Культура

  ▪   Антон Санченко

Руханка для звивин

Зустрілися колись із німецьким родичем, із яким не бачилися 20 років. Часу було не дуже багато, щоб детально переповідати один одному, що за цей період сталося, а в загальних рисах ми й так знали.
Матеріал друкованого видання
№ 28 (296)
від 11 липня, 2013

Погода виявилася паскудна, щоб про неї ще й розмовляти, знайомі мені прізвища гравців Бундесліги закінчилися на Швайнштайґері. І тут з’ясувалося, що ми обидва щойно прочитали «Історію Європи» Нормана Дейвіса. Розумної книжки такої товщини нам вистачило для обговорення до самого аеропорту. «А ви знаєте, що табуретки винайшли католицькі ченці?» – спитав на прощання родич у прикордонника у віконечку. Той засовався на своїй табуретці.

Відтоді я збагнув, що перекладні нон-фікшн книжки, особ­ливо в перекладі Петра Таращука, читати час від часу треба. Щонайменше для того, щоб було про що з прикордонниками поговорити.

Чарльз Кінг. «Історія Чорного моря»

Можливо, Чарльз Кінг дещо поверхово змальовував ті періоди й береги, які нам добре відомі з вітчизняних джерел, про Херсонес чи Ольвію написав на двох-трьох сторінках, а не грубий том, як заведено поміж українських науковців. Але є в його книжці щось значно привабливіше – панорама. Країн, народів, часів, які пронеслися над нашим морем і які в українській школі чомусь не вивчають комплексно. Тобто про те, що цар Мітрідат отруївся цикутою в Керчі школярам ще розповідають, а про те, що похований він у родовому мавзолеї в турецькому Синопі, якось уже й ні. А між тим Понтійське царство володіло обома берегами моря, без демаркаційної лінії територіальних вод між Кримом та Анатолійським берегом. Або ось чому ніхто з вітчизняних авторів так і не написав, що ж сталося з Візантійською імперією після захоплення турками Царгорода? На візантиністів українська література точно не бідна. Чому ж ніхто з них так і не прохопився, що добрячий уламок царства – Трапезундська імперія – ще тривалий час існував на чорноморському узбережжі сучасної Туреччини, замирився з турками та навколишніми горцями і зник внаслідок не завоювання, а династичних шлюбів? Навіть історію Кримської війни, виявляється, подавали нам якось одноманітно-героїчно, тільки про Севастополь, а не про Кінбурн. Ну і таке інше. Історія Чорного моря була повною лакун для того, хто вивчав її за підручниками лише однієї з чорноморських країн, а панорамне бачення якраз і далося далекому американському професорові з його університетської бібліотеки. Подякувати ж за те, що американець заговорив українською, слід перекладачеві Миколі Климчуку.

Браян Фейґен. «Велике потепління.
Зміна клімату та піднесення й гибель цивілізацій»

Переклад Тараса Цимбала, який вразив мене рідкісним словом «палеокліматологиня», якого не знає Google. Він пропонує замінити його на звичайнісіньку «палеокліматологію», якій, власне, і присвячено книжку. Не так кліматичним змінам упродовж тисячоліть, а переважно «Середньовічному теплому періоду» (800–1400 рр. н. е.), котрий і до цього автора дехто вважав головним чинником нагромадження європейцями ресурсів для стрімкої експансії всією планетою – від експедицій вікінгів до Гренландії та Америки до плавань Васко да Ґами й Магеллана. Але саме Фейґен поглянув на проблему ширше, вже в планетарному масштабі, із залученням цивілізацій майя, інків, давніх китайців тощо та інструментальних методів сучасності, щоб побудувати модель глобальних змін клімату того періоду та їхнього впливу на долю тодішніх імперій. Це вже не нудна метеорологія, а захоплива історія. Вражають колекція і географічний ареал задіяних прикладів – від острова Пасхи й бедуїнів Сахари до зниклих держав на території сучасного Таїланду й монгольських степів. І, як з’ясувалося, те, що європейці оптимістично називали «Середньовічним кліматичним оптимумом», для інших регіонів планети виявилося століттями посух, стихійних лих, тайфунів, Ель-Ніньйо та інших капостей.

Варто було б додати до переліку зниклих держав і давню Русь, хоча в нас і тоді дощило. Хоч як прикро нам це усвідомлювати, перша Українська держава зникла не в результаті роздробленості князівств, як розповідали у вітчизняних школах, а внаслідок підвищення середньорічних температур у Великому степу лише на один градус, що привело в рух орди кочівників. Причиново-наслідкові зв’язки цього епічного руху автор показав доволі аргументовано. Утім, «Середньовічний теплий період» має цінність не сам по собі, а як найвагоміший аргумент у полеміці про техногенні впливи на клімат планети. Мовляв, не нервуйтеся, колись таке вже було. А ми зараз узагалі живемо в Малому льодовиковому періоді і, якби не ті димні заводи, пароплави й автомобілі, напевно, мерзли б. Автор переконливо, з графіками середньорічних температур, доводить, що це не так і що середньовічне потепління вже перевершено.

Після всіх цих пояснень про кухню клімату та його вплив на постання і падіння імперій починаєш розуміти, наскільки українцям насправді пощастило з місцем під сонцем. А після того, як один мій знайомий журналіст виклав у Facebook фото з вигорілого навесні кримського степу, в якому вже кілька років не було жодного дощу й більше не квітнуть маки, я навіть посварився з іншим френдом, перекладачем розумних книжок, який уперто доводив, що всі ті вигадки з потеплінням – це лише рекламна кампанія Альберта Ґора. Дивлюся на термометр о першій годині ночі, витираю хусточкою піт із чола й миритися з тим адептом всесильності рекламних технологій не поспішаю.  

«Греки, араби і ми»

Колективна збірка французьких науковців, перекладена Адрієм Рєпою. Це полемічна книжка, написана у відповідь на трактат Сільвена Ґуґенейма «Арістотель у Мон-Сен-Мішель», у якому він обстоює думку, що Західна Європа успадкувала античні наукові здобутки безпосередньо від греків і провідна роль у цьому арабських філософів та математиків перебільшена. Ось такий, здавалося б, неважливий привід послужив початком кількарічної полеміки в пресі, у книзі відображено її перебіг на 2010 рік.

Виявляється, «хохлосрач» – це не суто українська розвага. Якщо ви хочете протролити французів, залежно від ситуації доводьте, що Захід успадкував грецькі наукові здобутки за або без посередництва арабів. Усе в них як у людей: вульгаризаторські статті у пресі, петиції цілих кафедр істориків, яких ніхто не слухає, бо для їхніх телеведучих це надскладно, свої професори Фоменки й Велесові книги, вікі-війни, у яких деякі статті правлять по тисячі разів. І все довкола абсолютно другорядного, як на мене, питання, чи перекладав такий собі Яків із Венеції твори Арістотеля латиною, чи вони потрапили в Європу через ісламські халіфати в Іспанії. Кількість полемічних статей у серйозних газетах вражає. Взагалі дивує, що вони це друкують, а не тільки новини про чупакабру.

Згадана книжка корисна нам передовсім як посібник із французьких методів полеміки, аби ми були напоготові, коли їхній наступний шукач сенсацій почне спростовувати, що всі французькі монархи присягали на кириличному Євангелії Анни Ярославни.

Джаред даймонд. «Зброя, мікроби і харч»

«Забув автора й назву, – сказав я продавчині книгарні. – Щось там про харчі та мечі. Подивіться в комп’ютері». «Таку книжку не можна забувати, – з осудом сказала дівчина й повела мене в найдальший від покупців закуток зали, до найпотаємнішої шафи, у якій, вочевидь, зберігалися видання, котрі самим продавцям було шкода віддавати з магазину. – Джаред Даймонд, лауреат Пулітцерівської премії. Світовий науковий бестселер». «А такі бувають?» – здивувався я.

Утім, виявилося, що це безглузде в нашій країні словосполучення «науковий бестселер» таки правдиве, бо всі мої друзі, кому я намагався розповісти про свій захват ерудицією автора, широтою його знань, у яких поєднуються такі далекі дисципліни, як лінгвістика, генетика, біологія й орнітологія, і це ще не все, з’ясувалося, ту книжку вже прочитали й підступно мовчали. Тобто наукові бестселери не вигадка, вони є.

Проте значно більше мене турбує питання, чому віт­чизняні науковці, ті самі історики, яких останнім часом видають достатньо, все ще зосере­джені на копирсанні в отих описових працях щодо чимраз вужчих епізодів виключно української історії, як-от трипільські горщики чи ґудзики старшини Лубенського полку. Де впевнене використання багатющих наукових колекцій і архівів усього світу, міждисциплінарність, політ думки, осяяння, зацікавлення усім світом? Де, власне, перехід від кропіткого збирання фактів й аналізу до, нарешті, синтезу?

Отже, як написати науковий бестселер? Даймонд своїм прикладом показує, що дуже просто. Мама-лінгвіст, тато-генетик, 50 років в університетських бібліотеках і

33 роки польових досліджень первісних суспільств в усіх куточках світу включно з Новою Гвінеєю. Може, хтось із наших спробує? Як воно, перекладати такий бестселер, мрію запитати Тараса Цимбала особисто.