Історія про полтавський суржик починається не в «Пирьотині» (Пирятині), не в «білому домі» Миргорода (районній раді) і навіть не у «Вєрсалі» (клуб у Полтаві). А на кораблі, який промандрував, мабуть, усіма портами світу й отримав у табель міцності всі можливі штормові бали. Оповідь починає моряк з Одеси, який за все своє життя жодного разу не бував на Полтавщині. І він навряд чи зміг би це зробити, якби його корабель якось не закинуло до одного ірландського містечка, щоб банально скинути вантаж.
Ні, не влучили, він не почув у колисці кельтського світу: «звіздєц» (повний провал у якійсь справі), «кандьор» (кондиціонер) і «обізяна» (мавпа або чудна в зовсім різних розуміннях людина, частіше жінка). Його слух не поцілували «розобрацця» (вирішити проблеми), «ходю» (ходжу) і «каеш» (говориш). Це не були Вєрка Сердючка та «Сен-Тропе», які вагомо вплинули на впізнаваність (ви що, з Полтавщини?) і до того впізнаваного феномену й урешті вдало його комерціалізували. Це були буденні ірландці, які, говорячи ламаною ірландсько-англійською, сперечалися про якісь традиційні для кожного суспільства речі на кшталт політики, спорту та жінок. Одеський моряк, який слухав їхню бесіду, мав нещастя дійти висновку, що його, українця-моряка, англійська є кращою, ніж у сусідів Британії, й спробував пожартувати з приводу того, що справжні ірландці, які боролися за свою незалежність від Англії, не мають морального права використовувати мову Шекспіра. За що одразу був покараний кулаками вантажників, які, незважаючи на мовний куліш, були палкими патріотами своєї країни.
Читайте також: Розмовляємо мовою, «чатімся макаронамі»
Ця розповідь починається саме з такої звичної для ірландського доку пригоди через поширення в нас, українців, традиції виділяти окремі явища як особливі, незвичні для інших країн, для світу, у якому суржик трапляється чи не на кожному зламі культурних середовищ. Так, у 1964-му академік Етімбл популяризує в мовознавстві термін franglais, що з’явився в обігу ще за п’ять років до його публікації й характеризує поєднання французької та англійської. До найпоширеніших сьогодні в Європі мовних гібридів можна також зарахувати свенгліш або свенгельску залежно від походження носія діалекту-мутанта, відповідно йдеться про поєднання шведської з англійською. Одним із найдавніших витворів дивакуватих європейських схрещень, мабуть, є спенгліш, появу якого мовознавці зараховують до часів колонізації Нового світу.
Перелік асимілятивних явищ можна довго продовжувати, але не треба бути філологом, щоб припустити, що частина сучасних мов є реміксами чи гілками минулих. У цьому випадку цікавою також є паралель зі шкільним курсом біології, який говорить, що гібриди через мутацію генів часто не здатні продовжити свій рід. Тобто в нашому випадку виходить, що суржик не може створити новий суржик. Але водночас процес еволюції дозволяє перетворення на нові істоти — у нашому випадку мови. Наразі ми не моделюватимемо, яка мовна родина утворилася б у результаті схрещення френглішу й полтавського суржику, а просто зануримося в його сучасну реальність через нанизування відбитків різних людей із різних середовищ, яких об’єднує полтавське походження.
Польові дослідження
В оточенні програміста Тараса Банного 35% людей використовують місцеву говірку й лише 15% — чисту українську (решта, як ви здогадалися, говорить мовою північного сусіда). На його думку, поширення суржику зумовлене двома факторами: лінню та почуттям гумору. Сам він іноді використовує діалект, але категорично не сприймає його в роботі. Найперше місцеве слово, яке він пригадує, «бальа-акатьИ», а до словника цієї публікації додає «кольцивой» (маршрут автобуса в Полтаві) й «здастє» (вітання). Волонтер Зоя Бурлакова найперше пригадує солодку «хальву», співзвучну «Котельву», і симілярну «Льохвицю». На її думку, найхарактернішими для цього діалекту є ультрам’яка «л», незабутнє «шо» та внутрішня сегментація залежно від району.
Підприємець Петро Лук’яненко найчастіше чує «ДобрЕ утро» й «ну конешно» і дуже точно визначає відсоток оточення, яке спілкується чистою українською та суржиком: 34% та 16%. Зізнається, що іноді й сам переходить на суржик, коли до нього звертаються на місцевому діалекті, й песимістично прогнозує, що через зниження прохідного бала в місцевому педагогічному виші майбутні покоління вчитимуть люди, які самі погано розуміються на дисципліні. Через це, на його думку, із суржиком доведеться змиритися, пішовши на компроміс, що закінчиться дискусією на тему «чи має право громадянин України поставити хрестик замість підпису. І як потім розрізнити ті підписи один від одного». Петро вважає, що феномену появи діалектів не існує. Точніше, пояснити його дуже просто: «Одна родина р не вимовляє, а інша — ш». Оце й увесь феномен».
Читайте також: Міхаель Мозер: «Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі»
Студентці Анні Ютченко, яка навчалася у виші, за долю якого переживає Петро Лук’яненко, на думку спадає насамперед слово «перве» (перше). У її оточенні українською й суржиком спілкується однакова кількість людей. Вважає, що останній поширюється через лінь та історичний вплив — нав’язування російської мови та нищення української культури.
Головний редактор одного з видань Ольга Ружицька найперше пригадує слова «прастьолка», «єстествено» та «канєшно». Сама суржиком не користується, а в Чорнухах їй нещодавно навіть зробили комплімент за чистоту мови. Проте в її оточенні відсоток тих, хто говорить полтавським діалектом, трохи вищий, ніж тих, хто українською. На думку Ольги, цей феномен виник завдяки хорошому почуттю гумору полтавчан. Боротися з ним безглуздо, оскільки це колорит і психологія народу в мовному явищі, як і в інших народів, що породили чимало мовних покручів.
Державний службовець у справах учасників АТО та ветеран Олександр Алієв найперше пригадує «длинний», «базарь» і «сахарь». Суржиком говорить п’ята частина його знайомих. А працівниця бібліотеки Вікторія Піскова одразу ж згадала «шо» і «щяс». На її думку, головною особливістю є пом’якшення «ч» перед «а»: «чясто», «чєсно», «чєрєз». Серед знайомих полтавський діалект використовує більш як половина, але сама вона намагається його уникати, обравши принципову позицію говорити літературною мовою, через що на неї часто дивляться, мов на прибульця з Місяця, і перепитують, звідки приїхала. Вікторія переконана, що єдиний спосіб обмежити поширення суржику — підвищення самоповаги, що неодмінно породить бажання говорити своєю мовою, «а не мовою агресора, який упродовж історії винищив мільйони українців».
Медіа-експерт Роман Повзик найперше пригадує «вобше». Суржиком спілкується понад 70% його оточення, а сам він використовує його, коли хоче пожартувати або коли спілкується з друзями й припиняє контролювати свою мову. Якось у хостелі Франківська місцевий мешканець за кілька хвилин розмови визначив регіон, із якого приїхав Роман, зазначивши, що головною ознакою для нього було пом’якшення «л». Іншого разу в львівському трамваї бабуся, втрутившись у розмову Романа з друзями й дізнавшись, що вони з Полтавщини, зауважила, що полтавська мова найчистіша і є взірцем, а львівська — то польський суржик. Роман виводить походження полтавського діалекту з усереднення. Пояснює, що соціологи часто прогнозують середній результат голосувань по Україні за його рідною областю, яка через рівність російськомовного та україномовного впливу породила суржик. До словника цієї статті він додає типово полтавські «осьо», «тутечки», «канєшно», «взвісьте» та «тілівізор».
Викладачка англійської та аргентинського танго Світлана Ємець найперше пригадує багатовимірне «тю», «балакаю», «вторий» та «калідор». Суржик використовує хіба що для гумористичного ефекту, проте походження з Полтавщини все одно наклало відбиток на все життя, через що кілька разів у мандрах незнайомі люди вгадували, звідки вона приїхала. На думку Світлани, причиною поширення полтавського діалекту є насильницька русифікація. До словника цієї статті вона додає «вторий», «пОняла» та «неділя» в значенні тиждень.
Радник голови ОДА та ветеран Валерій Довженко пригадує «шля, шля, впаля та забуляся, чого й шля». Серед його оточення полтавський діалект не надто популярний, проте самого Валерія в інших регіонах також кілька разів впізнавали за вимовою. Він вважає, що кожен діалект має право на існування, і нагадує, що українська літературна мова виникла на основі «полтавського діалекту» (в «Енеїді» Івана Котляревського). До словника цієї статті додає «лямпочка», «Хвєдя» та «ти ди» (ти дивись).
Читайте також: Інтернет-діалект
Архітектору Артурові Арояну найперше на думку спадає слово «красівий». Суржиком у його оточенні говорить третина знайомих, а сам він послуговується ним залежно від контексту. Сприймає його як побутову культуру, яка водночас є неприпустимою в публічній сфері й поєднує спрощення української мови зі спрощеною російською через бажання не напружуватися. Звідси, на думку Артура, любов полтавців до скорочень вулиць. Наприклад, «Карлочка» та «Луночка» (Лібнехта та Луначарського). До словника він додає «Полтова», «причьоска», «главний», «отако», «отамо», «отуто», «бивший/бивша», «бичество» та «цей-той».
Власне останнє є тим, що найперше пригадується маркетологу Олександрові Ластовецькому, в оточенні якого більшість використовує суржик. Каже, що найважливішим фактором поширення є психологічний, і як наводить приклад кафе, де офіціантки між собою спілкуються українською, а до гостей говорять мовою північного сусіда, таким чином породжуючи суржик. Олександр зізнається, що іноді сам переходить на суржик, за що йому буває соромно. До особливостей діалекту зараховує ковтання закінчень, неправильне відмінювання, а до самого явища ставиться як до вияву безграмотності.
Журналіст і ветеран Володимир Шередега вважає, що в усій Центральній Наддніпрянській Україні поширений приблизно однаковий суржик, викорінити який неможливо. Він не розцінює це явище виключно як полтавське, адже чув таке і в Дніпрі, і на Київщині. До словника цієї статті додає «пірожене», «прикращай», «луччє», «ваще», «поняв» і «шо».
Підприємець Ігор Кіянчук, коли мова заходить про полтавський діалект, найперше пригадує слова «длінний» і «крОвать». На його думку, суржик є наслідком багаторічного впливу Москви й тривалого перебування на Полтавщині значної кількості російських військових. Серед його оточення діалект використовує третина знайомих, проте сам він від цього утримується.
А от депутат міської ради Юліан Матвійчук не просто не спілкується, а принципово уникає суржику, попри те що ним говорить більш як половина його знайомих. До словника статті додає «Перьотин», «кепчук» (кетчуп), «най буде» та «каен день» (кожен день). Історик і викладач Ігор Сердюк найперше пригадує полтавське «канєшно». Серед його оточення близько половини використовує місцевий діалект, а він сам намагається уникати цього через викладання та роботу з науковими текстами, які змінюють склад мови. Каже, що раніше його походження за вимовою вгадували навіть люди з інших країн, але пізніше ця впізнаваність стерлася. На його думку, типово полтавське полягає не так у самій лексиці, як у фонетиці й наголосах. Наводить приклади: «вулІк», «ПолтОва», «ПирЬОтин». Також є слова, у яких окремі літери не вимовляються: «Я йому кау, а він мені кае». До словника цієї статті додає «ялосепед», «пацики», «лісапєдка», «сапєтка», «балакати», «кальцорік», «таксорік» і «машинка». Вважає, що суржик має право на існування. Як і Олександр Ластовецький, пригадує психологічний феномен, коли діти із сіл чи районів приїжджають на навчання до Полтави і десь у районі автовокзалу стають російськомовними. Чи то пак намагаються стати. У маршрутці вони просять «пєрєдать, будь ласка, за праєзд», а в гуртожитку знову повертаються до «коріння».
Його колега Юрій Волошин переконаний, що суржик — загальноукраїнське явище, яке всюди має свій колорит, а мова — живий організм, який повинен змінюватися. Щоб обмежити поширення таких діалектизмів, потрібно збільшувати частку української мови в житті через медіа та культуру.
Ветеран АТО Юрій Дмитренко намагається уникати полтавського діалекту, хоча іноді використовує слова, які мають свій колорит. Водночас третина його знайомих користується суржиком. Причиною цього Юрій вважає належність територій до імперії північного сусіда. А от ветеран Віталій Запека причину вбачає в переселенні україномовного населення до російськомовного міста. У його оточенні суржиком послуговується лише 2%, і такі мовні гібриди йому не подобаються. Археолог Євген Калашник найперше пригадує «калідора» й ціле речення, у якому вжито це слово: «ставляла в калідорі лісапєту і патіряла павичку від кохти». Серед його знайомих суржик використовує п’ята частина. Сам він вдається до діалекту, лише коли говорить із носієм. До особливостей зараховує пом’якшене «г». До словника нашої статті додає «сірамно», «вспінути», «шухля», «гулятись» і пропонує нову ідею комерціалізації — давати послухати японським туристам. Водночас зазначає, що полтавський суржик — це лише різновид суржику як явища. Пригадує закарпатські, вінницько-сільскі говірки й зазначає, що в Городнянському, Добрянсьокму та Ріпкинському районах Чернігівщини ми взагалі не зрозуміємо, про що говорять.
Читайте також: Єжи Онух: «Нинішній образ України у світі базується на західному або російському наративі»
Викладачка Тетяна Тронько найперше пригадує соковите «яблюко». Одразу зазначає, що це більше лохвицький діалект. Сама намагається його уникати, але іноді він усе ж таки проскакує. Каже, що суржиком говорить понад 40% її знайомих, проте він має бути витіснений здоровою українською мовою. Поширення діалекту пов’язане зі зросійщенням, нав’язуванням уявлень про культурну відсталість, непрестижність села та вічний шлях до «високої міської культури».
Головному редакторові одного з видань Євгенові Лопушинському на думку найперше спадає «базарь». Каже, що пом’якшення кінцівки розповідає про носія полтавського діалекту більше, ніж будь-що інше. Він намагається зупиняти себе, коли мова заходить про суржик, і говорити чистою українською, попри те що ним користується понад третина його оточення. Головну причину його появи вбачає в нашаруванні культури, історії та мови, які, своєю чергою, призводять до деградації.
PR-спеціаліст Інна Єщенко одразу ж пригадує місцеве «канєшно». Серед її оточення суржик використовує майже 40%, а сама вона зазвичай переходить на нього у спілкуванні з друзями. До діалекту ставиться як до окремого феномену, що має право на існування і є живою, справжньою мовою, адже нею спілкуються.
Суржик у мережі
Пошук джерел суржику врешті привів до альма-матер сучасного діалекту — спільноти у Facebook #всінормальнілюдизполтавськоїобласті. До речі, скориставшись цим хештегом, ви знайдете дуже багато цікавих матеріалів, присвячених цій темі. А наостанок маєте можливість зазирнути в кротову нору цього мовного гібрида через досвід творців інтернет-проекту та суміжних ініціатив, які розкривають багатство місцевого мовного мутанта, і дізнатися про цікавезну роботу, що ведеться в цій площині.
Одним з ініціаторів інтернет-майданчика, який висвітлює особливості суржику й серед правил якого є спілкування саме суржиком, є Ірина Земляна, медіа-експерт і тренер із безпеки. Найперше вона пригадує слово «сахарь». 15% її оточення використовують полтавський діалект. Сама Ірина переходить на нього, коли спілкується з батьками, родичами, друзями з Полтавської області, а також тими, хто виступає категорично проти суржику. Каже, що в мандрах її походження дуже часто вираховують, найімовірніше, за зрадницькою м’якою «л». До суржику ставиться не як до діалекту мови північного сусіда, а як до самобутньої говірки, поширеної ще в часи Котляревського та Гоголя. Нещодавно її попросили вичитати текст відомого письменника, написаний суржиком. Автор родом із Західної України. Він переконаний, що для переходу на суржик достатньо замінити частину слів на російські, що водночас було помилкою. «Ми ж не кажемо «цвях», не кажемо «гвоздь», ми кажемо «гвіздок», і це щось унікальне. Неможливо полтавську мудрість та філософію передати виключно українською чи російською, адже так втратяться сенси», — резюмує Ірина.
Блогер Валентин Пугачов, що став відомим саме завдяки своїм написаним суржиком історіям, найперше пригадує «лангет». І пояснює, що полтавський суржик має не лише російсько-українське походження, а трансформується з різних мов. У цьому випадку слово запозичене з французької й перекладається як відбивна. І знають його не всі носії діалекту, а лише окремі мешканці східно-південного регіону Полтавщини, через що «лангет»треба рятувати, що й робить Валентин. У житті блогер зазвичай говорить українською, проте коли бачиться з «полтавською компанією», тролить друзів чи пише в соціальних мережах, то використовує суржик. Каже, що в мандрах його вираховували лише в Полтавській області, і наводить нещодавній діалог на касі:
— Лохвиця?
— Нє, Кобєляки. А ти?
— Багачка.
— Мала чи Велика?
— Велика.
— Я не сумнівалася.
До словника Валентин додає слова «кукуругуза», «сояшник», «срекен-векен», «ти хош чи не хош». На його думку, суржик має право на існування і є вагомою частиною української реальності, адже ним говорить кілька мільйонів українців, це ціла філософія. Заборонити його — це як назвати себе «ідіотом на першому побачєнні з дівчиною мєчти». Але це не означає, що люди не повинні знати української, адже «одне другому не міша».
За словами продюсерки Наталії Панченко, яка створила групу, котра досліджує сучасні вияви полтавських діалектизмів, близько 20% її знайомих говорить суржиком, попри те що живе вона переважно за кордоном. Сама Наталія із задоволенням використовує його у спілкуванні з батьками та друзями, бо це мова, яка асоціюється з бабусею та домівкою. Жінку постійно впізнають за її вимовою. До суржику ставиться як до різновиду діалекту, який додає їй автентичності. Каже, що всі слова, які вживаються в полтавському діалекті, мають власну історію походження та особливу вимову. Дуже часто її якісь слова чи жарти розуміли лише люди з Полтавщини. Пояснює, що мова — це не тільки букви, це щось важливіше й глибше, тому суржик має право на життя і помре з останньою україномовною людиною. Замість того щоб поповнити словник цієї статті, Наталія дає посилання на робочий документ, який налічує вже майже тисячу слів із полтавського суржику із яскравими поясненнями та коментарями. Зважаючи на інформацію про проект, рано чи пізно цей шедевр сучасного фольклору та мовознавства має з’явитися в друкованому варіанті й поповнити туристичні сувеніри Полтавщини, яка, вочевидь, не зможе жити без суржику, адже він імплементував у себе трагікомічний сміх над своєю долею та окупацією, поневолення та боротьбу й переродився в масовій культурі, сучасних реп-гуртах та навіть полтавському «Суржик Pub», що має яскравий дизайн і меседжі «я не ідеал, але і ти не Kronenbourg», «завєдєніє в стілє хай-так» або «димись воно все в рот».