Після 24 лютого українці пізнали багато жахів, але попереду на нас чекатиме ще чимало випробувань долі. Одне з них — це ймовірна потреба в психологічній допомозі через ПТСР, який часто мучить людей, що пережили війну чи інші жахіття. Посттравматичний стресовий розлад, або ж ПТСР, здатен розвинутись у будь-якої людини, незалежно від віку чи статі, внаслідок пережитих травматичних подій, наприклад воєнних дій, терактів, катастроф, насилля тощо. Учасники бойових дій проживають війну через безліч різних травматичних факторів надмірної інтенсивності, вони відбувають множинну травматизацію, поєднану з фізичними травмами, надсильними навантаженнями на організм під час військової служби, несприятливими природними умовами, поганим харчуванням тощо. Основна причина ПТСР — надмірний стрес і фіксація на травмі, коли психіка не може впоратися з процесингом та асиміляцією травматичного досвіду самостійно. Але ПТСР — це лише один із варіантів, який виникає після такого типу травм. Наслідками також можуть бути психози, тривожний, депресивний, панічний розлади, психосоматичні захворювання, фобії, патохарактерологічні розлади, залежності, розлади соціальної адаптації.
«ПТСР — нормальна реакція на ненормальні обставини»,— розповідає Анна Вовк, психологиня в госпіталі для військових. Встановлено, що від 20% до 40% військовослужбовців потребують психологічної допомоги, а симптоми гострої травми виявляють у 60–80% військових, які були очевидцями загибелі побратимів чи мирного населення або бачили тіла померлих. Ризик появи симптомів порушення психіки стосується молодих військовослужбовців, віком 18–24 роки, у яких виявлено симптоми депресії або в яких були проблеми з алкоголем. Симптоми ПТСР розвиваються приблизно у 12–20% військовослужбовців, які перенесли бойову травму, але не звернулися по психологічну допомогу через побоювання зневаги за прояви слабкості, боягузтва, загрозу військовій кар’єрі.
Можна зробити висновок, що присутність психологів у війську є критично необхідною для збереження психіки наших воїнів. «У лавах ЗСУ служать військові психологи, які можуть надавати екстрену психологічну допомогу максимально наближено до лінії фронту. Також таку допомогу можуть надавати командири підрозділів, капелани, побратими, виїзні психолого-психіатричні бригади»,— зазначає Анна Вовк.
Посттравматичні стресові розлади досліджують віддавна. Відомо, що близько 80 тис. ветеранів Першої світової війни отримали посттравматичні розлади, а найпоширенішим діагнозом став так званий снарядний шок, що виникав після масованих артилерійських обстрілів. Завдяки тому, що ПТСР визнали захворюванням, англійські, французькі та німецькі ветерани здобули право на пенсії та лікування. Протягом Другої світової війни посттравматичні симптоми виявили не тільки у військових, а й у в’язнів концентраційних таборів. Окрім того, психологи провели дослідження та визначили, що ПТСР у військовослужбовців має особливі симптоми, насамперед — флешбеки пережитих подій. А вже 1945 року в США почали вживати термін «погляд на дві тисячі ярдів» для опису порожнього погляду, що з’являвся в солдата після бойових дій. Посттравматичних симптомів набули 700 тис. ветеранів війни у В’єтнамі, що брали участь у бойових діях. Також зазначалося, що багато військовослужбовців стали залежними від наркотиків та алкоголю.
Читайте також: Незламні: історії українців, які не втратили віри
У сучасних війнах можуть виникнути певні проблеми з підрахунком військових, у яких є ймовірність розвитку ПТСР. Анна Вовк зазначає, що треба бути дуже обережними з такими прогнозами, оскільки попередня схожа статистика стосувалася війн у В’єтнамі та Афганістані, вона не є повною і всеосяжною, а кожна війна все-таки унікальна за сукупністю своїх умов, і відтоді багато чого змінилося. Крім того, воювати за свою Батьківщину — не те саме, що воювати на чужій території з незрозумілою метою, а добрий морально-психологічний стан війська — важливий запобіжник виникненню психічної патології. Тому існує шанс, що декому ПТСР вдасться подолати самотужки. «Таке може трапитись за сприятливих умов та великої кількості належної соціальної підтримки. На перших етапах виникнення розладу може знадобитися фармакотерапія, наприклад заспокійливі та снодійні препарати»,— твердить Анна Вовк. Рідним постраждалої людини необхідно підтримувати її, давати можливість займатись улюбленою справою і тим, що приносить задоволення. Друзям та родичам варто стежити за своєю поведінкою, вчитися розпізнавати тригери постраждалого, що можуть спричинити сплеск агресивної поведінки, тривожності тощо. Ключ у спілкуванні з такою людиною полягає у впевненості в собі та бажанні підтримати постраждалого. Можна казати людині, що любите її, обіймати, якщо та не проти фізичного контакту.
Військовий психолог Андрій Козінчук в інтерв’ю Suspilne.media попереджає, щоб люди уникали надмірного співчуття чи жалю, бо військовослужбовець може сприйняти ці слова в негативному сенсі, почавши вважати, що він слабкий. Краще, навпаки, показати захоплення доблестю постраждалого, особливо якщо йдеться про поранення чи втрату кінцівки. Не питайте, чи військовий убивав, що найстрашніше бачив, за що йому може бути соромно.
У разі відкритих проявів агресії потрібно прямо говорити про свої емоції, апелюючи до того, що ви любите постраждалого, вам страшно та некомфортно від його поведінки. Людина почуватиметься значно краще, якщо розумітиме, що перебуває в безпеці. У жодному випадку не можна відповідати на агресію тією ж монетою, вступати в суперечки. Непростою темою є розмови та згадки про втрату побратимів на полі бою. Постраждалий може відчувати провину вцілілого.
Андрій Козінчук також запевняє, що постраждалий може навідріз відмовитися лікуватись, навіть попри вмовляння. Якщо ситуація критична й людина не йде до психолога по допомогу, то варто звернутися до іншого військовослужбовця, що вже пройшов курс лікування. Постраждалому буде легше прислухатися до людини, яка пережила схожий досвід.
Читайте також: Грузинський легіонер ЗСУ: «Це не війна між двома країнами – це війна цивілізацій»
Кількість реабілітаційних центрів для військовослужбовців після 2014 року невпинно зростає. Анна Вовк каже, що послуги реабілітації надають державні та громадські центри (Військово-медичний клінічний центр Західного регіону, Львівський обласний клінічний психоневрологічний диспансер, Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих, Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги, Центр психічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна», Київський міський кризовий центр «Соціотерапія», «Фенікс», Veteran Hub, Open Doors, Дім ветерана, «Блакитний птах» тощо). У межах їхньої діяльності комплексну медичну та психолого-психіатричну допомогу надають як учасникам бойових дій, так і їхнім сім’ям. Зазвичай у таких командах залучені добре підготовлені фахівці: щоб працювати в державному закладі на таких засадах, треба мати два роки попереднього клінічного досвіду роботи з військовими. Крім фахової освіти, такі працівники зазвичай мають спеціалізацію в якомусь психотерапевтичному підході, тому можуть організувати ефективну і злагоджену роботу.
Україна нині може брати до уваги різний досвід подолання ПТСР серед ветеранів війни в Афганістані чи Ізраїлі. Після війни у В’єтнамі учасники бойових дій тривалий час залишалися без належної допомоги, що призвело до кількості самогубств, співмірної або навіть більшої за кількістю загиблих під час бойових дій, що стало американською національною катастрофою. Насамперед необхідно звертати увагу на психологічний стан військових одразу — з перших днів і місяців, що, власне, і зробили в Україні починаючи з 2014 року зусиллями волонтерів. Нині українська система реабілітації цілком готова прийняти нові виклики. В Ізраїлі існують спеціалізовані програми реабілітації військових, де вони їдуть відпочивати разом. Це активний відпочинок, який супроводжується груповою психотерапією. У США розвинутий груповий підхід, де допомогу в психосоціальній адаптації надають зусиллями самих ветеранів, і такі програми впроваджували в Україні ще до початку повномасштабної війни. Загалом, враховуючи унікальність умов, великий масштаб подій і величезний обсяг уже зробленої з 2014 року роботи, наш український досвід теж можуть запозичувати закордонні колеги.
Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.