На цьогорічних виборах кожен відсоток отриманих опозицією голосів, не виключено, матиме доленосне значення для країни: за найгіршого розвитку подій він може виявитися вирішальним, щоб не дати владі з допомогою мажоритарників сформувати слухняну конституційну більшість, за оптимального – щоб створити власну або принаймні ускладнити Банковій можливість сформувати стійку звичайну більшість. З цієї самої причини у владному таборі є очевидна зацікавленість у появі багатьох псевдоопозиційних або просто явно непрохідних політичних проектів, які свідомо чи несвідомо відіграватимуть роль важливого інструменту в боротьбі за утримання і зміцнення влади.
Такі проекти можуть мати різну функціональність на виборах: 1) «хамелеони», які в парламенті нового скликання якщо не юридично, то принаймні фактично (чого за нинішньої редакції Конституції цілком достатньо) долучаться до провладної більшості; 2) розпорошувачі голосів опозиційного електорату; 3) «зливні бачки» для ведення кампанії дискредитації основних опозиційних сил; 4) псевдоопозиційні партії, ресурс яких використовуватиметься для встановлення контролю над окружними й особливо дільничними виборчими комісіями.
Фактично перед країною постає загроза повторення пройденого. У 1999 році через особисті амбіції низки опозиційних політиків, зокрема Марчука та Мороза, відбулося переобрання президентом Леоніда Кучми, навіть попри те, що спільні дії учасників «канівської четвірки» могли забезпечити обрання висунутого нею кандидата. Через провокації адміністрації Кучми наприкінці 1990-х розколовся і Народний рух України, що деморалізувало правоцентристський табір напередодні президентської кампанії 1999-го. На межі 1990–2000-х років класичними прикладами технічного проекту з метою розтягування голосів стали ПСПУ Наталії Вітренко та Партія зелених. Під час парламентських перегонів 2002-го з’явилася «Команда озимого покоління» Інни Богословської та Валерія Хорошковського, що позиціонувала себе як політичну силу нової якості (якої – стало очевидно пізніше) й відтягнула частину опозиційно налаштованого до режиму електорату.
З бютівської шинелі
Найперспективнішим для Банкової проектом розтягування голосів опозиційного, протестного електорату є партія Наталії Королевської «Україна – Вперед!» (див. стор. 18). Серед дрібніших, типово технічних проектів, вигідних владі, слід відзначити й низку інших політсил, заснованих колишніми «однодумцями» Тимошенко.
Зокрема, скандально відомий Олег Ляшко створив Радикальну партію України і, попри заяви про її неучасть у перегонах 2012 року, веде достатньо жваву рекламну кампанію, хоч і вельми специфічну. Схоже, роль цього проекту полягає саме в компрометації кадрової політики Тимошенко. Мовляв, такий неадекват входив до її команди, тож для чого тоді голосувати за цю опозицію. Відтак не виключено, що в передвиборчий період українці дізнаються від Ляшка багато нового про представників команди ЮВТ, які йтимуть за спільним списком «Батьківщини» і «Фронту змін». Під час нещодавніх довиборів до Вінницької облради кандидат від Радикальної партії роздавав людям листівки, виконані в біло-червоних кольорах «Батьківщини», на яких великими літерами містився заклик «Юлі – волю!». Про його належність до ляшкістів свідчив лише надрукований дрібним шрифтом напис внизу сторінки. Як наслідок – 10% голосів, відданих за «радикала», забракло кандидатові від опозиції для перемоги (до речі, впевненої) над кандидатом від влади.
Корисною для керівництва може виявитися і партія «Україна Майбутнього», очолювана колишнім бютівцем Святославом Олійником, який свого часу був членом «групи Портнова», що спеціалізувалася на юридичному супроводженні та політичному рейдерстві в період прем’єрства Тимошенко. Сьогодні Портнов консультує адміністрацію Януковича, а Олійник реалізує власний «опозиційний» проект. Його фінансові та організаційні активи невеликі – партія здатна розгорнути конкурентну кампанію лише в Дніпропетровській області. Це продемонстрували місцеві перегони.
На уламках НСНУ
На другому місці за рівнем рейтингу серед політсил, що мають сумнівні шанси пройти до парламенту, «Громадянська позиція» вихідця з НУ – НС Анатолія Гриценка. Якщо вона не знайде вдалого варіанта інтеграції з іншими партіями, то об’єктивно зіграє на розпорошення голосів опозиційного виборця (див. стор. 16). Ще одна електоральна загроза опозиції надходить від правого флангу, де неквапно об’єднуються націонал-демократичні сили на чолі з «Нашою Україною» та Українською народною партією Юрія Костенка. «Старі нацдеми» цілком спроможні відтяти в опозиції 1–2% голосів. Понад те, своєї функції Ющенко схоже, не цурається, а навіть сприймає її як чергову «місію». За словами джерел Тижня в «Нашій Україні», на одному з останніх засідань політради партії Віктор Андрійович чітко окреслив своїм соратникам мету походу НУ на вибори: не перемогти, а «показати суспільству злочинну сутність опозиції, яка зібралася в Комітеті опору диктатурі під проводом Юльки». Тим більше що недавнє рішення голови політради НУ Валентина Наливайченка про погодження кандидатів від опозиції в єдиному партійному списку та на мажоритарних округах навряд чи матиме наслідки – Ющенко досі контролює більшість обласних організацій.
Перебіжчики
Незабаром провладний виборчий штаб можуть потішити й кілька інших проектів із середовища НУ – НС: «Єдиний центр» Віктора Балоги, «Християнсько-демократичний союз» Давида Жванії, «ПОРА» Владислава Каськіва. ЄЦ має розгалужену організаційну структуру на місцях, особливо на Закарпатті. На виборах до місцевих рад партія виборола 0,7% мандатів. За інформацією Тижня, Балога прагне займатися активною політикою й брати участь у парламентських виборах. Проте формат цієї участі наразі точно невідомий. ХДС Жванії відіграв ключову роль у залучені нунсівських тушок до провладної коаліції 2010 року. Основною його метою в ході кампанії 2012-го крім розпорошення голосів може бути участь у формуванні виборчих комісій на боці біло-синіх. Нагадаємо, що згідно з новим законом парламентські фракції беруть участь у формуванні ОВК і ДВК. ХДС є партією – засновницею НУ – НС, тому матиме відповідну квоту. Право на квоту представництва у виборчих комісіях дістане й «ПОРА». Вона ніколи не була повноцінною політичною партією, але бренд має певні ностальгічні асоціації в частини суспільства. Її голова Владислав Каськів цілковито підконтрольний владі – обіймає посаду голови Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами. Тож, імовірно, його сила також піде самостійно на вибори, а відтак буде використана Банковою як технологічний проект.
За найскромнішими підрахунками, втрати від розтягування голосів псевдоопозиційними та непрохідними опозиційними партіями становитимуть щонайменше 10%. При цьому вони поділяються на два типи: «професійні» – ті, хто свідомо працює над падінням рейтингу опозиції, і «принципові» – ті, чиї амбіції не дають змоги інтегруватися з однодумцями. Важливо, щоб це зрозуміла не лише партія влади, а й виборець, адже в кінцевому підсумку все залежатиме від його готовності приймати виважене рішення, яке б не призвело до втрати його голосу. А ті справді опозиційні лідери, які, не маючи шансів на самостійне проходження до парламенту, повинні відмовитися від участі в грі на боці влади.