких складається лептоп чи сервер, дроти, «залізо», без якого програмне забезпечення не працює й так далі. Грантове фінансування дає змогу продукувати багато сучасних, цікавих українських проектів, розмова про які стає сумнішою, коли йдеться про культурну інфраструктуру. Мається на увазі ремонт та осучаснення музейних просторів, створення сучасних сховищ при них, ремонт і побудова концертних, виставкових залів тощо. Від цього певним чином залежить якість культурних проектів, що там реалізовуються. Такими питаннями згідно з чинними нормами УКФ не опікується. У контексті грантової діяльності, яку провадить ця молода культурна інституція та інші українські й закордонні грантодавці, слід казати радше про підтримку «м’яких», ціннісних культурних проектів. Тижню це підтвердила директорка НХМУ Юлія Литвинець: «Нині в музеї триває ремонт, на який виділено державні гроші, а не грант. Інфраструктурна діяльність, як-от ремонти, поза компетенціями УКФ. Співпраця нашого музею з цією інституцією полягає в підтримці їхнім грантом нашого проекту — видання книжки «Явлення. Пам’ятки Братського монастиря».
В Україні гостро стоїть питання збереження історико-архітектурної спадщини, замків, палацових комплексів тощо, які поки що можуть сподіватися на підтримку тільки з боку держави. Грантовою закордонною програмою, яка хоча б частково опікується зазначеною проблемою, є Посольський фонд США зі збереження культурної спадщини. Якщо поглянути на практику Сполучених Штатів, то такими питаннями там опікується Державний гуманітарний фонд, незалежна державна агенція, створена 1965 року. Одне з її завдань — допомога в розбудові та підтримці національної гуманітарної інфраструктури: бібліотек, музеїв, національних пам’яток. У нас такої інституції поки що немає.
Читайте також: Шенґ Шеєн: «Доля архівів авангардистів складніша, ніж їхніх картин»
Якщо казати про проекти поза інфраструктурною сферою, то тут в УКФ набагато ширші можливості. Йдеться про підтримку ідей у секторах візуального, аудіовізуального, перформативного та сценічного мистецтв, дизайну та моди, літератури та видавничої справи, культурних та креативних індустрій. Торік реалізовано 293 різні проекти, із них 235 індивідуальних, 43 проекти національного партнерства та 15 міжнародного. Документальний фільм про Леоніда Кантера «Людина з табуретом», театральна постановка п’єси Олега Сенцова «Номери», комплексна презентація українського кіно за кордоном та підготовка до участі в Європейському кіноринку — ось буквально кілька прикладів того, на що торік було виділено грантові кошти УКФ. Це також виставкові, видавничі, цифрові проекти, які реалізовуються або українською стороною, або разом із партнерами. Важливо додати, що УКФ серед своїх пріоритетів визначає проведення аналітичної та дослідницької діяльності у сфері культури й мистецтва. До появи зазначеної української культурної інституції на такий запит зважав хіба що Міжнародний фонд «Відродження».
Закордонна грантова підтримка теж здебільшого стосується не інфраструктури, а вже згаданих «м’яких» проектів. Варто сказати кілька слів про певну специфічність спрямування іноземних грантів на потреби культури. Коли йдеться про фінансування від європейських культурних інститутів, то передусім мається на увазі просування їхнього культурного продукту та присутність його на українських теренах. Це перекладацька, видавнича, музична, театральна та виставкова діяльність, програми з мобільності тощо. Проектами міжсекторальної співпраці займається рамкова програма ЄС «Креативна Європа». Треба згадати й про програму Британської ради Culture bridges (на 2017–2020 роки), що має на меті налагодження ефективних зв’язків між митцями, культурними операторами й інституціями в Україні та Євросоюзі. Певним сутнісним продовженням згаданої вище програми є House of Europe, що діятиме у 2019–2022-му та фокусуватиметься на мобільності й професійному обміні у сфері культури та креативних індустрій, підтримці міжнародних проектів. Цьогоріч стартував проект i-Portunus, обраний і фінансований програмою ЄС «Креативна Європа» для тестування схеми мобільності для художників та інших учасників культурного процесу. Ним керує об’єднання, що очолюється такими організаціями, як Ґете-Інститут, Французький інститут, «ІЗОЛЯЦІЯ» та Арт-колонія в Ніді від Вільнюської академії мистецтв.
Сектор культури нарешті дістав у нашій державі більше фінансових можливостей. Очевидно, наступним завданням для нього є залучення не лише грантів, а й інвестицій.