Економіка

  ▪   Любомир Шавалюк

Михайло Гончар: Ми вже бачимо переваги лібералізації європейського ринку, проти якої завжди заперечувала Росія

Реформи енергетики в Україні назріли давно. Але протягом усього періоду незалежності якась невидима, хоч і всім відома сила постійно стримувала їх проведення. Сьогодні наша країна дістала унікальний шанс втілити в життя ці зміни.
Матеріал друкованого видання
№ 13 (333)
від 27 березня, 2014

І хоча він з’явився в умовах величезної політичної турбулентності та цілковитого безгрошів’я в державі, якщо не скористаємося ним, то візьмемо на душу гріх перед наступними поколіннями. У другій частині інтерв’ю з президентом Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайлом Гончаром ми детально говоримо про те, яким чином скористатися цим шансом і яких першочергових реформ у нафтогазовому комплексі потребує Україна.

У. Т.: Євросоюз готовий допомогти Україні з модернізацією газотранспортної системи (ГТС) та інвестиціями в підземні сховища газу (ПСГ). Що ЄС більше цікавить – ГТС чи ПСГ?

– Так не можна ставити питання. Їх не можна відокремлювати, бо технологічно це один комплекс, тож про них завжди говорять як про одне ціле. Але в Європі інші підходи до організації бізнесу: транспортування газу – один вид бізнесу, зберігання – інший. Тобто цим займаються різні компанії. Європейці зацікавлені у використанні потенціалу української ГТС як у транспортуванні (реверсному постачанні), так і в зберіганні (закачуванні влітку, щоб споживати взимку). Наприклад, німецька RWE стала піонером у реверсних постачаннях блакитного палива до України. Того самого дня, коли голова Газпрому Алєксєй Міллєр, виконуючи директиву Путіна, заявив про скасування знижки на газ для нас, починаючи з II кварталу, фінансовий директор RWE висловив готовність відновити реверс в Україну з Європи. Тобто ми вже бачимо переваги лібералізації європейського ринку, проти якої завжди заперечувала Росія. Він працює на споживача, а не на інтереси постачальника, та ще й монопольного, як у випадку з Газпромом.

Зараз у ПСГ вже менш ніж 8 млрд м3 блакитного палива, тож матимемо проблему на наступний опалювальний сезон

На мій погляд, європейські правила гри – виклик для російського бізнесу. Тому останні події в Україні, ініційовані Москвою, – це небажання впустити на колишні радянські території інші, відмінні від російських правила гри. Прозорість, підзвітність, конкуренція, орієнтація на споживача – усе це не потрібно РФ, інакше їй доведеться вести бізнес на рівні з іншими гравцями, а в такому разі вона приречена на поразку. Системна гра Кремля спрямована на ураження європейської східної політики, на поразку Східного партнерства, ЄЕС, Євросоюзу загалом. Він уже домігся того, що в Європі так і не запрацював принцип «єдиного голосу» (виступ ЄС як одного цілого в переговорах щодо постачань енергоресурсів), хоча його зафіксували у стратегічних документах після першої українсько-російської газової кризи 2006-го. Росія, використовуючи білатеральні відносини з провідними країнами: Німеччиною, Францією, Італією, швидко розправилася з цією ініціативою.

У. Т.: До речі, нещодавно Дональд Туск запропонував ЄС централізовано закуповувати газ у Росії. Чи вдасться реалізувати цю ініціативу?

– Європейська комісія розглядає такі підходи і ще позаторік заявила, що ціну російського газу на кордоні з ЄС має бути уніфіковано. Газпром каже, що формула визначення ціни на блакитне паливо одна, європейська. Але якщо проаналізувати, то чомусь вона по-різному спрацьовує. За словами росіян, вони знижують ціну на газ для Німеччини, бо вона багато купує. Мовляв, беріть більше – платитимете менше. Але, наприклад, Сербії це не стосується: вона бере менше газу, але ціну їй не підвищують. Чому? Бо вона погодилася підтримати «Південний потік». Тобто Газпром не повинен маніпулювати своїми європейськими партнерами, одним надаючи преференційну ціну, іншим – дискримінаційну. Якщо Росія створила монопольні умови постачання газу в ЄС зі сходу, то Євросоюз повинен виробити механізм протидії зловживанням монопольним становищем. Це абсолютно адекватний підхід у дусі лібералізації європейського ринку.

Читайте також: Михайло Гончар: «Україна платить гігантську ціну за нерозуміння її політикумом азів економіки та безпеки»

Такі заходи не потрібні у випадку Норвегії, бо вона дотримується принципу, що газ – це товар і нічого більше. Тому цю країну, яка не є членом ЄС, на сьогодні в Європі вважають взір­цевим постачальником. Коли торік проводили опитування серед фахівців великих газових компаній Європи стосовно довіри до постачальників блакитного палива, то тільки норвезька «Статойл» отримала 100% рівень надійності. Довіра до Газпрому та РФ у різних країнах різна, але максимальний показник був 52% у Німеччині, 38% в Австрії, 19% в Нідерландах.

Для Росії газ не лише товар, а інструмент політичного та економічного впливу. Якщо взяти першу редакцію енергетичної стратегії РФ, яку підписував Путін у 2003 році, то там у преамбулі це чітко зазначено. Звісно, згаданий документ читало багато людей у нас та Європі, але всі заплющували очі на таке формулювання, аж поки не грянули дві газові кризи 2006 та 2009 років і не з’явилася загроза гарячої війни. Тепер усі починають дивитися і рахувати.

У. Т.: Яке походження матиме блакитне паливо, імпортоване з використанням реверсу через Польщу, Угорщину та Словаччину?

– Що стосується Польщі та Угорщини, то це той самий російський газ, який, ставши власністю європейської компанії після перетину кордону, імпортується з Європи в режимі віртуального реверсу. У випадку зі Словаччиною може йтися не тільки про віртуальний реверс, а й про фізичне постачання. Якщо у ПСГ Європи, наприклад поблизу австрійського Баумгартена, є надлишкові обсяги блакитного палива, які європейська компанія хоче продати, а Нафтогаз – купити, то це можна зробити, забезпечивши фізичний перетік. Українські трубопроводи поєднані зі словацькими, а далі – з австрійськими газосховищами, тож можливість фізичного імпорту є.

Для Росії газ не лише товар. Це інструмент політичного та економічного впливу

Однак, на мою думку, переважно йтиметься про використання режиму віртуального реверсу замість фізичного переміщення газу з пункту А в пункт Б. У Європі вже зараз переходять, а з 2015 року це буде повсюдно, саме до такого способу торгівлі блакитним паливом. Завдяки створенню системи інтерконекторів у ЄС виникає ефект замк­неного газового контуру. Тому тепер немає потреби прокачувати газ, щоб його отримувати фізично, бо в точці Б можна одержати еквівалентну кількість іншого палива, походження якого не відіграє жодної ролі. Споживач отримує товар – газ, метан із формулою СН4, а решта не має значення. Це так само, як ви відкриваєте кран із водою в Києві і вас не цікавить, звідки вода: з Дніпра, Десни чи, можливо, з підземних горизонтів.

Читайте також: Прагматичне «божевілля» Путіна. Економічний аспект захоплення Криму

Це результат, з одного боку, реалізації політики трьох послідовних енергопакетів ЄС, з другого – двох спровокованих Росією газових криз, коли європейці були вимушені напрацювати заходи для збереження власної енергетичної безпеки. При цьому йдеться не просто про постачання товару, як у нас, – газу чи електроенергії. А про енергетичний продукт, який поєднує товар і послугу, тобто фірма-постачальник підбере оптимальний для вас пакет, щоб ви платили менше. Тому в результаті поєднуються питання енергетичної безпеки та вигоди для споживача. Це те, до чого врешті-решт маємо прийти і ми й для чого Україна, власне, вступала до Енергетичного співтовариства.

У. Т.: Чи доцільно нашій країні споруджувати LNG-термінал (морський для прийому скрапленого газу)?

– Будівництво свого термінала в Україні під великим сумнівом. У нас є вихід лише до Чорного моря, з яким пов’язана проблема Босфору, ключова на сьогодні. Адже Туреччина зловживає ексклюзивним правом підтримувати безпеку в протоці, а це питання вирішити досить складно. Без цього будувати LNG-термінал ризиковано. Та й зрозуміло тепер, що згаданий проект, який просував режим Януковича, був потрібен радше для масштабного розкрадання державних коштів. Він навіть не став козирем у торгах із Росією за ціну на газ, бо росіяни дуже добре розуміли, що, не вирішивши питання Босфору, Україна не досягне ефективного функціонування термінала.

Інші можливості також є. Наприкінці цього року Польща вводить в експлуатацію LNG-термінал у Свіноуйсьце й повинна прийняти на ньому перший танкер зі скрапленим газом. Проект розроблено під розширення потужностей від теперішніх 5,0 до 7,5 млрд м3. Можливе дальше розширення. Але вказаних потужностей для поляків цілком достатньо, тож вони шукають коло зацікавлених сторін, що забезпечать його окупність. Україна також може долучитися й отримувати паливо зі згаданого термінала. Для цього треба прокласти порівняно короткий газопровід на додаток до тих трубопроводів, які є, але мають невелику потужність і спроектовані для перекачування газу зі сходу на захід, а не навпаки. Питання про доцільність такого кроку вже порушували.

У. Т.: На початку березня в ПСГ перебувало лише 9,2 млрд м3 блакитного палива. Куди поділася решта й чим це нам загрожує?

– Річ у тім, що до середини січня в Україні було тепло, після чого почалися серйозні морози. Тому з газосховищ було спалено більше газу, ніж звичайно. А ще паливо брали з ПСГ, щоб якомога менше нарощувати борги перед Газпромом. Логіка попередньої влади полягала в тому, що знижка діятиме довго плюс у січні мав надійти наступний транш російського кредиту, який спрямували б на оплату боргів Нафтогазу. Коли відбулася зміна уряду і Кремль відмовився продовжувати знижку на газ, зрозуміли, що (доки вона ще діє. – Ред.) слід більше палива відбирати з труби і менше з газосховищ.

Зараз у ПСГ вже менш ніж 8 млрд м3 блакитного палива, тож матимемо проблему на наступний опалювальний сезон. Нам потрібно закуповувати більше газу, щоб уникнути негараздів, але Україна не може собі такого дозволити з урахуванням фінансового становища й уряду, й Нафтогазу. Європа повинна допомогти Києву з фінансуванням закупівлі палива передусім з огляду на безпеку постачань західним споживачам. Понад те, хай там що каже Росія, але вона також підключиться до вирішення цього питання. Лише РФ відповідальна за постачання газу європейцям, бо у двосторонніх контрактах між нею та членами ЄС немає України як суб’єкта. Тобто це все на відповідальності Газпрому. Наприклад, торік він регулярно тиснув на Нафтогаз, заявляючи, що в ПСГ України замало газу, аби забезпечити постачання на Захід. Але, зрештою, росіяни змушені були піти на поступки. Хай не у вигляді оренди українських газосховищ для зберігання палива Газпрому, як пропонував Київ, а окремого контракту за пільговою ціною для Фірташа. Але таки поступилися, щоб не ризикувати.

Читайте також: Пороги російського «історичного лібералізму»

Усі ризики, яких Газпром набрався останніми роками, а також кримська кампанія Москви змушують європейців стратегічно принаймні не нарощувати імпорту блакитного палива зі Східного газового коридору, з Росії. Адже це містить різні ризики, зокрема й ті, які спостерігаємо сьогодні. Кремль зробив собі ведмежу послугу. Ми не знаємо, що він виграє, хоча РФ вважає, мовляв, заявила про себе геополітично й отримає відповідні дивіденди, переформатувавши Європу. Але вона точно програватиме на ринку газу (і не тільки!) від такої поведінки.

У. Т.: За словами Арсенія Яценюка, НАК «Нафтогаз України» розбиватимуть на частини й виводитимуть на приватизацію. Чи правильне це рішення?

– Нафтогаз займається кількома видами бізнесу, зокрема видобутком газу та нафти (Укр­газвидобування, Укрнафта, Чорноморнафогаз) і їх транспортуванням (Укртрансгаз, Укртранснафта). Якщо ми приватизуємо видобувні компанії, то, хоч би хто виявився покупцем, він може потім перепродати їх Газпрому тощо. І тоді те, що є нашою перевагою (20 млрд м3 газу й до 3 млн т нафти власного видобутку), працюватиме не на користь суспільства, а то й на шкоду йому. Тому я категорично проти, щоб, наприклад, Укргазвидобування хтось цілком узяв у свої руки. Можна вивести компанію на ІРО, зробивши її перед тим прозорою та максимально ефективною, щоб залучити додаткове фінансування на нові проекти в галузі.
Що стосується інфраструктурних компаній: Укртрансгазу, Укртранснафти, то нікому нічого продавати не можна. Адже через трубопроводи сировину отримує економіка країни. Якщо ми віддамо цей стратегічний ключ доступу до всіх промислових активів України у приватні руки, це буде велика помилка. Далі з ними можна робити що завгодно: примушувати власників підприємств поступатися своєю часткою або повністю продавати бізнес тощо.

Щоправда, виділивши зберігання газу в окрему галузь, можна розглядати питання приватизації у співпраці з європейцями. Але транспортування повинне залишитися в державній власності, тим більше з огляду на дві газові кризи. До речі, європейці ніколи не казали, що Київ має провести відчуження підприємств нафтогазового сектору. На їхній погляд, Україна повинна реформувати свої компанії, розділивши бізнес із видобування, транспортування, постачання, зберігання нафти й газу, а також зробивши його прозорим і зрозумілим для європейських партнерів. Усе. Натомість Газпром увесь час порушував питання про відчуження…

Інша річ, що за наявності купи бюджетних дірок уряд матиме велику спокусу отримати якісь кошти від приватизації на їх латання. Але це не той випадок, коли треба йти на такий крок. Бо отримають невеликі гроші й швидко їх проїдять. А от стратегічно важливі підприємства, завдяки яким ми маємо мінімальний рівень газозабезпечення та необхідну інфраструктуру, потраплять в інші руки, аж ніяк не завжди дружні до України.

Із Чорноморнафтогазом узагалі окремий випадок. Бо це стовідсоткова власність Нафтогазу, яка зараз відчужується в піратський спосіб. Адже видобувні платформи НАК розташовані далеко за межами територіального моря та прилеглої зони. На жаль, влада не вжила своєчасних заходів із їх захисту та оборони, хоча їй рекомендували це зробити в перші дні кризи. Таким чином «кримський уряд» уже заявив, що взяв компанію під свій контроль і передасть Газпрому. Що це (просто нехлюйство чи діють якісь тіньові домовленості), стане зрозуміло найближчим часом.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.