Повз Ушакова з оркестром

Ідуть по місту з оркестрами – красені, грудь ряба колесом, пики червоні, якорі золоті, всі на одне лице, в ногу. Коли бачать гарних дівчат на панелі, кричать всією колоною "ух!" і підіймають кашкети за козирки. Хлопців треба одружити за два тижні від випуску до направлення на судно. Бо потім їм довго буде не до одруження, хіба з пінгвіном. А так ЦА вже в курсі, ТТХ зрозумілі, хтось вже і тест драйв пройшов на танцполі. Навіть можна замінити потім на такого самого, але з 11 роти. Засновані в 1834. Ваші маркетологи в нас конспектували.

 

 

Херсонське училище торгового мореплавства засноване того ж року, що й Київський національний університет ім. Т.Г.Шевченка, і Тарас Григорович, власне, встиг про нього схвально відгукнутися в листі  до брата Варфоломія:
«19 вересня вранці приїхав я в Петербург і прочитав твоє письмо. Пишеш, що тебе не було дома, що ти хлопців возив у Херсон. Добре зробив єси! Та тілько чи притокмив ти їх у те училище торгового мореплаванія? Якщо притокмив, то молися Богу та лягай спати: з хлопців будуть люде… тілько треба спать на одно око…»

 

Ось як згадує про дореволюційні училищні порядки й традиції випускник 1932 року Григорій Щедрін:
« Але натомість, смакуючи кожну подробицю та деталь, захлинаючись від захвату, вони розповідали нам про ценремонії приїзду мореходців старого часу з практики та відбуття на неї з Херсона…
З практики студенти-мореходці, що ходили в «загранку» поверталися «багатими», в модних макінтошах, капелюхах, строкатих джемперах та кашне, з люльками й багатими сигарами в зубах, з валізами та саквояжами зі слідами готельних наклейок. Всю цю незабутню «пишноту» намагалися показати якомога більшому числу городян, щоб це обов’язково дійшло до потенційних наречених. Тому «денді» від мореходки прибували в місто не пароплавом, звідки до гуртожитку було рукою подати, а потягом з боку Миколаєва, щоб з вокзалу, можливо на останні копійки найняти рисаків і «риссю» пролетіти по Говардівській (Вулиця Говардівська – сучасний проспект Ушакова. Була названа на честь лікаря-філантропа Джона Говарда (1726-1790), який загинув під час епідемії висипного тифу в Херсоні і там похований)
 

 

– Знай наших! Їж солому, але тримай форс. Витягни сірника і зубах колупайся, – люди подумають – м’ясо їв!

 

Від’їзд був менш пишний, але не менш помпезний. На даху гуртожитку стояла сигнальна щогла для подання прапорових сигналів по міжнародному зводу а також щогла в дворі технікуму. На ній за три доби до відбуття піднімався відхідний прапор (Нічого поганого!). А за добу до того на прапор піднімалися всі «трофеї» – дівочі хустки та хусточки, подаровані чи поцуплені частини дамського туалету. Кожна могла впізнати свою. Це вже зовсім не по-чоловічому. Не кажучи вже про лицарство чи елементарну порядність.

 

 

 

 

Якщо при приїзді рекламувалося «багатство», то при від’їзді на практику – бідність без жодних лапок. Правда, це вже був факт, а не реклама. ЇЇ представляти було куди як легше. Вже в середині навчального року на питання:

 

– Як живеш?

 

Студенти, не втрачаючи гумору та оптимізму, відповідали:
– Як моль! Пальто проїв, тепер костюм доїдаю!

 

А до закінчення теоретичного навчання цього року проїдали не тільки лахи, але і їх сховища – валізи та саквояжі, які тепер ставали непотрібними хазяям, що форсили ними на Говардіській в поїздці від вокзалу до порту, через відсутність речей, які треба було зберігати. Щоб скласти пару трусів, зубну щітку, мильницю, стопку підручників, зошитів, мореходні таблиці 1903 року видання й астрономічний щорічник, вистачало закритого кошика з очищених від кори вербових різок.

 

 

Прибували на вокзал, відбували через порт. Спільнокоштом курс наймав вантажного візника – дрогаля з найрозбитішими дрогами, куди навалювався більш ніж легкий багаж. І «катафалк» з найгучнішим грохотом котився по бруківці від гуртожитка до пасажирського порту. Власники багажу, озброївшись викинутими виварками, каструлями й сковорідками, крокували позаду биндюжника, приваблюючи «звуками музики» своїх інструментів мешканців  припортових вулиць до своєї процесії, доповненої хлопчаками, що із захватом проводжали «китайський оркестр»
 

 

Григорія Івановича Щедріна в 1934 році призвали на військовий флот і він став командиром підводного човна (тоді вважалося, що підводників варто готовити з торгових моряків, бо вони розуміють психологію капітанів «купців»), дослужився до віце-адмірала. Уславився перегоном підводного човна С-56 з Владивостока в Мурманськ під час Другої Світової війни через Тихий океан, Панамський канал та Атлантику. Його парадний кітель з нагородами зберігається в музеї училища. Але згадував у мемуарах він не свої подвиги, а легенди дореволюційних випускників мореходки, бо перший місяць в училищі усі новобранці тільки те й роблять, вчаться драїти палубу й заправляти коєчки та вислуховують повчання та спогади старшокурсників із загальним лейтмотивом «розумійте, куди вскочили, салаги» та «ні, ми такими нахабними не були». Я так само колись слухав епічні саги про битви двох мореходних училищ в 1970-ті – Централки (торговельного флоту) й Рибтюльки (риболовного флоту) – на танцмайданчику в парку Леніна, під уславленим херсонським дубом (дубу понад 200 років), про які потім передавали як про «бунт херсонських кадетів» по ВВСі та радіо «Свобода». Тоді, після «придушення бунту» до курсантів обох училищ застосували римський метод – децимацію. Відрахували кожного десятого, але, чесно кажучи, по-тихому дали відновитися і довчитися через рік, коли партійне начальство втратило інтерес до цього випадку. І це теж треба було знати новобранцеві 1980-х. Начальство суворе, але своїх не здає. Головне, щоб коєчки були правильно заправлені і мічманки з пружинами.

Період цей, так званий «карантин», закінчується посвятою в курсанти, присягою й отриманням синього матроського комірця («гюйса»). До посвяти всі «молоді» ходять без цього атрибуту справжнього моряка.

 

 

 

Слово проректору по виховній роботі Херсонської державної морської академії, у яку трансформувалася колишня Централка, Олександру Шумею
 

 

«Посвята першокурсників в курсанти своєрідна візитівка до вислову «Херсон – місто моряків». За пів століття цей ритуал пройшов метаморфози та трансформації, відповідно до пануючих ідеологій.

 

 

Перші посвяти курсантів в системі морехідних училищ були започатковані саме в Херсоні на початку 70-х років. За спогадами багаторічного організатора заходу Олександра Фоміна (заступник з навчально-виховної роботи в 60-90 ті роки ХХ ст.) Міністерство морського флоту рекомендувало херсонський елемент посвяти для усіх 16 морехідок союзу.

 

Зазвичай, сценарії заходу погоджувались партійними функціонерами та тривалий час проводились під вікнами обкому партії. Основними елементами були наказ старшокурсників, клятва першокурсників, вдягання морського комірця – гюйса, настанова від відомого випускника та промова від матері. Все це приправлялось парадною та партійною атрибутикою: урочистим маршем, прапорами, палашами, виступами парсеків. З часом з’являлись нові локації та збільшувалась ідеологічні елементи: передавання факелу від вічного вогню з могили невідомого солдата чи покладання вінка до пам’ятника першим комсомольцям.

 

 

В середині 90-х років з’явився елемент церковного благословення. З цим пов'язаний курйозний момент. Морська традиція посвят в моряки на судні (після першого проходження екватора) супроводжується появою Нептуна та його свити (перевдягнуті в чортів та інших персонажів члени екіпажу). Щось подібне відбувалось на посвяті в курсанти, коли Нептун зачитував свій наказ, а свита окроплювала стрій курсантів. Після ритуалу слово надали священнику, а поряд з трибуною сиділи актори перевдягнуті в чортів. Тож Нептун зі свитою не прижився до херсонської посвяти.

 

В кінці 90-х на посвяті почали з’являтись Григорій Потьомкін та Катерина ІІ (актори місцевого театру). На щастя, їх примазування до історії найстарішого в Україні морського навчального закладу було недовгим.

Цікавий досвід пов'язаний з участю у посвяті Президента України в 2018 році. Протокольна служба Адміністрації Президента розглянула під мікроскопом ритуал та відкинула всі неважливі на їх думку елементи. Відео вдягання комірців першокурсникам окремо надіслали Петру Порошенку для розуміння процесу.

 

 

 

 

Насправді, це зовнішній аспект посвяти, внутрішній полягає у відчуттях та підготовці курсантів. За місяць до заходу, який останнє десятиліття проходить у другу суботу жовтня, хлопці щоранку з 7.00 приходять до парку на стройові заняття. А потім ще тиждень репетицій безпосередньо коло Дніпра, на початку жовтня в Херсоні – це період ранкових рясних туманів.

 

Іноді напруга на посвяті така, що курсанти втрачають свідомість, тож для заходу передбачені окремі дії та страхування людьми у подібних випадках.

 

Враховуючи, що моряк торговельного флоту дуже часто, а особливо для Херсона, – це спадкова професія, посвята в курсанти сприймається як родинне професійне свято.»

 

Так все і було. Підтверджую. Десь за місяць до параду моє мореходне училище починали в повному складі ганяти на стройовій підготовці не десь там на плацу, а на вулиці Суворова, в самому центрі міста. З маршевим великим барабаном БУМ-БАМ-БУМ, зі взводом барабанщиків поменше, спеціально навчені курсанти барабанили по них, як зайці на пеньках, і їм за це щоранку давали півсклянки сметани за шкідливість. Зі знаменним взводом, озброєним палашами – прямими морськими саблями, колись таким самим атрибутом курсанта, як кортик – атрибут офіцера. З духовими – басами, баритонами, сурмами й саксофоном. З гриманням кількох тисяч спеціально підкованих перед парадом черевиків-"промокашок" (хромових, на картонній підошві, тільки для парадів, власне).

 

П'ять училищних коробок 10х10 щоранку під "Варяга" ( До речі, предмет особливої гордості сучасного стройового відділу – вдалося впорядкувати марші й утриматися від відверто імперських. Особливо я найбільше шкодуватиму за Єгерським маршем.) виходило через ворота, йшло з оркестром до місця тренувань по вулицях Херсона… о 6:30, бо потім треба було ще поснідати й встигнути на підйом прапора о 8:00 та розводу на заняття.

 

Я не знаю, що думали про нас мешканці тих вулиць, по яких ми щоранку проходили. Самі заняття були біля кінотеатру ім.Павліка Морозова. Постаменту піонера-героя, був тренувальним аналогом Леніна на центральній площі, стояли і зображали трибуну місцевого політбюро начальник стройового відділу з мегафоном, начальник навчальної частини та начальник училища. Стройовий відділ після перших десяти проходжень повз кінотеатр вже прикалувався і вигукував у мегафон якісь дивні привітання:

– Слава камбузним працівникам, виконавцям Продовольчої програми партії!

 

 

– Ура! Ура! Ура!

А Чиф (начальник училища) стояв і чесно при кожному проходженні віддавав честь, щоб нам було на кого рівнятися струнко.

 

Я оце тільки зараз подумав – а він же міг би й поспати, ну рівнялись би ми на ліхтарний стовп. Місяць в училище о шостій мав являтися. Начальник же. Погони такі ж, як в капітана порту. Да. Но нєт.

 

Якщо вже півтори тисячі салабонів і всі околиці училища місяць не сплять, начальникові всього цього безпорядку якось вже несолідно буде не з’являтися.
 

 

Я, до речі, вчився не в Централці, а якраз в Рибтюльці. І ній посвята в курсанти на тиждень раніше, в першу суботу жовтня, – показовий приклад домовленостей між, хай там як, колегами. Може якась дівчина ще не визначилася, торговий моряк чи рибалка їй треба. А запросили мене цього року в гості на посвяту Морської академії, колишньої Централки, з приємного для мене приводу. Другий сезон конкурсу української морської прози імені Лисянського «Мателот» цього року пройде під егідою академії та судноплавної компанії «Марлоу Навігейшн» і присвячений 185-літтю училища торгового мореплавання. Під лозунгом «Будуть з хлопців люди», як і заповідав Шевченко.

 

 

В кого є оповідання про курсантів та молодих моряків, спогади про перші рейси тощо – ласкаво просимо надсилати до оргкомітету конкурсу на адресу [email protected]. В кого нема – саме час їх написати. Не переймайтеся, в журі тільки професійні моряки, кілька капітанів, начальник радіостанції, перший яхтсмен-циркумнавігатор незалежної України, викладачі ХДМА і жодного літературного критика – ми добрі. Про що ми і оголосили 15 жовтня.

 

 

Це доволі дивне відчуття – стояти не з того боку трибуни і спостерігати за парадним маршем, змінами курсантської моди на форму (в нас аксельбантів, наприклад, не було, а були боцманські дудки), за показовими виступами шлюпок і навчальних катерів під набережною, на яких грають пожежну тривогу, вони димлять і пускають ракети, а потім з два десятки курсантів показово стрибають за борт у помаранчевих рятувальних гідрокостюмах, і думати, що з моїм щастям мене точно призначили б не ходити маршем перед дівчатами, а показово скакати за борт в холодний Дніпро.