Покликання варяга. Чому Вільгельма Габсбурґа розглядали, як «чужоземного королевича» для України

Після поразки Українських національно-визвольних змагань 1917–1921 років у середовищі української політичної еміграції не припинялися пошуки лідерів, які могли б суттєво вплинути на покращення політичної ситуації й консолідувати українське громадянство. Особливо привабливою була постать Вільгельма Габсбурґа-Лотрингена — Василя Вишиваного (1895–1948), знаного за його безкорисливий і гарячий український патріотизм. Винятково цінною видавалася його належність до імператорського габсбурзького дому. Він був правнучатим племінником австрійського імператора Франца-Йосифа І і двоюрідним племінником Карла І — останнього імператора Австро-Угорщини. У молоді роки ерцгерцог потай вирушив у Карпати. Їхня неповторна краса, мальовничість гірських строїв, тужлива мелодика гуцульських пісень і вишукана поетика українського слова назавжди причарували Вільгельма Габсбурґа й поклали початок його палкій любові до України. «Від тоді я зовсім змінився й до Живця вернув іншим, як виїхав», ‒ писав він в автобіографії.

У 1912 році Вільгельм закінчив реальну школу у Відні, а у 1915 році ‒ Військову Академію імені Марії-Терези й отримав призначення до 13-го уланського полку як лейтенант австро-угорської армії. Полк складався переважно з українських юнаків Золочівщини, що спонукало ерцгерцога до серйозного вивчення української мови, якою він намагався говорити з вояками. Вільгельм зжився з ними і щиро опікувався своїми підлеглими, які платили йому відданістю й любов’ю. Один із вояків привіз йому з відпустки сорочку, яку ерцгерцог відтоді носив залюбки, що і принесло йому українське ім’я Василь Вишиваний. Відтоді почалося його ознайомлення з українською історією та літературою.

Особливу активність Вільгельм Габсбурґ виявив під час мирних переговорів у Бересті-Литовському, де Україна була визнана суб’єктом міжнародного права. Ерцгерцог сприяв прийняттю проєкту про західні кордони України й ординації автономного коронного краю Галичина. У квітні 1918 року Вільгельм Габсбурґ очолив військову групу австрійської армії, у складі якої перебував патронований ним легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Відтоді він почав підписуватися «Полковник У.С.С.»

Перед вибором династа

Вільгельм Габсбурґ опинився в центрі однієї з найзмістовніших та найкорисніших для пожвавлення української суспільно-політичної думки 1920-х років публічних дискусій. Полеміка була започаткована відомим українським громадсько-політичним діячем, видавцем та меценатом Євгеном Чикаленком (1861–1929) і згодом стала приводом до появи нової публіцистичної праці ідеолога українського консерватизму В’ячеслава Липинського (1882–1931). Йшлося про ймовірного династа українського монархічного руху. Дореволюційні германофільські погляди Чикаленка врешті-решт вилилися у так звану концепцію «покликання варяга». У листі до Липинського 9 березня 1921 року він висунув таку тезу:  «Українську Державу може збудувати тільки якийсь принц — чи німецький, чи англійський, — який приведе з собою військову силу і поведе політику компромісову між панством і селянством… Без такого принца, чи королевича, ми не зможемо самі збудувати держави, бо одні одних передушимо, і цим скористаються тільки сусіди, що поділили тепер Україну…»

Ці положення Євген Чикаленко розвинув у листі до редакції віденського часопису «Воля» (23 квітня 1921 року), який був опублікований окремим виданням під назвою «Де вихід?». На переконання Євгена Чикаленка, врятувати Україну з хаосу й безладдя може лише монархія. Проте він стверджував, що «українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій, бо на свойому ми, зі своєї недисциплінованості, не об’єднаємося, не помиримося, а знову тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде зі своєю гвардією, привезе своїх, а не московських фахівців, чи спеців, і поведе політику понадклясову, понадпартійну і зорганізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії». При цьому Євген Чикаленко зауважував, що цей «варяг» має бути перейнятий українською національною свідомістю, ставити самостійність України понад усе. Український монарх, за його словами, мав любити українську мову й володіти нею. Ставало зрозумілим, що найбільш імовірною у цьому політичному й суспільно-культурному контексті була постать ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа. Щоправда, в одному зі своїх листів Чикаленко зауважує, що «мав на думці англійського або шведського принца».

Читайте також: Від Польщі до Аргентини. Як прибічники Павла Скоропадського збудували міжнародну гетьманську мережу

У політичній діяльності Вільгельма Габсбурґа, яка знайшла певну підтримку в різних колах української еміграції, В’ячеслав Липинський убачав суттєву загрозу як ідеологічним, так і організаційним засадам новітнього монархічного руху, який був пов’язаний з особою гетьмана Павла Скоропадського. Саме намаганнями зміцнити теоретичні підвалини гетьманського руху була продиктована поява праці В’ячеслава Липинського «Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка: “Де вихід?”», яка була надрукована в гетьманському часописі «Хліборобська Україна» (1922/25, кн. 4–5). В’ячеслав Липинський підкреслював, що концепція «чужоземного королевича», «не зв’язаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю», не дасть Україні «тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». Крім того, справедливо зауважував В’ячеслава Липинський, «кандидатура власне цього Роду (Габсбурґів. — Ред.) (посідаючого історичні традиції і права історичної спадковості тільки в Галичині) викликала би дуже небезпечну для України релігійну та політичну реакцію».

Спроби співпраці

Знайомство Вільгельма Габсбурґа з творчістю та ідеями В’ячеслава Липинського відбулося напередодні революційних подій 1917 року. Представник галицького консервативного табору Євген Олесницький порадив близькій до ерцгерцога людині – полковнику Казимиру Гужковському – забезпечити поглиблення знань ерцгерцога про Україну, які на той час не виходили за межі суто етнографічних уявлень. Зокрема, Олесницький вважав за необхідне ознайомити Вільгельма Габсбурґа зі свіжими київськими виданнями з історії українського мистецтва і, що дуже важливо, з працями В’ячеслава Липинського, які вводили ерцгерцога в коло політичних ідей та історичних концепцій українського консерватизму. Водночас Євген Олесницький дбав про поглиблене бачення ерцгерцогом історії польсько-українських відносин і усвідомлення загальнонаціонального характеру боротьби українського народу проти польського панування. У цій справі праці В’ячеслава Липинського з його конструктивними поглядами на визначну роль української шляхти у визвольній боротьбі нації були незамінними.

Спроби залучити Вільгельма Габсбурґа до активної політичної діяльності розпочалися наприкінці 1919 року, коли він повернувся в Україну після румунського полону. Як відомо, він був призначений на посаду начальника відділу закордонних зв’язків головного управління Генерального штабу Армії УНР. Однак, за словами Дмитра Дорошенка, «йому там не дали ходу; казали, що підозрілий і заздрісний Симон Петлюра побоювався його популярності у військах, яку Вишиваний придбав іще в 1917‒1918 роках, коли командував ними на Херсонщині й Катеринославщині». Проте ерцгерцог не втрачав популярності в українському суспільстві, і це відбувалося тоді, коли Головний отаман військ Директорії дедалі більше позбавлявся впливу і в армії, і в селянському середовищі.

Політична діяльність Вільгельма Габсбурґа, його активна участь в українських справах привернули увагу В’ячеслава Липинського в той час, коли він обіймав посаду посла Української Держави в Австро-Угорщині. У 1918 році між ними встановлюється безпосередній контакт, розпочинається листування. Ученому, як і галицьким консерваторам, видавалася надзвичайно привабливою ідея залучити представника імператорського габсбурзького дому до реалізації політичних намірів організованого українського консервативного руху. У цьому контексті Вільгельм Габсбурґ міг відіграти певну політичну роль регіонального масштабу. В’ячеслав Липинський намагався віднайти точки дотику між гетьманом Павлом Скоропадським та ерцгерцогом. Складність полягала в тому, що ще 1918 року австрійські та німецькі дипломатичні кола ефективно попрацювали, аби переконати чільника Української Держави, що Вільгельм Габсбурґ прагне захопити владу та стати наступником гетьмана. Патріотична діяльність Василя Вишиваного, зростання його популярності й політичні кроки українських опозиційних діячів викликали 1918 року занепокоєння Павла Скоропадського. У своїх спогадах він зазначав, що неодноразово отримував агентурні дані, буцімто якими ерцгерцог Вільгельм Габсбурґ за допомогою свого оточення «веде посилену агітацію на свою користь для оголошення його гетьманом».

Читайте також: Державник за переконанням

Досвід практичного втілення традиційної гетьманської ідеї в Українській Державі 1918 року, попри всі його вади, переконав В’ячеслава Липинського в тому, що найбільш доцільною формою державного існування України є гетьманство, яке має набути форми новочасного правового монархічного інституту з гетьманом на чолі. Безумовно, вчений усвідомлював, що роль загальноукраїнського лідера була не для Вільгельма Габсбурґа, незважаючи на постійні спроби деяких політиків нав’язати цю роль ерцгерцогу. Попри те, що монархічна концепція В’ячеслава Липинського відкидала будь-які перспективи для Вільгельма Габсбурґа щодо українського престолу, вона водночас не заперечувала можливості стати на чолі західноукраїнського державного утворення. На початку своєї діяльності провід гетьманського руху намагався досягти згоди і здійснити спільну політичну акцію колишніх політичних супротивників — Павла Скоропадського й Василя Вишиваного як імовірних претендентів на український монарший стіл. Згідно з домовленостями з ерцгерцогом, гетьман як головнокомандувач збройних сил, який брав на себе «обов’язок об’єднання всіх українських державно творчих елементів», мав зробити перший «конкретний крок в цім напрямку» й доручити «Полковникові В. Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині». Відповідно до угоди, підписаної між Павлом Скоропадським і засновниками Українського союзу хліборобів-державників, Василь Вишиваний увійшов до законодорадчого органу союзу — Генеральної ради.

Цікаво, що в цей самий час Євген Чикаленко у своєму щоденнику розмірковує на тему можливого шлюбу Вільгельма Габсбурґа з дочкою гетьмана Павла Скоропадського — Єлизаветою. Імовірно, що до таких намірів схилялись і гетьманці, і близьке оточення ерцгерцога. В’ячеслав Липинський тим часом прагнув таким союзом об’єднати консервативний табір українського суспільно-політичного руху. Подібних поглядів дотримувався і Євген Чикаленко, який був певен, що «це приєднало б до Вишиваного не тільки Скоропадського, а й його оточення, прихилило б до нього і духовенство наше, яке до нього, як до хоч і греко, а все таки католика, ставитиметься вороже; крім того далеко ліпше мати “шепотуху коло уха” свідому українку, якою є, як кажуть, панна Лизавета, ніж якусь инчу жінку». Одначе, коли Василь Вишиваний відмовився брати участь у спільній політичній акції з гетьманцями, В’ячеслав Липинський перестав сприяти уможливленню цього шлюбу.

Нереалізований союз

Популярність Вільгельма Габсбурґа в поміркованих колах українського політикуму зростала одночасно з піднесенням політичного впливу гетьмана. Причому популярність обох діячів не обмежувалась емігрантським середовищем. У листі до В’ячеслава Липинського Євген Чикаленко, посилаючись на інформацію від свого сина Петра, який перебував у той час в окупованій більшовиками Україні, фіксує падіння популярності Симона Петлюри і зростання інтересу до Павла Скоропадського й Василя Вишиваного.

Персоніфікація Павла Скоропадського мала зрештою перекрити шлях усім іншим претендентам на монархічну владу, оскільки пов’язувалася з особою, легітимність якої утверджувало перебування на гетьманстві 1918 року. Водночас співробітництво з Василем Вишиваним мало нейтралізувати ті деструктивні політичні групи, для яких прапор монархізму був прикриттям здійснення власних амбіційних планів.

Однак входження Вільгельма Габсбурґа в нову гетьманську організацію виявилося надто складною справою. До того ж політичні супротивники не втомлювались інтригувати та сіяти непорозуміння між ерцгерцогом і гетьманцями. Адже поступово постать Вільгельма Габсбурґа стала притягальною для різних груп опозиціонерів як із республікансько-демократичного табору, так і з боку окремих монархічних об’єднань, що були поза впливом прихильників Павла Скоропадського. Наприкінці 1920 року з’ясовується вся безперспективність альянсу Павла Скоропадського та його прихильників із Вільгельмом Габсбурґом. Причиною цьому була незгода ерцгерцога з пунктами Статуту й Регламенту гетьманського руху. Зокрема, він вбачав у них спробу встановити авторитарний режим в Україні й був неправильно поінформований через друковані джерела уряду УНР.

У серпні 1921 року В’ячеслав Липинський одержав звістку, що у Відні «досі гуде Вишиванщина» і прихильники Вільгельма Габсбурґа склали «кабінет», де головою мав бути Євген Чикаленко. Виникла ідея згуртувати весь український національно-визвольний рух під єдиним проводом Василя Вишиваного. Важко визначити, хто був автором цього задуму, але, на наш погляд, він був доволі сумнівним. Зацікавившись ідеями В’ячеслава Липинського про українську спадкову монархію, Євген Чикаленко особисто включився в політичну дискусію щодо майбутнього України. У той час він уже був налаштований на «чужу, варяжську силу», без якої українці, на його переконання, не дадуть собі ради. «Московський народ, дисциплінований “большаками” в родині та “міром” в громадському житті, легко підчинився “диктатурі пролетаріату”.., яка тепер всим править і знов об’єднує дореволюційну Росію, — писав Євген Чикаленко у своєму щоденнику. — А український народ своїй владі, добровільно, ніколи не підчиниться, а через те сусіди й скористаються нашим безладдєм і заволодіють нами».

Записи Євгена Чикаленка у щоденнику створюють враження, що Вільгельм Габсбурґ мав велику популярність серед українських жінок, які своїми інтригами розбили його шлюб із панночкою Степаненковою – донькою одного з лідерів українських самостійників. Важко уявити, що українські красуні обійшли своєю увагою Вільгельма Габсбурґа, портрет якого, так образно описав Євген Чикаленко: «Високий, стрункий, з природною аристократичною манерою триматись, з благородним обличчям… з першого погляду робив приємне» враження. Цю характеристику доповнювало й найближче оточення ерцгерцога: «розумний, тактовний, з природньою вдачою керувати людьми та вибирати собі співробітників».

22 серпня 1921 року Євген Чикаленко повідомив В’ячеслава Липинського про свій намір відвідати його разом з ерцгерцогом. Очевидно, була ще одна спроба схилити лідера гетьманського руху до спільної акції з Вільгельмом Габсбурґом. У відповідь на пропозицію пристати до акції Василя Вишиваного В’ячеслав Липинський наголосив: він та його однодумці твердо стоять на позиції, що гетьмана Павла Скоропадського вони «не покинуть і від нього не одійдуть».

Вільгельм Габсбурґ мимоволі концентрував у своїй особі сподівання тих, хто шукав виходу зі становища в реалізації нових політичних моделей поза межами уенерівського та гетьманського шляхів боротьби за українську державність. Очевидно, в колах української еміграції знайшлися люди, які зуміли переконати ерцгерцога, що вся надія тепер тільки на нього. Вони були пов’язані із самостійницькими прошарками українського політикуму, які не належали ані до гетьманців Павла Скоропадського, ані до проводу УНР. Ще 1920 року в Берліні утворилась ініціативна група з відновлення Вільного козацтва, а вже 1921 року у Відні було закладено Українське Національне вільнокозацьке товариство, яке в основу своєї діяльності поклало постанови з’їзду Вільного козацтва в Чигирині 3 жовтня 1917 року.^. Тимчасову управу цього товариства очолив Василь Вишиваний. Генеральна управа вільнокозацького товариства започаткувала видання тижневика «Соборна Україна» у Відні, який активно глорифікував особу ерцгерцога. На початку 1922 року внаслідок політичної конфронтації різних груп фактично розпалося Українське Національне вільнокозацьке товариство, провід якого перейшов до Івана Полтавця-Остряниці.

Читайте також: Філософія «малих справ» Євгена Чикаленка

Популярність у середовищі українського громадянства, політична чесність і відкритість Василя Вишиваного, щирий демократизм, глибока любов до України привертали до нього політичних діячів із різних таборів української еміграції. Лише намаганням щиро й безкорисно служити українській справі, а не якимись честолюбними намірами була продиктована вся його діяльність як під час його побуту в Україні, так і в середовищі української еміграції. Ось чому цілком справедливою була його заява, що він ніякої «персональної акції» не вів і не веде.

У 1922 році Василь Вишиваний відійшов від активної політичної діяльності, проте не припинив цікавитись українським визвольним рухом. Його контакти з українським підпіллям зрештою виявилися для нього фатальними. 22 вересня 1947 року Василя Вишиваного було заарештовано в англійській зоні Відня управлінням контррозвідки МДБ Центральної групи військ як агента французької розвідки й учасника оунівського підпілля. У процесі слідства він був звинувачений у зв’язках з ОУН, співробітництві з англійським агентом і французькою контррозвідкою під час Другої світової війни і згодом після капітуляції Німеччини. 19 грудня 1947 року Вільгельм Габсбурґ був переведений у в’язницю МДБ УРСР, де протягом пів року тривало слідство у його справі. 20 травня 1948 року слідство було закінчено і справу передано у воєнну прокуратуру. За іронією долі у звинувачувальному висновку воєнної прокуратури без будь-яких доказів стверджується, що «австро-угорські правлячі кола готували В. Габсбурга-Льотрінгена на український престол». У провину ерцгерцогу була поставлена і його антинацистська діяльність у роки війни, яка кваліфікувалась радянськими каральними органами як «работа в пользу английской разведки». Попри всю безглуздість висунутих звинувачень, Вільгельм Габсбурґ був засуджений до 25 років позбавлення волі. 12 серпня 1948 року був підписаний супроводжувальний лист про направлення ерцгерцога у Володимирську тюрму. Однак 18 серпня 1948 року Василь Вишиваний помер у лікарні Лук’янівської в’язниці. Місце його поховання встановити досі не вдалося.

Ерцгерцог Вільгельм Габсбурґ доповнив собою той довгий список українських патріотів, який складали вороги української незалежності і свободи, починаючи від викраденого петровськими людоловами Андрія Войнаровського й закінчуючи підступно вбитими більшовицькими агентами Симоном Петлюрою, Євгеном Коновальцем, Романом Шухевичем, Степаном Бандерою, Данилом Скоропадським.