Поранений і забутий. Влада не помічає постраждалих на Майдані

Історія хвороби

Граната розірвалася, пошкодило два ока, була контузія. Мене привезли до Олександрівської лікар­­ні, зробили операцію. У перший день тільки прочистили око й зашили. Власне кажучи, майже все око вирізали. Нас тоді було багато поранених, а часу мало, тому почистили неякісно, і там усередині залишилося скло.

20 січня у мене в лікарні вже була міліція і хотіла забрати на допит, на Володимирську, 15, але пощастило. Наступного дня теж приходили. Говорив, що я потерпілий, щоб допитували мене саме як потерпілого, але вони хотіли зробити з мене свідка, щоб я давав свідчення у відділенні, а не в лікарняній палаті. Бували щодня. Самооборона з депутатами мене не віддавали.

Читайте також: Суд над «беркутівцями»: без присяжних, але з арештом

Потім у лікарні мені дали зрозуміти, що тут не лікуватимуть. Волонтери запропонували відра­­зу поїхати до Польщі машиною, але я відмовився, бо це важко. Тоді почув, що можу виписатися, кілька днів десь перебути, потім зв’язатися телефоном із польсь­ким посольством – і мені допоможуть поїхати на лікування.

Лікування в Польщі

6 лютого, ми, група постраждалих на Майдані, прилетіли до Варшави. На той момент моє здоро­в’я дуже погіршилось. Піс­­ля обстеження в госпіталі перевезли до спеціальної офтальмологічної лікарні, де мали прооперувати. Але раптово почався діабет, і довелося спершу боротися з ним. Око не загоювалося через рівень цукру, потрібна була операція. Все лікування в Польщі тривало аж до 18 квітня, замість ока поставили імплантат. Тепер щомісяця змушений туди літати, аби медики стежили, як відбувається приживлення. Лікують вони безкоштовно, але за побут і ліки доводиться платити.

У січні цього року почалося відторгнення, і я мусив знову лягти до лікарні. Після терапії полегшало. Зараз, якщо не станеться відторгнення, мені мають зменшити обсяг ліків. Думаю, що стан покращується. Хоча болять ноги, проблеми з головою через контузію, безсоння. Вживаю снодійне, але воно не допомагає. Здо­­рове око нині нестабільне, коли добре почуваюся, маю приблизно мінус три, коли погано – мінус п’ять. Значення коливаються. У метро або там, де купа народу, в магазині іноді втрачаю зір, нічого не бачу, все зникає.

Держава знаходить причини для відмови, а доброчинні організації – можливість допомогти

Завдання вижити

Коли їду до Польщі, набираю ліків на 2–3 тис. грн і там теж купую приблизно на 12. Іще 4 тис. грн, а то й більше йде на дорогу, на літак. Раніше МАУ надавали знижки, тепер їх немає. Тепер, мабуть, потягом добиратимусь але ціна також висока. Загалом витрат виходить близько 20 тис. грн за місяць.

У Варшаві про мене дуже дбають місцеві українці. Збирають гроші, я безкоштовно залишаюсь у них вдома скільки треба. Подеколи мною опікується один благодійний фонд. Також даю оголошення – прохання про грошову допомогу. Почав продавати особисті речі… Часто мені сприяють знайомі.

Про роботу

Теоретично я здатен працювати й дуже сподіваюся, що колись почну. Усе псує те, що зараз мені не можна бути біля комп’ютера біль­­ше ніж годину впродовж доби. А за годину нічого не зробиш. Лікарі попередили: можу втратити око, якщо працюватиму більше. Телебачення дивитися також не можна, як і читати дрібним шриф­­том. Поки що на лікування і щоб дочка навчалася за контрактом, продаю то одне, то інше, позичаю гроші.

Читайте також: Вакцина від болю

Хоча один офтальмолог на Оболоні, до якого я прийшов на огляд, сказав мені, що інвалідність не потрібна, бо я працездатний. Казав, що я міг би працювати сторожем…

В пошуках справедливості

Держава має бути в курсі, що я поранений, бо списки тих, хто лікувався в Польщі, були у МОЗ. Але коли складали ті реєстри постраждалих на Майдані, чомусь мене туди не включили. І відповідно в списках на отримання компенсації мене немає. Я написав прохання включити мене туди, пояснив що зараз лікуюсь у Польщі й мені потрібні кошти, а вони мене відправили на судмедекспертизу. Прийшов до судмедексперта, він мене оглянув, сфотографував і, не поставивши жодного запитання, відпустив. Кажу: «То для чого ж я приходив?», а він мені: «Вивчатиму твої докумен­­ти». – «Але ж їх немає, – зауважую, – бо я лікувався в Поль­­щі». А він: «Це твої проблеми». На запитання, як визначатиме ступінь тяжкості пошкодження, відповів, що на вигляд. Тоді я спитав, чи знає він, що в мене з оком. «Побите». – «Але це не моє око, – ка­жу, – це трансплантат». Тоді лікар сфотографував його і сказав, що я вільний. Це було 16 березня 2014 року. Тільки тоді мені дозволили пройти експертизу, якої я півроку добивався від Генпрокуратури. З ГПУ взагалі цікаве питання. Вони чомусь гальмують це розслідування як тільки можуть.

Державна таємниця

Коли я приїхав із Польщі, мене в міліції ознайомили з офіційним папером із прокуратури про те, що моя справа засекречена й ме­ні її не можна показувати. Засекретили вже за нової влади, сказавши, що стару справу закривають і заводять нову. Це нове провадження. Я приніс їм уламки гранати (вони застрягли в паль­ті). Дружина повитягала їх, я склав до пакета і показав у відділенні. У мене забрали ці залишки, але потім сказали, що їх утратили. Хотів іти скаржитись, тоді мене запевнили, що вони на експертизі, яка ще не готова. І я досі не знаю, чи є ці осколки, чи їх немає. Я взагалі не знаю, в якому стані моя справа бо, наприклад, на візиті в експерта, не бачив жодного матеріалу. З усього, що в нього було, побачив лише копію свого паспорта.

Читайте також: Безіменна сотня. Скільки насправді жертв бійні 18 лютого?

Не менш цікава історія з Генпрокуратурою. Коли я приніс туди документи з Польщі, мені сказали, що їх потрібно перекласти. Однак, маючи вищу юридичну освіту, я знаю, що це не моя робота. Кажу їм: «Ні, ви повинні самі взяти ці документи й перекласти, попередивши перекладача про кримінальну відповідальність за неправильний переклад». – «А в нас його немає», – кажуть. Щоб одержати всі ці документи українською, мені, ймо­­вірно, квартиру потрібно прода­­ти. При МОЗ є бібліотека, де роблять медичні переклади. Я запропонував їм звернутись туди, тим паче, що там відразу можуть зробити висновки, без зайвої роботи і трати часу та грошей на переклад. Але ніхто нікуди не звертався й, певно, не звертатиметь­ся. Це замкнене коло.

Понад рік триває моє лікування в Польщі. Тим часом в Україні мені навіть не можуть видати бодай якусь довідку, годі й казати про курс терапії. Жодного документа за весь цей час я отримати не зміг. Зараз чекаю експертного висновку, повинні зателефонувати з Генпрокуратури й повідомити результат. Досі не дзво­­нили, кажуть, його немає. Думаю, висновок очевидний. Ме­ні скажуть, що визначити пошкодження неможливо, і я оскаржуватиму це через Міністерство охорони здоров’я. Мене повинні були оглянути, а не просто перевірити документи. Якби вони подивились, то побачили б, що в мене тільки сітківка та рогівка, а кришталика немає. Але це робота офтальмолога. А ми лише посиділи й порозмовляли.

Скляне око

Не знаю жодної людини, постраждалої на Майдані, що домоглася б якогось результату. Скіль­­­ки нас там було, але мені не відомий випадок, щоб хтось отримав якісь кошти. Я звертався до МОЗ, просив, щоб лікування перевели до України, – мене відправили до офтальмолога районної лікарні. Надав витяг з Олександрівської, але медик-спеціаліст сказав, що не може мене оглянути, бо за документами у мене все в нормі або ж це не мій документ. Згідно з документом я мав прийти зі скляним оком, а в мене воно не скля­­не, отже, я їх обманюю. Кажу: «Це трансплантат, поляки поставили і він уже почав приживатися». Тоді лікар відповідає, що в нас такі трансплантати робити не можна. Якщо хочу, щоб мені дали інвалідність, мушу спочатку видалити його, вставити скляне око – і тоді можу до них звертатися. І не виключено, після проходження судмедекспертизи я таки отримаю інвалідність. Але на 100% мені цього не гарантують.

Читайте також: Зранені Майданом. Кількість постраждалих під час революції не піддається обліку

Не все так погано. Буває гірше

Нещодавно отримав листа з Олександрівської лікарні про те, що я дістав у них першу медичну допомогу. Мені дякували за те, що я був на Майдані, пропонува­­ли безкоштовний медогляд. Я пішов туди, мене прийняли. Зараз проходжу там обстеження. Велика подяка цим лікарям, що згадали про моє перебування в них і не знищили документів. Більше жодної такої допомоги я ніде не отримав.

Пам’ятаю ще хлопця, який дзвонив у доброчинний фонд і просив дати мені грошей, аби поїхати у Польщу на лікування. Фонд запропонував надіслати на електронну адресу мої дані, й мені без жодних документів відправили 7 тис. грн. У них були тільки списки тих, хто лікується в Польщі. Я був вражений. Потім, коли повернувся, лише надіслав до фонду скани рахунків. Держава знаходить причини для відмови, а доброчинні організації – можливість допомогти.

Думаю, що в нашої держави домогтись нічого неможливо. Кож­­ні вихідні їжджу або до шпиталю, або до лікарні, де лежать поранені з АТО. Востаннє, коли був у Польщі, мене попросили дещо передати. Поїхав до лікарні, побачив хлопця, який не мав кінцівок (тільки одна рука), і зрозумів, що не маю проблем, порівняно з ним. Дивлюся на цих юнаків і розумію, що не варто засмучуватись.