Хтось ним обурюється, хтось йому аплодує, а хтось знизує плечима. Багато хто говорить про емоції, ситуативність, брак стратегічного бачення. Це не зовсім так. У всіх діях Зеленського і тих хто з/за ним, відчувається чітка стратегічна лінія — сконцентрувати всю владу у своїх руках, не перебираючи при цьому методами та попутниками. І це насправді небезпечно. Україна вже ставала жертвою таких неперебірливих у методах популістів. 100 років тому…
«Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем…», «Зробимо їх разом!». Гасла з різними буквами, але суть одна: знищити тих, кого визначили старою владою. У діях ЗеКоманди відчувається той самий подих, що і в діях більшовиків сотню років тому. Маніпулювати популістськими гаслами за все хороше й проти всього поганого, вміти відмовлятися від обіцяного й підміняти поняття, проголошувати красиві гасла й цинічно діяти. А ще підкреслено простацька риторика та хамовита, грубувата поведінка щодо тих, кого вважають учорашніми. Показовими прикладами в цьому є кривляння Андрія Богдана на тлі виступу Петра Порошенка у Верховній Раді чи рішення Комітету з питань Регламенту щодо Ірини Геращенко. І ці приклади не випадковість. Вони є складовою продуманої чи придуманої системи осягнення всієї влади в країні. Причому робиться це через «бліцкриг». Одразу зауважу, що це єдино можлива стратегія за відсутності достатніх ресурсів і резервів.
Читайте також: За чужим сценарієм
Отже, стратегія зе-опанування влади охоплює кілька напрямів. Передусім це нормативне закріплення всіх її важелів у руках президента та його оточення. Звідси шалений законотворчий принтер депутатів, які перетворили законодавчий орган на законодавочний. І формально парламентсько-президентську республіку на де-факто президентську. Другою складовою системи опанування влади є дискредитація та маргіналізація можливої політичної опозиції, передусім своїх попередників. Звідси кримінальні справи, звинувачення та кривляння.
Ноу-хау ЗеКоманди у встановленні безконтрольної влади є боротьба зі ЗМІ. Не маючи змоги відразу ввести цензуру, нова українська влада взяла курс на зменшення ролі медіа, зокрема й через їх дискредитацію. Одним із дзвіночків цього була некрасива історія з нібито відставкою Андрія Богдана. А також регулярні заяви Богдана та інших представників владної команди про непотрібність журналістів. Тож і красуні Мендель доводиться перековуватися з прес-секретаря в прес-цербера.
Ще одним інструментом контролю має стати діджиталізація. Попри красиві слова про «державу в смартфоні», цифрові технології дають великі можливості для контролю суспільства тим, хто контролює їх. Як казав один вусатий попередник, головне те, хто рахує. Для всіх була несподіванкою швидка розправа із ЦВК. Здогадки щодо причин такого поспіху висловлювалися різні. Але пригадуються слова кількамісячної давності тоді ще зе-радника, а нині діджиталізаційного віце-прем’єра Михайла Федорова про бажання вже на наступних місцевих виборах запровадити голосування онлайн пілотно чи навіть повноцінно. А керувати ним мали із ЦВК. Тому «стовідсотково своя» виборча комісія важлива, щоб схвалити «правильно» написані програми для проведення онлайн-голосування та щоб сервер контролювали потрібні люди. А багатьма вже забута історія із сервером ЦВК може нагадати, що в нас можливе будь-що, коли на потрібному місці є надійний «підрахуй».
Та все це лиш один бік справи. Є ще й інший. Адже для успішного встановлення диктатури потрібне лояльне або принаймні байдуже населення. Ключовим елементом творення будь-якої диктатури є «укладення» суспільного договору з масами. Ми вас звільняємо від клопотів брати участь у вирішенні політичних проблем, питань щодо майбутнього, натомість забезпечуємо «хліб і видовища». Таке правило діяло, як відомо, ще з давньоримських часів. Навіть більшовики свого часу не уникли цього. Щоправда, замість хліба вони пообіцяли населенню «світле майбутнє». Нині обіцянки далекого майбутнього населення вже не зваблюють. Обивателі хочуть усе і зараз, ще й бажано зі знижкою. Тож зе-влада пропонує як «суспільний договір» ось що:
— посадити корупціонерів; щоправда, під цим соусом зе-владоможці воліють подавати свою розправу з попередниками;
— закінчити війну; тут важливо продемонструвати, що припинили стріляти, тому міняємо полонених так, як хочеться Путіну, далі виносимо Крим за дужки й проводимо вибори на окупованих територіях;
— знизити тарифи, зробити доступними кредити та підняти зарплати.
Читайте також: Формула розбрату
Останнє надзвичайно важливе для обивателя. Та в проекті бюджету на наступний рік зростання зарплат наразі закладене скромне — 13%. Але ж усі, хто голосував і далі висловлює довіру президентові, очікують набагато більшого, приблизно по чотири тисячі доларів. Тому в нового уряду є великий клопіт, де взяти ресурси. У Росії на шляху до диктатури були нафта й газ, у Білорусі — Росія. Завдяки цим ресурсам тамтешня влада змогла дати плебсу трохи «хліба». А де ж шукатиме свою «тумбочку з грошима» нова українська влада? Із тих дій і заяв, що лунають із зе-табору, здається, що надії в ньому покладають на ринок землі, тому так і поспішають із його запуском. Уже пораховано, наскільки зросте ВВП від продажу українських чорноземів. Але проблема в тому, що всі ті розрахунки — це передусім реклама. Реальність буде дещо іншою. Адже охочих скупити земельну за безцінь багато. Тож ринок ринком, а ресурси потрібно шукати й ще десь. І, як здається, тією «тумбочкою», де хоче брати грошенята зе-влада, стануть кишені громадян. Запровадження нових податків. Перевірка одержувачів субсидій. Касові апарати, «неправильні чеки». Та сама податкова амністія й загальне декларування доходів. Усе це та інші ініціативи, на які радий старатися Гетьманцев, мають допомогти наповнити зе-засіки.
Та всі ці заходи не бюджет допоможуть наповнити, а радше позначаться на тих мільйонах українців, які намагаються вижити, не ділячись своїми доходами з державою. Дрібні й середні підприємці, айтішники та всілякі заробітчани можуть опинитися в становищі тих, кого зе-влада готова «розкуркулюватиме», щоб «ощасливити» решту. От тільки українці дуже не люблять, коли влада зазирає в їхні кишені. Який може бути результат, показує недавня і ще не завершена історія з євробляхарями.
І сьогодні перші, ще глухі, бурчання вже пробиваються. ЗеКоманда починає це відчувати. Тому й бачимо корективи в зе-ініціативах, зміщення термінів їх запуску на 2020–2021 роки. А це означає, що владний зе-бліцкриг починає якщо ще не пробуксовувати, то вже пригальмовувати. І цей процес за вузької ресурсної бази та без достатніх резервів лише посилюватиметься. А як доведено ще вермахтом, для бліцкригу будь яке зволікання смерті подібне.
Тож дуже швидко перед ЗеКомандою, як свого часу перед більшовиками, постане дилема: відступити чи нагнати страху. Більшовики «червоним терором» обрали друге. Який вибір зробить нова українська влада, наразі невідомо. Але не дозволити їй зробити неправильний вибір суспільство ще спроможне.