Волевиявлення французького Сенату щодо резолюції про санкції ЄС проти Москви — привід полегшено зітхнути й обуритися водночас. Полегшення ось у чому: щоб зібрати більшість голосів, автори виписували резолюцію так, щоб не закликати до зняття штрафних заходів відкрито. Натомість скасування їх — лише «бажаний» варіант за умови «суттєвих і цілеспрямованих» змін у поведінці Росії щодо України. Крім того, документ не вказує чітко, як оцінювати такі зміни — у протилежному випадку критерії були б, швидше за все, надто поблажливі до Росії та зв’язували б європейським урядам руки. Оцінку зусиль Кремля, якщо такі взагалі є, і прийняття відповідних рішень радше залишають на розсуд французького уряду та його партнерів. За термінологією резолюції, санкції слід «переоцінювати», тобто, зрештою, можна й посилювати! Наостанок, цей документ обов’язково треба сприймати з погляду того, чого в ньому не згадано: він, хоч і ґрунтується передусім на мінських угодах, які в теорії мають бути обопільними, відповідальність за війну в Криму й на Донбасі покладає виключно на Росію і визначає умови, котрі має виконати тільки вона (на відміну від звичної «подвійної мови» дипломатії країн Заходу, нібито збалансованої, яка у відсутності реалізації мінських угод звинувачує і Київ, і Москву). У Мінську не згадано про Крим, утім, резолюція починається фразою «…Засудити силові дії Росії на території України та анексію Криму після референдуму, визнаного ООН нечинним».
Однак приводи обурюватися зостаються. Почнімо з того, що Сенат Франції сприйняв дебати про скасування санкцій так, ніби ці обмеження — погана ідея в принципі, ніби європейці захищають Україну (і себе) з-під батога, воліючи ліпше уникати будь-яких конфліктів. Це близько до колаборантського менталітету: так ніби відступ перед гегемонією Путіна — менше зло, ніж спротив його гніву та бажанню помсти. Один сенатор — соціал-демократ Ерве Морі — запропонував відхилити резолюцію без розгляду на підставі того, що жодні обставини в Україні, як і жодні дії Росії, не дають приводу скасувати санкції. Але відхилили саме його пропозицію. Понад те, резолюцію подав сенатор Ів Поццо ді Борґо — представник дискредитованої команди депутатів, яка 2015 року їздила до Криму і схвалювала його окупацію. Це хитрий прокремлівський лобіст. Відтак треба визнати, що (як не втомлюється твердити кремлівська пропаганда) «французькі сенатори просять скасувати штрафні заходи проти Росії за ініціативою пропутінських активістів», навіть досить високопоставлених. Коротше кажучи, резолюція демонструє недбальство французьких політиків та їхню вразливість до тиску росіян, однак не засуджує європейської політики санкцій і дублює ключові позиції лідерів континенту, які найтверезіше мислять про російську загрозу. Такий двоякий результат вимагає детальнішого аналізу.
Збиття з пантелику було чарівним трюком радянських побрехеньок, однак у цьому випадку сягнула шедевральних висот. Перший крок: правий депутат і відомий приятель Путіна Тьєррі Маріані протягує голосування в Національній асамблеї (воно не має юридичної сили) за припинення санкцій. Щоб досягти бажаного результату, він обирає зручний момент: понад 400 депутатів відсутні; 55 голосів «за», 45 — «проти». Таким чином, волевиявлення має незначну політичну силу. Та нічого. Другий крок: сенатор Поццо ді Борґо із центристської партії, друзяка Маріані, подає резолюцію в Сенат і вдає, ніби мова про такий самий, як і до Нацасамблеї, запит про скасування санкцій. Третій крок: він ретельно конструює резолюцію та легенду про неї, аби збити з пантелику пресу та своїх-таки колег. Під час дискусії веде закулісні переговори, домагаючись відхилення більшості поправок та ухвалення лише декотрих, важливих, але поданих як незначні. Кілька сенаторів збагнули що до чого й намагалися протистояти Поццо ді Борґо, але більшість членів Асамблеї погоджуються прийняти перекручену й нечітку резолюцію. Врешті, хоч би який був її реальний зміст, ніхто його точно й не пригадає, адже всі «знають», що це документ проти санкцій.
Суть обману в тому, щоб змусити людей слухати мелодію, а не слова пісні. Аби ніхто не звернув на це уваги, резолюція суворо критикує Росію. Таким чином махлювання може обернутися проти самих ошуканців. По-перше, Поццо ді Борґо намагався пошити колег у дурні, стверджуючи, що його пропозиція передбачає засудження анексії Криму, хоча насправді в ній було сказано: «…Висловити жаль із приводу застосування сили Росією на українській території, тоді — анексії Криму». Однак Сенат змінив речення: «засудити» замість «висловити жаль» і «та» замість «тоді». Це істотні поправки, які, втім, помітять лише уважні читачі. По-друге, добре видно, що на відміну від звичної дипломатичної риторики європейців резолюція не прив’язує «врегулювання кризи» та виходу Росії (з української території. — Ред.) до політичних поступок Києва в питанні регіональної автономії Донбасу чи будь-яких інших аспектів. По-третє, у текст резолюції, котра узалежнює будь-яке скасування штрафних заходів від дотримання певних умов, Поццо ді Борґо намагався крадькома втиснути безумовне зняття деяких санкцій, зокрема персональних обмежень проти російських політиків. В оригінальному варіанті йшлося про скасування їх sans délai (невідкладно), тобто взагалі без умов. Проте Сенат відкинув положення, чітко обґрунтувавши: жодних скасувань штрафних заходів без дотримання необхідних пунктів; персональні політичні санкції переглядати для кожного випадку окремо, а не стосовно всіх посадовців РФ.
Читайте також: Французький Сенат: на колінах перед диктатором?
Остаточна редакція — обережна і з простором для подвійного трактування — «закликає уряд та європейських партнерів розглянути скасування індивідуальних санкцій проти російських депутатів». Знову ж таки те, що спершу може видатися дрібною технічною деталлю, насправді важливе: це положення забороняє безумовне скасування або послаблення будь-яких обмежень і натякає на відповідальність Думи, котра дозволила Путіну використати війська проти сусідньої держави (резолюція «засуджує застосування Росією сили на території України»).
Утім, як громадянина Франції та європейця мене цей випадок обурює і змушує червоніти. Попри неоднозначність тексту й той факт, що пропутінське лобі не знайшло підтримки скасуванню санкцій поміж французьких парламентаріїв, голосування засвідчує безлад, брак рішучості й конкретного бачення серед багатьох політиків. Позитивний результат голосування чи бодай такий, що дає змогу зітхнути з полегшенням, ґрунтується не на раціональних дебатах і дальшому зваженому компромісі, а на збентеженні, допусканні двозначностей та недбальстві. Так ніби політики махнули рукою на спроби осмислити й зустріти загрози та на складність глобалізованого світу. Здається, вони керуються приблизно такою логікою: ми тонемо в стрімкому потоці інформації й не можемо розібратися в перипетіях будь-якої проблеми, завжди локальної і глобальної водночас. Тому краще не борсатись і вдати, ніби в нас під контролем справи, які насправді регулюються виключно хаотичними «законами» економіки.
Читайте також: Друзі, з якими ворогів не треба
У Франції, попри давні традиції та престиж республіканської політики, такі настрої формують новий образ публічних осіб — слабких, некомпетентних, суперечливих і більш вразливих до корупції. Не тому, що це погані люди. Просто вони ламаються під тягарем складнощів. І справді не хочуть знати, що діється, адже бояться зганьбитися, видатися некомпетентними чи бути обдуреними. Тому стають глухими до фактів і доказів. Для них бути «реалістом» означає відмовлятися від політичної діяльності. Що менше дієш, то розумнішим здаєшся. Керуючись цим принципом, слід думати, що «Росія все одно нікуди не зникне»; «Перед лицем світової терористичної загрози ми не можемо собі дозволити мати ще одного ворога»; «Україна належить до Росії або принаймні до її сфери впливу. Сумно для українців, але…» І, нарешті, найгірше: «Західна цивілізація більше не центр світу, Європа перестала бути провідним континентом і перетворилася на маленьку віддалену провінцію Азії». Для цих утомлених демократів свобода віросповідання, слова й підприємництва залишається важливою цінністю, але заскладною, щоб належати до компетенції уряду. Така сумна й тривожна музика лине від наляканих і безтурботних депутатів. Вони не бачать себе відповідальними не лише перед виборцями, а й перед реальністю. Згубні настрої в старих демократіях шкодять українській трансформації. Та водночас саме вона є найкращим шансом подолати такі настрої. Революція гідності має стати революцією політичної дії.