Німецький Грайфсвальд став відомим завдяки тому, що належить до виборчого округу Анґели Меркель у Передній Померанії. Цього було б достатньо, щоб увійти в новітню історію Європи. Утім, місто може уславитися ще більше, якщо перетвориться на головні «газові ворота» до ЄС для російського газу. Саме в його околицях розміщена інфраструктура, що формує точку входу блакитного палива з Росії до Німеччини через газогін «Північний потік». Саме туди прямуватиме газ і з «Північного потоку-2», трубопроводу-близнюка потужністю 55 млрд м³ за рік. Але цю, другу, трубу ще треба прокласти. У 2015 році Газпром домовився про це із п’ятьма компаніями континенту. Уряди держав Центрально-Східної Європи, зокрема й України, а також чимало європейських експертів висловлюють побоювання, що через ці «газові ворота» до Європейського Союзу в’їде троянський кінь енергозалежності від Росії і що разом з іншими негативними факторами це прислужиться поразці ЄС як проекту Об’єднаної Європи.
За прогнозами Центру європейської політики в Брюсселі, якщо «Північний потік-2» постане, то 80% російського газу постачатиметься до країн спільноти через ту саму точку входу, а його частка лише на німецькому ринку зросте до 60%. Центрально- і східноєвропейські члени Євросоюзу будуть позбавлені суттєвої частини транзиту газу з РФ. А це і доходи держбюджетів, і доступ до прямого його постачання, і перспективи для реверсу в інші країни. До речі, про реверс зі Словаччини до України можна буде й не згадувати. Братиславі доведеться перекачувати додаткові об’єми газу, приміром, до Болгарії та Італії, бо завдяки новому великому газогону зміниться наявна конфігурація потоків, реверсів, газових хабів. Росія де-факто здобуває на це все реальний вплив. Водночас роль України, а точніше доля її ГТС у цій геополітичній грі, є вирішальною.
Та це лише половина історії. Другою її складовою є проект іншого трубопроводу — «Турецький потік». Президенти РФ Владімір Путін і Туреччини Реджеп Таїп Ердоган домовилися про його спорудження 10 жовтня цього року, їхні міністри енергетики підписали відповідний міжурядовий договір. Дві гілки газогону мають пролягти дном Чорного моря: одна з них буде призначена для транспортування російського газу на внутрішній ринок Туреччини, друга — на ринки Південної Європи. Підводну трубу Газпром має прокласти самотужки. Сухопутну частину магістралі, що сполучить її з наявною вже турецькою інфраструктурою, будуватиме Анкара, а для прокладання сухопутного транзитного трубопроводу до кордону з ЄС дві країни свої зусилля об’єднають. Як і куди перекачуватиметься блакитне паливо від кордону з Європейським Союзом — відкрите питання. РФ домовилась із Грецією про будівництво додаткового трубопроводу. Газпром підписав з італійською енергокомпанією Edison S.p.A. меморандум про взаєморозуміння і з грецькою DEPA S.A. — про співпрацю щодо організації південного маршруту постачання російського газу в Європу. Тобто стартові вирішення проблеми росіяни нібито вже знайшли.
При цьому Газпромові, чия капіталізація за 2008–2016 роки впала від $360 млрд до $57,3 млрд, доведеться знайти ще кошти на дорогі технології та матеріали для підводної частини «Турецького потоку». І це все в умовах дії західних санкцій. Анкара, до речі, обмежувальні заходи щодо Москви не підтримала. Будувати планують пришвидшеними темпами: до грудня 2019 року хочуть упоратися з усім. Тоді ж таки мають бути завершені Трансанатолійський (TANAP) та Трансадріатичний (TAP) газопроводи, через які до ЄС доправлятиметься азербайджанський газ. Тобто завдяки додатковим поставкам палива до Європи росіяни планують від самого початку конкурувати ще й з Азербайджаном.
Іще кілька місяців тому про «Північний потік-2» говорили як про більш реалістичний задум, ніж «Турецький потік», бо, мовляв, останній аж занадто невигідний Росії, а Туреччині потрібен лише для того, щоб шантажувати Євросоюз. Останній засудив багатотисячні арешти в цій країні після невдалої спроби державного перевороту в липні цього року. Як наслідок — Ердоган фактично розсварився з керманичами ЄС. Утім, віднині спільний енергетичний проект Анкари та Москви уже не варто сприймати як оманливу політичну риторику. Вибір Туреччини на користь нового газогону є доволі раціональним: щороку її потреби в блакитному паливі зростають мінімум на 6%, а наявної інфраструктури для їх задоволення бракує. Крім того, турецький президент таким чином підтвердив свій курс на перетворення країни на енергетичний хаб для транзиту природного газу з Росії, Центральної Азії та Близького Сходу до Європи. А от мотивація Москви не так раціонально-економічна, як навіть екзистенційна: вкотре спробувати вибити ґрунт із-під ніг у Києва. І, судячи з усього, режим Путіна готовий за це платити, всупереч законам логіки та ринку, гроші, яких у нього й так катма.
Вивести українську ГТС із гри
Із карти наявних та запроектованих газогонів для транзиту російського палива до Європи видно (див. «Газопроводи для транзиту з Росії до Європи»), як «Північний потік-2» й «Турецький потік» затискають Україну з двох боків, мов клешні. По суті, ці магістралі й задумані для заміни української ГТС іншими транзитними маршрутами. «Такі проекти нових газогонів із Росії до Європи не можна розглядати як суто комерційні. Вони потрібні Москві, щоб суттєво послабити свою залежність від українського транзиту, а в перспективі узагалі його позбутися. Усе це має суттєво зменшити доходи України від транзиту, зробити її вразливішою», — зауважує в коментарі Тижню експерт з енергетики Ровшан Ібрагімов.
Читайте також: Михайло Гончар: Ми вже бачимо переваги лібералізації європейського ринку, проти якої завжди заперечувала Росія
Улітку цього року голова правління Газпрому Алєксєй Міллєр на Міжнародному економічному форумі в Санкт-Петербурзі зробив цілу презентацію про те, як Росія завдяки «Північному потоку-2» знизить транзит через нашу територію до 10–15 млрд м³ за рік. Це в чотири-шість разів менше, ніж нині. Завдяки «Турецькому потоку» вона може позбавити Україну транзиту через південні області. Блакитне паливо звідти нині прямує через Молдову, Румунію, Болгарію до Туреччини. Утім, після введення в експлуатацію «Блакитного потоку» з РФ до Туреччини транзит до останньої через українські терени не падав, тобто ця країна досі успішно абсорбувала весь можливий імпорт газу. Отже, навіть якщо, уявімо, «Турецький потік» швидко прокладуть і запустять, не факт, що Україна справді втратить свою частку транзиту до турків.
«Турецький потік» не матиме особливого значення для вітчизняного транзиту газу. На цьому напрямку йдеться про його малі об’єми, які прямують через нашу територію. А от «Північний потік-2» матиме на транзит значно більший вплив. Саме він є небезпечним для України», — пояснює в коментарі Тижню старший аналітик інформаційної кампанії «Сильніші разом» Дмитро Науменко. За оптимістичними попередніми прогнозами, від спорудження обох газогонів Україна може втратити до 40% свого нинішнього транзиту, за песимістичними — до 80%. Сьогодні перекачування через наші південні терени є в рази меншим, ніж транзит зі сходу на захід.
Проектна документація щодо «Північного потоку-2» нині готова, для нього вже й труби закуповують. Для «Турецького потоку» можуть використати адаптовану версію проектно-кошторисної документації нині почилого проекту газогону «Південний потік». І, здавалося б, усе йде за кремлівським сценарієм. Утім, в обох проектів, а особливо в «Північного потоку-2», є кілька бар’єрів на шляху до реалізації. Їх наявність мала б додати оптимізму українській стороні. Передусім ЄС доведеться самому собі відповісти, а чи потрібен йому додатковий газ. Навіть якщо Кремль задумав замінити наш транзит іншими трубопроводами. Будівництво останніх означатиме, що Європа має бути готова купувати й споживати більше блакитного палива.
«Майбутнє «Північного потоку-2» й «Турецького потоку» залежить від того, де й наскільки Європа потребуватиме більших об’ємів газу. Наразі я не бачу справжньої потреби в цьому додатковому паливі. До того ж ЄС має змогу отримувати щодалі більше зрідженого газу, торгівля яким не така заполітизована. Крім того, є перспективи для переходу на електричне опалення. Якщо взяти до уваги все це, то українська ГТС має переваги. Вона вже побудована й діє», — вважає експерт з енергетики Центру досліджень європейської політики в Брюсселі Крістіан Еґенгофер. За даними Євростату, споживання природного газу в Європі від 2010 року впало більш ніж на 13%. І ця тенденція зберігається.
Читайте також: Нафтогаз: російська ГТС у вісім разів аварійніша за українську
До того ж Європейський Союз, саме як об’єднання країн, зацікавлений в українській ГТС. По-перше, вона надійна, стабільна. По-друге, є одним із факторів стабільності самої України, її економічного розвитку, успішності як держави. У Брюсселі це добре усвідомлюють і не хотіли б змарнувати всі фінансові, людські, політичні ресурси, які вже вклали й планують іще вкласти в нашу країну. «Я не допускаю політичного сценарію, за якого Європейський Союз погодиться на те, щоб українська ГТС повністю була виведена зі схем транзиту до Європи. Позитивна річ для України в цій історії — те, що вона дістає стимули для більшої дисципліни й ефективності в управлінні з боку Нафтогазу та операторів її трубопроводів. Їй доведеться, крім того, здешевлювати свій транзит, щоб витримувати конкуренцію», — прогнозує в коментарі Тижню Крістіан Еґенгофер. Очікувано, що тактика Кремля в історії з новими трубопроводами — домовлятися поодинці з різними країнами ЄС, а не загалом із Союзом: із Німеччиною з її потужним енергетичним лобі, із Грецією з її проросійськими настроями в правлячій еліті, з Італією з такими самими симпатіями, з Болгарією, чию економіку Росія частково де-факто контролює, та ін. До речі, проти «Північного потоку-2» різко виступили всі столиці Центрально-Східної Європи, крім Софії.
Далі: нині триває розслідування Європейською комісією справи щодо порушень російським енергетичним монополістом антимонопольного законодавства ЄС. У квітні 2015-го цей виконавчий орган Союзу направив Газпромові заяву, в якій дав попередню оцінку його діям: той перешкоджає торгівлі газом між країнами ЄС, установлює несправедливі ціни й домагається від національних енергетичних компаній гарантій стосовно реалізації тих чи інших інфраструктурних проектів, що не пов’язані з виконанням ними контрактних зобов’язань. Навесні 2017-го очікується, що Єврокомісія ухвалить остаточне рішення в цьому питанні. А ще там нині вивчають відповідність «Північного потоку-2» Третьому енергетичному пакетові Європейського Союзу. Це комплекс директив та постанов, які від 2009 року регулюють внутрішній ринок блакитного палива та електроенергії Євросоюзу. Він, зокрема, встановлює, що та сама компанія не може бути власником виробництва газу й трубопроводу, який його транспортує. Нині Єврокомісія має визначитись остаточно, чи дія енергопакета поширюється на підводну частину «Північного потоку-2». Якщо в Брюсселі скажуть твердо й однозначно «так», це може суттєво змінити плани Кремля. «Україні потрібно тиснути на Єврокомісію, тобто використовувати можливі важелі впливу на міжнародному рівні з тим, щоб остання блокувала ці проекти й визнала, що вони загрожують енергетичній безпеці Європи», — наголошує Дмитро Науменко.
Краще готуватися до гірших сценаріїв
Утім, попри ці нюанси й перешкоди, експерти радять Україні готуватися до найгірших сценаріїв. Уся виконана в цьому процесі робота дасть корисні плоди в будь-якому разі. Тобто крім гнівних заяв і закликів до Брюсселя якось цьому всьому зарадити потрібні розробка й послідовне втілення власного плану дій. Він має включати переговори з Газпромом за посередництва тієї ж таки Єврокомісії про перехід на нову методологію розрахунку тарифу за транзит. Ціна його повинна стати продуктом не політичних домовленостей, а ринкових механізмів і враховувати операційні витрати й амортизацію. На практиці це означатиме: якщо російська сторона відмовиться з 2020 року від частини транзиту через українську територію, то вона повинна буде заплатити за виведення з експлуатації окремих труб ГТС. А це мали б бути дуже великі кошти.
Читайте також: Вартість української ГТС оцінили в $25-35 млрд
Для України важливо також домогтися від Газпрому передачі шипер-кодів (кодів отримувачів природного газу). Вони потрібні Укртрансгазові, оператору вітчизняної ГТС, щоб забезпечити європейським енергетичним компаніям можливість купувати російське блакитне паливо не на західному, як нині, а на східному кордоні України. Це означатиме, що наша держава може укладати контракти щодо його транзиту не з Газпромом, а з європейськими партнерами. Досі Росія блокувала надання українській стороні шипер-кодів. У цій справі Києву знову не обійтися без підтримки Єврокомісії. Ці самі коди потрібні ще й для здійснення віртуального реверсу газу, тобто паливо з тієї ж таки Словаччини зовсім не обов’язково фізично перекачувати до України. Якби Київ отримав від російського постачальника ці коди, то призначений для словацьких споживачів газ, потрапивши на терени України, автоматично діставався б їй за контрактом про реверс.
А поки це питання не вирішується, експерти радять нашому уряду й надалі максимально нарощувати реверс із ЄС, зокрема використати всі можливості на польському й румунському напрямках. Додамо: в України немає способу уникнути «клешень», задуманих для неї Кремлем, окрім реально перейти на європейські стандарти й правила в енергетичній сфері та утверджувати себе як надійного партнера для європейців. Хоча, якщо троянський кінь таки в’їде через Грайфсвальд до Об’єднаної Європи, в усіх залишаться сили грати тільки за самих себе. І ось тоді Україні справді буде непереливки.