Злочин геноциду, скоєний сталінським режимом проти українців у 1932–1933 роках, став можливим лише за відсутності власної національної держави, що її було втрачено після поразки в національно-визвольних змаганнях 1917–1921-го. Вже в перші дні знайомства з більшовиками українські селяни почали усвідомлювати, що незмінним супутником комунізму є «викачка» хліба, такого необхідного для підтримки революційних завоювань у самій Росії.
Голодний примус до миру
Щойно завершивши збройну боротьбу з армією УНР та білогвардійцями, комуністи запровадили нову економічну політику, тож бажання повставати проти них у майбутньому зникло саме собою в багатьох прошарків суспільства. Після проголошення в 1923 році курсу на «коренізацію», коли українська впевнено залунала не лише у столичному Харкові, а й у державних установах Донбасу, говорити про якийсь серйозний спротив більшовикам і поготів не доводилося. До розбудови УСРР активно долучилися колишні «контрреволюційні елементи» з числа місцевої інтелігенції та й просто вчорашні скептики. Із-за кордону почали надходити цілі транспорти «поворотців» – політичних емігрантів, які спокусилися можливістю взяти участь у державницькій праці: розбудові хай і радянської, але, як їм тоді здавалося, України.
Вистава під назвою «Самостійна радянська Україна» тривала недовго. Крахом надій та ілюзій став 1930 рік. НЕП було згорнуто, розпочався нещадний грабунок села, який самі більшовики назвали «усуспільненням засобів виробництва». Селян заганяли до колгоспів. Іще вчора приватна корова ставала колгоспною, завелика хата цілком могла згодитися для приміщення контори чи сільради. Найсвідоміші й найбільш вороже настроєні хазяї відмовлялися йти до колективних господарств, намагаючись вести свої справи самостійно. Таких одноосібників було небагато, адже вони мусили віддати державі значно більше продуктів своєї праці, аніж колгоспники. Загнані «червоною нормою» у глухий кут, одноосібники приречені були або на голод, або на зрив плану, що означало потрапити під каток репресій. На Сибір потягнулись нові вервиці вагонів, заповнених українцями.
Читайте також: Заплющуючи очі. Видатні західні інтелектуали, які не витримали перевірки Голодомором
У лютому – березні 1930 року всією Країною Рад прокотилася хвиля повстань. Сталін розпочав війну проти села. Без належного керівництва розрізнені виступи були приречені на поразку.
Після придушення антибільшовицьких рухів не лише в селах, а й у містах відбулася кампанія викриттів та арештів за різними вигаданими антирадянськими звинуваченнями. Однак справжнім упокоренням бунтівної України стали 1932–1933 роки. «Буксирні» бригади в найкращих традиціях «продразвьосткі» 1919-го вигрібали із сіл буквально все їстівне, включно з посівним матеріалом та захованою на чорний день мерзлою картоплею. Вирок українському селянству було винесено: найвища міра «соцзахисту» – страта (голодом) із конфіскацією майна (це вже зробили 1930 року). До міста намагались вирватися сільські вчителі, залишаючи порожніми школи. Вони були готові працювати стрілочниками на залізницях або сторожами на підприємствах: така робота давала шанс побачити бодай пайку глевкого хліба. Село залишилося без заможних селян-господарників, без місцевої інтелігенції, без сил та засобів до чергового спротиву.
Комуністи класу «А» та «Б»
Під час колективізації, на відміну від періоду становлення радянської влади та етапу «захисту революційних завоювань», у КП(б)У вже було чимало українців. Аж ніяк не всі вони сліпо вислужувалися перед Кремлем. Дехто вважав свою працю в більшовицьких лавах служінням рідному народові. Чимало партійців були досить молодими кадрами, які бачили визвольну війну 1917–1921 років хіба що з вікна батьківської хати. Ці новоспечені комуністи досить довго пояснювали самим собі надмірну жорстокість, із якою партія проводила колективізацію на селі. Серед таких був і Дмитро Гойченко, який у 1932–1933 роках брав активну участь у проведенні політики Голодомору. Перші промені сумнівів потривожили його, коли він побачив більше, ніж пересічний член партії. Зокрема, Дмитро Данилович пригадував у своїх спогадах Одесу 1932 року: «Більшість цукеркових фабрик, консервних заводів, цукрових та виноробських заводів, макаронних фабрик працювали на експорт. Місто ж, яке виробляло все це, навіть не сміло мріяти про споживання цього. Виключення становило начальство. Закриті розподільники (далі: ЗР. – Ред.) не мали хіба пташиного молока. Вони постачали вищих партійних сановників міста. Такі ж закриті, тобто недоступні для народу, магазини обслуговували ГПУ і командно-політичний склад Червоної армії». Аналогічні ЗР діяли в системі не лише харчування, а й забезпечення одягом, взуттям, предметами побуту тощо. Існувало два рівні допуску: «А» (45 тис. елітних користувачів) та «Б» (сотні тисяч дрібніших партійних чиновників). Отже, радянська влада сама створила передумови для появи незадоволених не лише серед безпартійних, а й серед ідейних комуністів.
Рятувати себе чи людей?
Уже перші сталінські заходи з вилучення збіжжя та продовольства показали, що українські комуністи не дуже-то й поспішають здавати хліб державі. Кількість арештів за хлібозаготівельними справами в останні місяці 1932 року почала стрімко зростати. Об’єктами репресій ставали не тільки прості селяни, а й місцеве колгоспне та партійне керівництво. Показовою стала «Оріхівська справа» у грудні 1932 року: керівництво Оріхівського району (нині Запорізька область) звинуватили в саботажі й засудили до великих термінів ув’язнення. Сталін особисто наказав надати цьому процесові значного розголосу, щоб залякати на його прикладі місцеву партійну еліту, що була, на його думку, «гнилим елементом» і не старанно вилучала в селян продовольство. Саме у другій половині 1932 року відбувається злам у свідомості окремих місцевих партфункціонерів та колгоспних керівників: вони розуміють абсурдність хлібозаготівельних планів, які неможливо виконати не те що за рік, а й за два врожайні сезони. Постає питання: рятувати себе чи людей?
Яків Дробот, голова колгоспу «Незаможник» у селі Великий Хутір на Черкащині зробив усе, аби голодна смерть оминула його односельців. Він роздавав зерно тим, хто потребував, організував громадську кухню та випікання хліба для жителів села. Щодня зранку бригадири обходили село й доповідали голові колгоспу, кому насамперед потрібна їжа. Дробот не допустив обшуків у односельців: «буксирну» бригаду вигнав із села, організував дитячі ясла для сиріт і нужденних. Дітей до ясел не лише приймали з довколишніх місцевостей, а й підбирали на залізничних станціях: Пальміра, Золотоноша, Кононівка. Очевидці розповідають, що до Великого Хутора в пошуках порятунку приходили люди із сусідніх сіл. Вони також діставали допомогу. В 1937 році Дробота заарештували, але односельці виступили на його захист. Він повернувся у село, знову очолив колгосп. У 1943-му був розстріляний нацистами.
За «опір хлібозаготівлям» був заарештований не один десяток колгоспних голів. Павло Єфремов очолював колгосп «Шлях незаможника» в селі Володимирівка на Миколаївщині. Для допомоги селянам, які голодували, наприкінці 1932 року організував видачу зерна. 2 січня 1933-го був заарештований. Слідчі звинувачували його в тому, що доводив нереальність плану хлібозаготівель. Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 15 січня 1933-го засуджений до 10 років ГУЛАГу.
Серед тих, хто допомагав іншим вижити під час Голодомору, були не лише місцеві керівники, а й педагоги, лікарі, звичайні багатодітні матері. Не всім «щастило» за порятунок селян відбутися засланням. Були й такі, кого вже за кілька років після жахіть Голодомору розстріляв НКВД. Так, зокрема, сталося з педагогом із Дударкова на Київщині Василем Івчуком, який, роздаючи в 1933-му своїм учням їжу, врятував усіх школярів села від голодної смерті (це тоді як у сусідніх селах померлих від голоду дітей ніхто навіть не рахував).
Природа української взаємодопомоги 1932–1933 років має багато складових. Однією з них є соціальне розшарування по лінії місто – село. Осіб, на яких радянська влада покладала обов’язки щодо хлібозаготівель («уповноважених»), набирали з числа партактиву великих міст, які тоді були опорою більшовизму в Україні. Особливі права цих посадовців підкріплював револьвер, що став уособленням влади над селом. Сама постать присланого з міста озброєного «помічника» викликала злість і роздратування в сільських активістів, зокрема і в голів колгоспів. Цей конфлікт став однією з причин зриву хлібозаготівель не лише простими селянами, а й місцевим керівництвом непролетарського походження.
Невимушені паралелі
Чимало істориків проводять паралелі між Голокостом та Голодомором. В обох випадках ідеться про злочини проти людяності та мільйони невинно вбитих жертв, обидва народи мають своїх доброчинців та праведників. Здавалося б, різниця в тому, що гітлерівський Голокост передбачав цілковиту фізичну ліквідацію євреїв. Чи планував Сталін так само винищити як етнос українців? Наміри злочинця ще довго досліджуватимуть історики. Із впевненістю можна стверджувати, що вже 1930 року червоний диктатор усвідомив: українці є зайвим і отруйним компонентом у сполуці «радянська людина». «Батько народів» вирішив цілковито змінити психотип українця, що реально бачилося зробити лише методами жахливого впокорення. Голодомор був спрямований на те, щоб селянин-бунтар зник назавжди, а його місце посів раб із надламленою волею. Чи зазнав краху більшовицький експеримент, важко відповісти навіть тепер. Постгеноцидна травма ще досі тяжіє над українським суспільством.
Матвій Богуцький
У 1930 році став головою колгоспу «Сівач», пізніше очолював колгосп «Перше травня» у селі Миколаївка на Дніпропетровщині. Організував перший у районі притулок для сиріт, чим урятував від голодної смерті дітей розкуркулених і засуджених селян.
Василь Івчук
До 1938 року був директором школи у селі Дударків на Київщині. Коли там почався голод, організував у школі харчування для дітей усіх класів. Для забезпечення додаткового харчування домовився з керівництвом сусіднього м’ясокомбінату, щоб учні після уроків виходили на прополювання сільськогосподарських культур. Платою за виконану роботу став черпак юшки. У такий спосіб директор школи врятував протягом 1933 року усіх дітей шкільного віку села Дударкова від голодної смерті.
17 травня 1938-го Івчука заарештували та звинуватили у членстві в «польській диверсійній шпигунській контрреволюційно-повстанській організації». 28 вересня 1938 року «трійкою» при Київському обласному управлінні НКВД йому оголосили найвищу міру покарання – розстріл. Реабілітований 1958-го.
Іван Картава
Працював лікарем у Березнегуватській лікарні на Миколаївщині. Врятував від голодної смерті Килину Черевань (Грінченко). Побачивши восьмирічну дівчинку, виснажену і з опухлими від голоду ногами, поклав у лікарню та годував. Також допоміг вижити іншим хворим, продовжуючи їм перебування у лікарні, де надавалося харчування. Ділився зі хворими харчами з власного пайка.