15 квітня цього року в Каневі на козацькому кладовищі Монастирок (друга, менш знана назва – Козацький цвинтар, однак, зі зрозумілих причин, Московський патріархат, який контролює тамтешню церкву, наполягає на першій), що під Чернечою горою, зібралися люди. Було їх не надто багато. Біло-червоний поховальний вінок під колір прапора Білоруської Народної Республіки (1918–1919), символу боротьби білорусів за свободу. Шевченкові слова «Та не однаково мені, // Як Україну злії люде // Присплять, лукаві, і в огні // Її, окраденую, збудять..» на пам’ятнику. Напис «Перекладач, поет, журналіст» зроблений на ньому двома мовами: англійською та українською.
До зібрання підтягнулися побиті життям літні місцеві жителі, вслухаючись у незвичного змісту промови ошатних гостей. Священик Української автокефальної православної церкви відправив панахиду. А зовсім поруч Шевченко. Хто міг після своєї смерті поєднати та об’єднати цих людей і всі ці символи? Лише Віра Річ (1936–2009), енергійна британка, що була однієї крові з українцями. Не генетично, а метафізично. Перекладачка української, білоруської літератур Віра Річ пішла з життя 20 грудня 2009 року.
Вона заповідала, щоб її прах поховали в Каневі поруч із Тарасом Шевченком. Призначила виконавцем своєї волі в Україні літературознавця, перекладача Дмитра Дроздовського. І за радянських часів, і за часів незалежності були випадки, коли людей за їхнім заповітом ховали поблизу Шевченка. але фактичне поховання через тривалий час після смерті праху за заповітом у Каневі відбулося вдруге, починаючи від 22 травня 1861 року, коли було перепоховано українського поета.
Поза схемами
На відомому цвинтарі, що поблизу урочища Монастирок, Вірі Річ відкрили пам’ятник із часткою її праху. Як кажуть її близькі друзі, вона не спочила поблизу, а саме повернулася до Тараса. Його поезію Віра популяризувала в англомовному світі практично все життя. Навчила багатьох по-новому читати й сприймати твори Кобзаря поза ходульними схемами та стереотипами. Ще далекого 1961 року в Лондоні вийшла перекладена нею збірка найвідоміших поетичних творів Тараса Шевченка «Пісні з темряви» (SongoutofDarkness). То було замовлення української діаспори. Загалом Віра Річ перекладала твори 50 українських письменників. Про цю людину можна писати нескінченно. Її творчість вивчають на кафедрі перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського університету імені Івана Франка, молоді науковці пишуть про неї дисертації, її переклади представлені в музеях, присвячених українським письменникам. Але кілька вимірів її зв’язку з Україною, які допомагають зрозуміти, звідки й чому Віра Річ повернулася на українську землю, мають знати всі. Щоб вони не матеріалізувалися лише як музейно-меморіальні експонати.
Насамперед варто зазначити, що в Радянському Союзі ім’я британської перекладачки було табуйованим. Партійні чиновники від культури просували натомість переклади, зокрема, канадця Джона Віра, який поділяв «правильні», тобто комуністичні погляди. Одного разу ще в часи СРСР для того, щоб побачитися зі своїми білоруськими друзями, британська літераторка перевдягнулася в селянку, закуталася в хустину і так перетнула польсько-білоруський кордон. Оскільки вона активно співпрацювала з українською політичною міграцією в Лондоні, яка в 1960–1970-х роках обстоювала ідею незалежності України, то де-факто була персоною нон ґрата в СРСР. В Україну вперше вона змогла приїхати лише 1991-го. «Віра пишалася тим, що була заборонена в Радянському Союзі. Це її тішило, а не засмучувало», – розповідає її подруга Гілларі Шірз. Віра Річ передала їй у спадок обов’язки головного редактора свого журналу сучасної поезії Manifold. За життя вона видала 49 номерів журналу, перший побачив світ 1962 року. Попри великі перерви й труднощі, Manifoldдрукується і нині. Вийшов його 50-й ювілейний номер, присвячений пам’яті засновниці та головного редактора.
Крім того, Віра Річ опікувалася проблемою порушення прав людини у Радянському Союзі, а потім і в пострадянських хронічно неблагополучних Білорусі та Україні. Про це вона писала у статтях у тижневику Nature, де 20 років працювала кореспондентом, відповідальним за висвітлення наукових подій у Східній Європі та СРСР. У 1968 році вона активно підтримувала Празьку весну. Всупереч багатьом західним фаховим літературознавцям, перекладачам, вона ніколи не замикалася в ідеалізованому й зручному для втечі від реальності світі поезії, літератури, не сповідувала філологічного пуританства, цікавилася водночас науковим, політичним життям, осмислювала його процеси. Вона могла б уникати гострих кутів, пишучи про досягнення радянських ядерників чи медиків. Але натомість порушувала проблему використання психіатрії для покарання інакодумців, писала про проблему Чорнобиля. А 1971 року Віра Річ видала під егідою ЮНЕСКО антологію білоруської поезії «Як вода, як вогонь» (LikeWater, LikeFire), на обкладинці якої розмістила погоню, герб, що є не лише литовським, а й білоруським історичним символом. Це видання заборонили в СРСР. Також вона підтримувала польську «Солідарність», молодіжні рухи в Угорщині. Під час Помаранчевої революції Річ їздила як рядовий спостерігач на виборах до Одеської області. Після революції вона підготувала мультимедійну поетичну презентацію «Від Мазепи до Майдану». Віра допомагала білоруським іммігрантам у Великій Британії, ходила до їхньої церкви. «Її життя в Лондоні дуже тісно було пов’язано з білоруською православною громадою. Вона допомагала «білоруським хлопцям», як вона їх називала, знайти роботу, вирішувати інші проблеми», – розповідає племінниця громадської діячки Джейн Тейлор. Вона вболівала щиро за таких, як ми, витрачала на нас своє життя, не просячи нічого натомість.
Ганна Косів, канд. філол. наук, доц. кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура, ЛНУ ім. І. Франка
Віра Річ була моїм близьким другом і вчителем. Моя дисертація присвячена її перекладацькій діяльності, що стало для мене справжньою школою: досліджуючи переклади, виконані на високому рівні, я вчилася, що таке переклад, як слід перекладати, взагалі, що таке мова і як вона працює. Саме завдяки роботам Віри Річ я зрозуміла твори Шевченка, надзвичайно багатогранні та складні у своїй позірній простоті. Адже зіткнення двох культур – української та англійської – відкриває повніший доступ до того, що було лише ледь намічене автором, до прихованих смислів, часто непомітних під час звичайного прочитання текстів в оригіналі.
Віра Річ була дуже вимогливою до себе, відчуваючи велику відповідальність за свої переклади перед українцями. Вона завжди дотримувалася принципів максимального перекладу, відповідно до яких переклад на всіх рівнях мав бути якнайближче до оригіналу – якнайповніше мали відтворюватися зміст, форма, ритмомелодика твору.
Також Віра Річ часто наголошувала, що завершених перекладів у неї немає, усі вони продовжували жити в її свідомості. «Коли створюєш і публікуєш версію, – пише вона в одній зі своїх статей, – і ця версія починає функціонувати як самостійний твір, коли декламуєш її на численних літературних вечорах, вона стає «канонізованою» в пам’яті настільки, що можна згубити зв’язок з оригінальним текстом. Тому переживаєш шок, коли згодом, інколи через кілька років, виявляєш, що припустився чи то помилки, чи то неточності». Або ще такий епізод із життя: одного разу пані Віра зізналася мені, що переживає, що коли помре і зустрінеться на тому світі з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою, чи приймуть вони схвально її працю, чи достатньо вона переклала, адже ще чимало треба зробити…
Дмитро Дроздовський, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України
Насправді доволі мало людей як у Великій Британії, так і в Україні розуміли важливість тієї місії, яку взяла на себе перекладачка Віра Річ. Фактично вона створила Україну ще тоді, коли в правовому полі держави просто не було. Любов Віри до України була надзвичайна. Вона навіть поводила себе як людина зі слов’янського світу, а не як британка. Віра Річ працювала 24 години на добу, і це не метафора. Лише праця заспокоювала. Саме праця допомогла їй вистояти в тяжкій боротьбі з онкологічною хворобою. Чому Віра Річ обрала для себе досвід Білорусі та України? Тому що в цих пострадянських, постоталітарних країнах була проблема свободи слова й утвердження прав людини. А Віра Річ усе життя, і як журналіст зокрема, змагалася з системою заради людини, заради збереження її прав.
За кілька років до смерті Віра Річ вирішила реконструювати всю історію України від доби бароко до ХХІ століття. Мультимедійний поетичний перфоманс називався «Україна: від Мазепи до Майдану». Його було представлено в Оксфордському університеті, а фрагменти показано в Україні.
Біографічна нота
Віра Річ (Faith Elizabeth Joan Rich) народилася 24 квітня 1936 року в Лондоні. Перше своє ім’я вона переклала з англійської, змінивши на українське Віра. Її мати працювала в Червоному Хресті й там познайомилася з українцями. А через неї з ними затоваришувала й Віра. Вивчала в Оксфордському університеті давні германські мови (1955–1957) і в Лондонському – математику (1958–1961). У лондонському «Українському віснику» 1957 року вийшов друком її перший переклад з української мови, а саме «Пролог» до поеми «Мойсей» Івана Франка. Протягом усього життя перекладала творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Зерова, Павла Филиповича, Павла Тичини, Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко. Авторка сотні статей про українську літературу в англомовних журналах. Авторка збірок поезій «Ескізи» (Outlines, 1960), «Провісники й образи» (Portents and Images, 1964). 2007 року за підтримки Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ вийшло видання вибраних поезій Тараса Шевченка в її перекладі «Тарас Шевченко. Вибрана поезія. Живопис. Графіка». У Львові до 75-річчя Віри Річ заплановані ювілейні наукові заходи.