Культура

  ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб

Абір Мухерджі: «Спадок культурного домінування британців досі тяжіє над Індією»

Фото: Nick Tucker
Про шляхи, якими сучасна Індія долає і переосмислює колоніальний спадок у культурі, вплив цього процесу на її літературу й теми, актуальні для сучасних індусів та решти світу, Тижню розповів сучасний англо-індійський письменник Абір Мухерджі, гість цьогорічного «Книжкового Арсеналу».
Матеріал друкованого видання
№ 24 (604)
від 13 червня

Індія має потужну традицію давньої літератури, але тільки один її модерний письменник здобув Нобелівську премію з літератури. У чому причина такого стану справ?

 

— Щоб відповісти, чому Індія має лише одного лауреата Нобелівської премії з літератури, поета Рабіндраната Тагора, варто почати от із чого. Перекладати літературу, написану тими мовами, якими послуговуються в цій країні, складно. Згадаймо, що Тагор здобув високу відзнаку за переклади своїх творів, які досить далекі від оригіналу, написаного бенгальською мовою. Переклади втратили чимало з тієї фразеології, яка там є. Думаю, що ця ситуація не унікальна. 
Поряд із цим не треба забувати про вплив парадигми культурної вторинності. Ми живемо у світі, орієнтованому на Захід як зразок. Усе решта — це субкультури субрегіонів. Мені часто казали, що не можуть читати поезію Тагора, бо вона дуже накручена, інша, ніж вони звикли.


Індія величезна, у ній дуже багато письменників, серед яких велика кількість не перекладена іншими мовами. Є ті, хто пише на гінді, а є ті, що на бенгалі. Наприклад, Арундаті Рой, Джумпа Лагірі — їх знають. Найгірше ведеться авторам, які пишуть мовами Південної Індії. Є ще один момент: у цій велетенській країні студенти з Університету Калькутти можуть взагалі не знати й не читати літератури авторів зі штатів Таміл-Наду чи Пенджаб. Сидячи в Калькутті або Делі, вони орієнтуються на Лондон, Нью-Йорк, а не на літературні твори з Керали чи Раджастану. Так, це дивно, але то частина спадку імперії, поштовх до того, що треба щось робити з такою річчю, як культурне домінування британців у Індії. Цей спадок досі тяжіє над нами. Чомусь думають, що писати англійською ліпше, ніж місцевою, рідною мовою. 

 

Читайте також: Чим замінити культ поразок


Побував якось на книжковому фестивалі в Калькутті. Видавці з Південної Індії виростали саме на літературі, написаній бенгальською мовою, проте я не побачив, щоб хтось видавав літературу Південної Індії в Бенгалії. Ось це і є однією з рис нашої культури. Річ у тім, що середній клас бенгальців виростав і розвивався саме завдяки британській культурі. Бенгальці дуже швидко й міцно влилися до британської імперської адміністрації в Індії. Саме звідcи у XVII столітті починалася британська присутність і вплив. Британська культура й наука прийшли на ці терени раніше, ніж у будь-яку іншу частину Індії. Це, звичайно, вплинуло на психологію місцевих жителів.


Від моменту здобуття Індією незалежності минуло більш як півстоліття, проте й досі розлите відчуття, що все, що знадвору, ліпше, ніж те, що всередині, своє. Проте й це потроху змінюється. 

 

Кіплінґ — один із творців літературного міфу про колоніальну Індію, досить гомогенну та одноманітну. Насправді Індія не така. Великий наратив про велику країну сьогодні можливий і потрібний?


— Дати Індії визначення, загнати її в конкретні межі дуже складно. Ідеться про субконтинент із купою мов, традицій та культур, із різноманітністю релігійних форм. Це одна з найбільших демократій світу. І сприяє тому, власне, так званий індійський спосіб життя та погляд на нього. Звісно, без стресів не обходиться.


Ґанді звів секулярну державу. Це дуже важлива ідея, зважаючи на те що нині живемо під великою загрозою фундаменталізму та комуналізму. Це може розділити Індію на шматки. Що ж її об’єднує? Спільна філософія. Це видно, якщо подивитися на боротьбу цієї країни за свободу. Ґанді очолив найбільший у світі протестний мирний рух за незалежність.

 

Читайте також: Від меншовартості до месіанізму

 

Таке, здається, можливо лише в Індії. 1920–1930 роки — час підйому сталінізму, нацизму, фашизму, коли зміни відбувалися з використанням куль або таборів. Натомість індуси та британці зіграли в зовсім іншу гру, якої доти не траплялося. Ґанді, очевидно, звернувся до того, що є в індуській психології, а також у британській. Британці звикли думати про себе як про тих, хто перебуває на правильному боці. Практика ж показувала, що ні. Але Ґанді зрозумів, що це те, до чого можна апелювати, щоб підштовхнути британців забратися з Індії. 

 

Від моменту здобуття Індією незалежності минуло більш як півстоліття, проте й досі розлите відчуття, що все, що знадвору, ліпше, ніж те, що всередині, своє. Проте й це потроху змінюється


Кожна її частина, кожне місто — окремий велетенський роман. Калькутта, столиця штату Західний Бенгал, є унікальним індійським містом, заснованим британцями та молодшим за Нью-Йорк. Від самого початку його існування там розвивалося кілька різних культур: бенгальська, могольська, британська (англійська та шотландська), вірменська. Це був плавильний казан, у якому злилися християнство, іслам, індуїзм, юдаїзм та буддизм. 


Не завжди було легко. 1943-го Калькутта потерпала від того, що ввійшла в історію під назвою Бенгальський голод, від якого померло від 4 млн до 6 млн бенгальців. Так, про Голокост ми знаємо й чули більше, а про Бенгальський голод ні. Мій батько бачив тих нещасних, хто вмирав на вулицях Калькутти. Мало хто взагалі чув про ці події. Що ж, історію пишуть переможці, і там цього сюжету немає. Через чотири роки після згаданих подій Індія здобула незалежність. Місто, про яке мова, розташоване за 40 км від сучасного кордону між Індією та Бангладеш. 1947-го, коли почався процес відокремлення Східного Пакистану, Калькуттою знову прокотилася хвиля насильства. Мій батько був причетний до того, що тоді відбувалося. Я якось запитав його: «Як ти, розумна й мирна людина, міг бути причетний до насильства, яке чинилося?».

 

Він відповів: «Якби утримався, мене закатувало б власне ж оточення». Це те, що руйнувало міста впродовж історії. Калькутта вистояла. 1971 року почалася громадянська війна, у результаті якої утворилася Бангладеш. Тоді до Калькутти переселилося 3–4 млн біженців. Місто, заплановане бути домом для тисяч, стало прихистком для 10 млн осіб. 

 

Читайте також: Почесні, заслужені й народні

 

Так, це бідне місто, проте якщо йдеться про культуру, то в ньому більше театрів, ніж у Лондоні чи Нью-Йорку. Книжкових магазинів більше, ніж у Лондоні та Парижі разом узятих. Найбільший книжковий фестиваль Індії відбувається саме тут, у Калькутті. Це подія, орієнтована на людей, а не на бізнес. Крім того, є велика кількість артистичних клубів і спільнот, бо віршування та малювання тут популярні. Рабіндранат Тагор — син Калькутти. Бенгальські поети хочуть нині писати самостійно, а не бути в його тіні, бо поезія, яку він створив, у Бенгалії всюди. 

 

Які можливості та засоби дає кримінальний роман, щоб розповідати специфічні історії про різні культури? Царина його можливостей ширша, ніж в історичного роману?


— Я бенгалець, але виріс у Шотландії. Там є традиція звертатися до суспільно важливих речей, використовуючи детективи. Англійці мають зовсім інший тип кримінальних романів. Згадаймо Аґату Крісті, убивства на тлі сільських пейзажів. Вільям Макілвені написав роман «Покладений закон» наприкінці 1970-х і видав його в Глазго. Після нього Єн Ренкін, Вел Макдермід та інші використовували кримінальний роман як таке собі дзеркало того, що відбувається в суспільстві. Я виріс на такій культурі. Навчався в британській школі. Повторю, що британці мають дуже цікавий погляд на свою історію. Коли виростаєш у таких умовах, то розумієш, що є інша історія, яку варто розказати, і мені кортіло це зробити. Хотілося розповісти про Бенгальський голод 1943–1944 років. У моїх романах оповідь починається з 1919-го. Так, міг би написати чистої води історичний роман, проте не став. Річ у тім, що якщо ви розповідаєте людям історію, яку вони не хочуть читати, то історичний роман вони не купуватимуть. А от якщо оповідаєте класну історію, то так. Паралельно ще вплітаючи до неї факти, про які хотіли розповісти. 


Мені цікаво було написати щось таке, де йшлося б про Британську Індію, а потім охоплювало б ще 20–30 наступних років. У мене два найголовніші герої. Один із них — британець, що приїхав до Індії після Першої світової війни, поліцейський. Другий — сержант-бенгалець. Власне, усі мої книжки про розслідування вбивств. Мені важливо подивитися на історію Британської Індії, щоб показати людям у Британії, що ж трапилося насправді. Я роблю це засобом кримінального роману, бо поліцейський є тим, хто перебуває в дуже цікавій ситуації. Він вільний говорити і з принцесами, і з політиками, і з повіями, має доступ до всіх щаблів суспільства. 

 

Читайте також: Людмила Строкова: «Якщо ми не збиратимемо нині роботи наших майстрів-сучасників, то через 50 років їх ніхто не знатиме»


Кримінальний роман — дуже добрий механізм сягнути читача. Бо, щоб охопити широку аудиторію, треба писати те, що люди хочуть читати. А детектив — один із жанрів літератури, що найкраще продаються. Індійський кримінальний роман коріниться в романах про Шерлока Голмса. В Індії згодом з’являється такий автор, як Сарадінду Бандопадай, що писав у 1920-х. Він вигадав героя на ім’я Бномкеш Бакші. Чимало індійських детективів у прямому сенсі мавпує британські. 

 

Чи є баланс між високою та масовою літературою в Індії?


— Не забуваймо, що рівень освіченості серед індусів протягом дуже довгого часу був доволі низьким. Так, верхівка прагнула бути освіченою. В Індії ті, хто за інших умов тяжів би до масової літератури, не читають, а дивляться кіно. Воно заміняє тут жанр популярного чтива, і тому маємо Боллівуд. Скільки масового кіно знято там, не порахуєш. І все воно за однаковою формулою: багато танців, співів, кілька головних тем — на тому все. Південна Індія, до слова, має власне кіновиробництво, окреме від Боллівуда. Останній — кіно мовою гінді. Кіно Південної Індії зняте тамільською мовою і має своїх зірок. Бенгальська кіноіндустрія також знімає масове кіно, але поряд із ним й артхаусне. Ці фільми мандрують країною. З огляду на специфіку культури масове кіно має більше значення, ніж масова індійська література. 


В Індії немає рівноваги між високою літературою та масовою. Ще одна річ, на яку треба зважати: індійське суспільство чітко поділене на прошарки. Кожен із них бачить позитиви й негативи життя по-своєму. Це не буде якийсь загальний репрезентативний погляд на речі. Третій фактор: в Індії на письменництві не заробиш грошей. Водночас треба сказати про розвинуте книжкове піратство. Якщо навіть індуси щось читають, то це західна література. Вони досі впевнені, що західне краще, ніж своє. 

 

Індія, показана Салманом Рушді та Арундаті Рой, — це країна очима середніх та вищих її прошарків. Чи була в когось ідея розкрити іншу Індію, зріз того її життя та проблем, що переважно лишилися поза увагою?


— Від 1947 року Індія помітно змінилася. Вона трансформувала свою економічну систему, стала помітніше орієнтованою на ринок. Це знизило рівень бідності, в індусів з’явилася впевненість, чого раніше не було. 

 

Читайте також: Культурне життя іспанського села


Після здобуття незалежності Індія ще півстоліття лишалася колонізованою. Тільки останні років 20 ситуація змінюються. Це відбувається завдяки впевненості в собі, що спирається на економічне зростання. Хоч тут є й зворотний бік: багатство осідає у великих містах, там формується середній клас, а ситуація в селах лишається, як і раніше, поганою. У контексті історії сучасної Індії треба розповісти про ще один момент. Це історія індійських бідняків, селян та фермерів. 


Салман Рушді розповідає про доволі заможних людей, Арундаті Рой так само. Обоє використовують досвід тих громад, звідкіля походять. Арундаті Рой намагається розказати про бідних, але робить це з позиції того, хто належить до привілейованого класу. Треба, щоб цю історію було потрактовано по-іншому, бо в ній є коріння проблеми, що призвела до популізму, який піднімає голову всюди. Так сталося тому, що людей лишили за бортом. Багато хто відчув, що не має голосу, тому вирішив висловити протест значно радикальніше. Цей голос має бути почутим.  

 

------------

Абір Мухерджі народився 1974 року в Лондоні, у родині вихідців із Бенгалії. Випускник Лондонської школи економіки. Автор кримінальної трилогії «Людина, що підводиться», «Необхідне зло» та «Дим і попіл». Його книжки визнані бестселерами за версією The Times. А «Необхідне зло» 2018-го нагороджено премією Вілбура Сміта як найкращий пригодницький роман.