Cерце світу заховане там, де до людських помешкань не дістатись автівкою (до ваших послуг коні, віслюки чи власні ноги), де вечеряють при гасових лампах, власноруч печуть хліб, збивають сир і масло, радіють гостям, а будинки зводять із каміння без скріплювального розчину. Життя тут тече так само, як 100 років тому. Щоправда, неприборкані землі вже здобули статус національного парку, що означає добровільно-примусове «окультурення»: за десяток років тут з’являться траси, електрика, готелі, лазні, ресторани й інші атрибути цивілізованих подорожей.
Читайте також: Військово-грузинська дорога
ДЕ ЗЕЗВА КОНЯ НЕ ГАНЯВ
Гори Тушеті найнижчі у Грузії, проте їх справедливо вважають найдикішими. Не дивно, що на своєму шляху ми були третіми немісцевими за останні 14 років. Нам передували групи ізраїльтян та французів. Місцеве населення – тушини – спілкується специфічним діалектом і своєю самобутністю нагадує наших гуцулів. За радянських часів цих людей виманили з гір у долини, але тепер вони повертаються до своїх земель. Щоправда, оживають гірські селища лише незимової пори. У холоди жителі спускаються вниз, до комфортнішої Кахетії.
Землею тушини завдячують легендарному героєві Зезві Ґапріндаулі. За переказами, отримав він її від кахетинського царя в нагороду за бойові звитяги. Вінценосець запитав у героя, якого дарунку він бажає, і той відповів, що хоче землі своєму народові від Бахтріоні до того місця, куди доскаче його кінь. Жеребець, кажуть, промчав лише 15 км і впав замертво, чим викликав обурення та звинувачення в невірності від господаря. Ця легенда кочує зі століття в століття, навіть пам’ятний камінь на місці загибелі румака донедавна стояв, аж доки якийсь неборак заклав його в кам’яну огорожу свого двору.
ЧАБАНСЬКЕ МИСТЕЦТВО
Кожні 10 м у Тушеті трапляються заіржавілі хрести – згадки про загиблих у горах. Обвали, лавини та інші стихійні лиха – звична смерть, що є тут не менш поширеною, ніж колись від кулі в бою. Висота перевалів ледь сягає чотирьох тисяч метрів, однак перепади тиску даються взнаки, тож термос із міцною кавою тут буде не зайвим. Дорогою зустрічаються біни – стоянки чабанів, себто халабуди з найрізноманітніших матеріалів – та загони з вівцями. Власникам півторатисячних отар нелегко: за день кожному доводиться доїти овець до 400 разів, руки грубішають, нігті злазять. Тут-таки виготовляють сири та м’ясо на продаж, які раз по раз транспортують кіньми або віслюками до поселень.
До бін вхід традиційно дозволений тільки чоловікам. На щастя, туристів це обмеження не стосується, тож ми охоче пристаємо на запросини пастухів. Миттю тут накривають щедрий стіл із наїдками та напоями власного виробництва. «Аставайтесь до утра – барана зарежім!» – умовляють господарі. Російської в цих краях практично не знають, проте один вівчар раптово цитує «Заповіт» Шевченка в російському перекладі – понад 20 років тому він ніс військову службу в наших краях. Чабанське мистецтво передається від батька до сина, хоча сьогодні більшість доглядачів за отарами мріє про інший життєвий шлях для дітей. Але в гори хлопців таки беруть. «Тепер чабанувати йдуть ті діти, які в книжках зважають лише на картинки», – ламаною російською іронізує один із них.
Читайте також: Лижі у стилі Сакартвело
НЕ НАГРАНА ГОСТИННІСТЬ
Попри офіційне християнство, тушини своєю більшістю вірні язичництву. Тут досі приносять тваринні жертви і вшановують сонце. Святилищами є невеличкі кам’яні споруди без вікон і входу. Кожне село історично вшановує свій «хрест» («джварі»): під «хрестом» можуть розуміти святиню будь-якого вигляду. І чотирикінцевої форми вона зазвичай не має.
Під час привалу неподалік поселення до нас підходить місцева жителька й чемно пояснює, що це сакральне місце, де варять пиво, тому жінкам тут не дозволено лежати. До слова, пізніше нас почастують цим самим культовим трунком. Зовні домашнє пиво тушинів подібне до розчинної кави з вершками, проте смаку не вдасться забути ще довго, а традиційний магазинний продукт у скляних пляшках викликатиме відразу.
У кожному селищі нас кличуть до господи, частують кавою, пирогами. Легендарна кавказька гостинність не показна й не награна. Для більшості тут це справа честі – поділитися найкращим із кожним, хто завітає.
Кам’яні будівлі, складені без розчину, просторі й затишні. Всередині все оздоблено домотканими килимами з етнічними візерунками – до цього ремесла беруться жінки взимку. Тушинка не має права байдикувати, її руки постійно мусять бути зайняті як не городом чи хатньою роботою, то рукоділлям. Чоловіки нерідко віддають перевагу ночівлі надворі, закутавшись у бурки: мовляв, так здоровіше.
Майже в кожному селі височить велична чатова вежа – їх ставили в період частих воєн із чеченцями й дагестанцями (і майстрів із тих-таки народів запрошували ці споруди зводити). У неспокійні часи вони слугували фортецями – прихистком для людей і худоби. У селі Парсма, де ми гостюємо, господар не дає дружині посидіти з нами за спільним столом, суворо відсилаючи її поратись по господарству. Розважати гостей – це його, чоловіча, справа. Вдень у великих діжках тут збивають масло, готують сир. Хлопці змалку ганяють верхи та вимахують дерев’яними мечами, атакуючи гостей і собак – воїнський дух тут досі живий.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Авіаквиток на рейс із Києва до Тбілісі коштує від 3400 грн. Від грузинської столиці до Тушеті можна дістатися на маршрутках із пересадками або (якщо компанія велика) найманими джипами. Основні пункти на шляху – Алвані, Телаві, Обано-Ставі (власне, останній пункт перекладається як «банний перевал» і розташований на підйомі в гори).
ДЕ НОЧУВАТИ
Хоча Тушеті й дістало статус національного парку, заплановані готелі й гостели ще не заполонили диких гір, тому оптимальний варіант ночівлі – намет і спальник. Також вас охоче запросять перепочити до чабанської біни або до господи в селищі.
КРАЩЕ ГІР ТІЛЬКИ ГОРИ…
Гори Тушеті суперечливі, підступні, однак – подібно до всіх інших – зачаровують, змушують забути втому від пройдених пішки десятків, а то й сотень кілометрів. Крижані бурхливі потоки, котрих не здолати пішки (на допомогу приходять вершники із найближчого села й перевозять нас на дебелих конях), прірви та гострі шпилі скель змінюються м’якими, як вигнуті котячі спини, перевалами, по яких ковзають тіні хмар. Занедбані, напівпрогнилі мости через урвища, лютий холод, котрий несподівано змінює пекуче сонце, табуни коней, які вервечкою перебігають гірські струмки та стежини, пересуваючись тільки їм зрозумілими маршрутами, бадьорі перегукування вівчарів. Так само тут перекрикувалися сто, двісті років тому – час застиг, епос оживає на кожному кроці, й невдовзі ти сам уже почуваєшся частиною легенди. Героєм, який пройшов усі перепони, випробування та спокуси й повернувся живим.
ЩО ЇСТИ
Традиційна кавказька кухня проста й водночас приваблива своєю натуральністю. Чабани покличуть вас до столу, де буде кілька сортів свіжовитиснутого за особливою технологією сиру (тутешні його рецепти знані своєю солоністю), печеня з баранини, лаваш, овочі й фрукти, чача та молоде вино. В дорогу вам напакують сушеного м’яса. В хатах на автентичний пласт накладається вплив радянської кухні: до зазначеного меню додається салат «олів’є» та смажена картопля. Також у селах виготовляють сир, масло, «хінкалі» (грузинську версію пельменів) та ні з чим не зрівнянне домашнє пиво – напій, сакральний для тушинів.
Читайте також: 7 культурних чудес Тбілісі