2 листопада в український прокат вийде психологічний трилер Соломії Томащук «Між нами», де головні ролі зіграли Ірма Вітовська й Анастасія Пустовіт. Продюсеркою цього кіно була Поліна Герман, директорка компанії UP UA STUDIO, членкиня Європейської, Української та Американської кіноакадемій, Національної спілки кінематографістів України, Film Independent, Європейської асоціації психодрами, Інституту психодрами й Міжнародної асоціації документалістів (IDA). Тиждень поспілкувався з нею про жанрові особливості фільму «Між нами», його актуальність, камерність і несподіваний фінал, а також про те, як це — бути продюсеркою українського кіно й чи можна на цьому заробити.
— Чим вас зацікавив цей сценарій? Яка його жанрова своєрідність?
— Ми позиціонуємо цей фільм як психологічний трилер і так над ним і почали працювати, але в процесі вийшло змішання жанрів — додалася драма. Мене зацікавило в цьому проєкті те, що трилерів у нас в Україні ще не робили. А це ще й дуже жіноча історія, а головні героїні різного віку. І трилер про сімейні цінності й травми дитинства — це досить цікаво, бо над фільмом працюєш довгий час. Дійсно, в Україні не так багато жанрів знімають, бо й індустрія в нас досить молода. Ми приблизно 2012 року почали робити перші фільми українською, і вже 2014-го остаточно від’єдналися від російського кінематографа, тому за ці десять років ми ще не напрацювали багато різних жанрів, а з війною загалом усе змінилося. І теми, і зацікавлення. Коли режисерка й сценаристка фільму Соломія Томащук принесла мені сценарій «Між нами», я побачила, що це потужна історія, яка на часі, бо кожна друга-третя сім’я в нас переживає кризу. Не тільки на першому плані, а й на другому-третьому, бо все має причину. У героїні Саші (яку зіграла Анастасія Пустовіт) було непросте дитинство, і після цього вона стала такою, якою ми її бачимо (наркотики, зради). І це призводить до глобального конфлікту. У фільмі багато токсичних чи аб’юзивних стосунків, та й головні героїні насправді більше антигероїні.
Читайте також: Андре Маркеш: «Моє кіно про те, що всім нам бракує розуміння та співчуття»
Вони ніби жертви, зокрема Аня (яку зіграла Ірма Вітовська), бо її чоловік — аб’юзер, але ж це її вибір, який далі приводить жінку до не дуже добрих подій. Вона ж могла розлучитися з ним або просто піти від нього, але обрала лишитися. І в Україні це поширена проблема, це якісь наслідки радянського виховання, коли ми ще не розуміємо, що можна обирати та робити краще для себе, і тому це й призводить до трагедій.
— Більшість подій у фільмі відбувається в закритих приміщеннях (кімнати, кабінети, під’їзд), а героїня Пустовіт ще й хоче сховатися в шафі. Тобто це камерна історія, яка стає ще камернішою?
— Шафа — це задум нашої режисерки, бо вона хотіла підкреслити страх, який є в нас із дитинства й проявляється вже в дорослих ситуаціях. Коли Саша під наркотою, вона хоче сховатися від усього соціуму й світу, бо не хоче сприймати реальність. І квартири — це українські реалії, які вони були 2020 року. І питання кредитів на квартири дійсно актуальне, тому для нас було важливо знайти потрібні місця, бо вони розкривають ідеї, які ми закладаємо в кіно. І вічний ремонт в Ані — це метафора необлаштованого життя. Це камерна історія людини, яка переживає свої внутрішні страхи й біль, не розуміючи, що їй робити і як жити в реальному світі.
— А ці останні трагічні кадри фільму — це вихід у якийсь метафізичний простір? Якась карма?
— Саме так. Карма. Усе зроблене людині повертається. У першій версії сценарію цього завершення не було, лише відкритий фінал. Але в глядацькому, жанровому кіно коло має замкнутися. Таке завершення — це моя ідея, і режисерка додумала, як її втілити. У нас цілий фільм показували антигероїнь, але зло ніяк не покаране, і хто його може покарати, крім чогось вищого? Ми мали показати: треба думати над тим, що ти робиш, і вчасно робити вибір. У реальному світі, якби вона вчасно зробила вибір (пішла б від чоловіка, не влазила б у кредити, почала інше життя тощо), можливо, усе було б інакше. І тому карма, бо в неї багато хто вірить. Тож це розраховано на цільову аудиторію.
— Після початку повномасштабної війни Україна й українці дуже змінилися, а тому й дещо змінився запит на жанри. Вам особисто які фільми сьогодні цікавіше й важливіше робити — документальні чи художні?
— Цікавіше й важливіше — це різні критерії. До війни мені було цікавіше робити художнє кіно, я так і будувала свою кар’єру. До 2022 року в мене було тільки два документальні фільми. А після війни стало зрозуміло, що на часі робити документальне кіно, що це соціальна тема не тільки для України, а й для світу. Показуючи наші документальні фільми в інших країнах, ми можемо привертати увагу до України, збирати гроші у фонди. Це вже культурна дипломатія. У мене на сьогодні чотири документальні проєкти (один — «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» — уже завершений) на різні теми, зокрема на екологічну тему («Дівія»), про жінок в Україні («Життя з нуля») і про українців в Антарктиді («Станція “Академік Вернадський”: подорож на край землі»). Це нині важливо. Хоча, якби не було війни, я більше фокусувалася б на художніх фільмах, але це тепер не на часі. Художні теж є в планах, але це довготривалий процес. Хочеться робити жанрове кіно для широкої аудиторії, найулюбленіший жанр — сімейні комедії на кшталт «Сам удома», це те, про що я мрію. Але із цим треба почекати.
— А загалом яких ще жанрів бракує в Україні? Чому в нас, наприклад, немає якісних серіалів? Їх складніше знімати?
— Серіали не складно знімати, але якості немає, бо бюджети маленькі. Тому в нас є багато «шлакових» серіалів, дуже-дуже дешевих і зроблених для телеаудиторії, яка не надто задумується над тим, що дивиться, тому там прості й нецікаві теми. І для серіалів ще потрібен хороший сценарист. Із цією проблемою стикаються всі українські продюсери: немає хороших сценаріїв і хороших бюджетів, тому будемо робити кіно або якісь серіальчики. А жанрів нам багатьох бракує. Фантастики й хорорів. Хорори дешеві, але вони не на часі, бо в нас і в житті жахіть не бракує. В Америці якщо ти незалежний продюсер і не маєш великих бюджетів, то дуже часто починаєш робити хорори — і це працює. Це дешево, аудиторія любить такий жанр. А нам тепер потрібні драми, документальні фільми й комедії, але життєві.
— Сьогодні в українських кінотеатрах успішні різні жанри: мультиплікація («Мавка»), історичне кіно («Довбуш»), документалістика («20 днів у Маріуполі»). Яка причина їхнього успіху?
— Хоч як парадоксально, це все завдяки війні. Бо до 2022 року українці прискіпливо ставилися до свого кіно, і було важко довести цільовій аудиторії, що це хороше кіно, яке варто подивитися. До війни ми любили американські фільми, а українські — це вже потім. Я у 2020–2021-х робила «Кіновернісажі просто неба» в парку Шевченка, хотіла просувати в маси нове українське кіно, яке вже було в прокаті. Ми показували їх безплатно, щоб люди потім переказували іншим, що в нас є різні українські фільми. І тоді це поступово ставало таким, яким є сьогодні. Нині люди почали цінувати своє: дизайнерів, кінематографістів тощо. До 2022 року це було важко. Скажімо, у 2015-му (рік, коли в прокат уперше вийшло багато українських фільмів — 23) я виводила в прокат чотири фільми, і ми зіткнулися з тим, що жоден дистриб’ютор не хоче брати українське кіно. Ми зрозуміли, що маємо це робити самі, треба навчитися бути дистриб’юторами. Українське кіно не давало грошей так, як це робили європейські чи американські фільми. Ми не мали бюджетів на рекламу, а тому не знали, як продати своє. Тепер, слава богу, усе змінилося, і чудово, що різні жанри нині збирають каси. Сьогодні, щоправда, є проблема, де взяти кошти на фільм. На документальне кіно ми тепер усі беремо гранти в Європі, бо Держкіно й Український культурний фонд не надто працювали 2022-го.
— Треба робити окрему розмову про українське продюсерство з основним запитанням: «Чи можна взагалі заробити на українському кіно?»
— Нормальні люди такого не роблять. Українське кіно — це лотерея, пощастить чи не пощастить. Для людей, які хочуть жити стабільно, краще не брати участі в українському кінематографі. Зачинені двері? Ок, відчиняться інші. Наприклад, ми робимо фільм про екологію «Дівія» — це буде один з перших наших документальних фільмів із великим бюджетом ($ 300 тис.). У «Між нами» теж був такий бюджет, але ж це художній фільм із відомими й дорогими акторами та місцями. Але з «Дівією» це стало можливо, бо я в еміграції, а це розширює сприйняття світу. І нам такий бюджет потрібен на дуже відомого композитора. Це ім’я — наступний крок, який одразу виводить фільм на інший рівень. І в «Дівії» зовсім немає українського фінансування, але сам проєкт український.
Читайте також: «Довбуш» і боротьба тривають
— Чи планується прокат «Між нами» в Америці та Європі?
— Наш основний дистриб’ютор — FILM.UA Distribution. Це найкращий український дистриб’ютор. Утім, наших фільмів майже немає в прокаті за кордоном, бо наших акторів там не знають. І ми ж створюємо кіно українською. Це в Європі люди звикли до субтитрів, а в США глядачі ліниві й не будуть нічого читати. Тому я сподіваюся, що FILM.UA Distribution продасть «Між нами» на потужні онлайн-платформи. В Америці ми зробимо прем’єру в Лос-Анджелесі, Чикаго, Маямі, Сієтлі й, можливо, Нью-Йорку. Але це дуже важко. Тут, у США, українці торік створювали свою дистриб’юторську організацію і влаштовували прокат нашого кіно (наприклад, привозили «Мавку»). А я роблю тут Лігу Довженка, об’єднання українських кінематографістів у Лос-Анджелесі, ми організували її пів року тому з режисером Владом Климчуком («Скажене весілля 1, 2», «Найкращі вихідні»). Нас приблизно 150 осіб. 2 листопада будемо робити прем’єру «Довбуша», а 9-го — «Між нами». У кінотеатрі Беверлі-Гіллз, червона доріжка й усе інше. Але це один показ без глобальної дистриб’юції. Це все, що реально можна зробити, але навіть і це дуже важко. Нашою внутрішньою перемогою вже є хоча б те, що наші фільми почали з’являтися на Netflix, чому дуже раді. Ще кілька років тому ми й мріяти про таке не могли. Стукалися в усі двері, але нас ніхто серйозно не сприймав. В Америці важить твоє ім’я. Тому я тут вступила в Гільдію продюсерів Америки (PGA), не всіх американців туди беруть, але в мене було два фільми, що брали участь на фестивалях класу А. І тепер дещо стало легше. Так воно все й працює. Торік я організовувала в Лос-Анджелесі «Дні українського кіно» разом з American Cinematheque, і людина, що описує фільми в кінотеатрі й відбирала ті, які можна показати там у межах цього проєкту, вибрала «Між нами». Це була афроамериканка, і я дуже здивувалася її рішенню щодо кіно. Вона сказала, що це її улюблений фільм, бо це трилер і про жінок. Щоразу не розумію, як це працює, і хто ж насправді є моєю цільовою аудиторією. Тепер подивимося, хто невдовзі прийде на прем’єру «Між нами» в Лос-Анджелесі.