Наша русофобія недостатня. Бо, по-перше, ми самі не до кінця розуміємо, що поширення цього слова – вдала піар-акція самих росіян, яким хочеться бути саме фобією для інших. Та хіба ж ми їх боїмося? Ненавидимо, гидуємо, зневажаємо, а якщо нас щось в них і страхає, так це те, що в того шолудивого ведмедя в берлозі поміж балалайкою й бляшанкою кав’яру десь завалялася «ядерка».
А по-друге, хоч фобія – явище загалом ірраціональне і неконтрольоване, але українська версія русофобії – доволі організована, зокрема в тих місцях, де її видно. Проте наша русофобія все ще переважно гаслова і галасна, але не сутнісна і змістова. Радує бодай те, що вона ніколи не голослівна, бо завжди підтверджується фото- і відеодоказами або палкими коментарями в різних онлайн-дискусіях.
Невдовзі після 24 лютого перед українським народом постало декілька нагальних питань, і одне із них – що нам робити з мертвою паперовою руснею. Цікаво, що в Америці в дещо іншому контексті ще не так давно лунала схожа (хоч тільки за формою) фраза: що нам робити з «мертвими білими чоловіками»? Однак, коли в США не знають, як би акуратно переглянути канон і ввести когось рівноцінного вище зазначеним чоловікам, то в Україні назріла проблема книжок, написаних представниками сусідніх, але небратніх народів. І, як і багато іншого в нас, ця проблема зріла б значно довше і не факт, що дозріла б, якби її не прискорила війна.
Тож книгозбірні почали позбуватися видань російських авторів (непослідовно, але натхненно), як і книгарні, що, одначе, не завадило деяким торговельним мережам, не надто анонсуючи, ще й досі дорозпродувати «залишки» (як вони кажуть) російськомовної «макулатури» (як ми кажемо): бо ж чого добру пропадати за безцінь, коли ще у багатьох в голові засіла «какая разніца», якою мовою і що читати?
Читайте також: Як війна вплинула на нашу ідентичність, пам’ять та цінності
Втім, слід зважати й на те, що значна кількість українців байдужа до читання в принципі. Згідно масштабного дослідження Українського інституту книги, практика читання книжок для дозвілля дедалі скорочується: якщо в 2018 році 11% дорослих казали, що читають щодня, то в 2020 році таких лишилося тільки 8% (дітей – 13%). Та й загалом, більше половини тих, хто прочитав бодай одну книгу за останні 12 місяців (53%), не купили жодної.
І якщо раніше якось не випадало хизуватися тим, що нічого не читаєш, то в сучасних реаліях виявилося, що не читати умовного Толстоєвського модно, викинути їхні книжки на смітник – ще модніше, а мальовничо спалити, транслюючи акцію у соціальній мережі, – взагалі наймодніше.
Цікаво, що такий шлях нам підказували й самі призвідці русофобії. Так доморослий візіонер Владімір Сорокін ще в 2017 році в романі «Манарага» пропонував палити свою і чужу класику, щоправда, задля приготування різноманітних страв на вогнищі, розпаленому з відповідних книжок. Сучасна ж українська естетика полягає в нищенні заради соціального схвалення у формі лайків і репостів, а загалом – поквапливого вписування в антиросійський тренд, поки добрі люди не вписали тебе в антиукраїнський. Бо, як відомо, стародавня формула безвідмовно працює в буремні військові часи: хто не з нами – той проти нас.
Колись футурист Михайль Семенко шокував усіх самою лишень заявою, що палить «Кобзар». Нині ж заяви треба підкріплювати якісною картинкою. Та новочасним «паліям» байдуже, що за цими акціями часом зяє сенсова пустка. За їхніми перформансами не рідко не стоїть нічого, окрім бажання заявити про свою суголосність добі та долучитись до «боротьби на культурному фронті». Бо ж насправді оті твори Толстоєвського й так ніхто не читав – ще відтоді, коли ошатні «повні зібрання» були закуплені заради солідного наповнення радянських інтер’єрів. Але нині це вже не утилізація успадкованої від батьків-дідів макулатури, а соціально-значущий акт.
Штука в тому, що публічне відмежування себе від усього російського – це ще не акт віри в усе українське, бо якоїсь продуманої програми за цим не стоїть (і це вже виявилося під час перейменування вулиць). А про якусь зважену і багаторічну державну стратегію культурного розвитку годі й згадувати, усе віддано на поталу похапцем зібраних ініціативних груп, які, роблячи багато доречного й потрібного, водночас мимоволі множать хаос, вибудовуючи свою ієрархію постатей, яких треба увічнити просто зараз, а яких – колись потім.
Читайте також: Антропологія, математика та геополітика
За намаганням «бігти за паротягом», на жаль, далеко не завжди проглядає свідомепрагнення по краплі вичавлювати із себе раба російської культури (окрема тема: діти й російськомовний сегмент ютуба) або відмовитися від російського посередництва в усьому, але передовсім в науці (статті, підручники, науково-популярні видання) та культурі (новини й енциклопедії). Тому й трапляється таке, що ось ти опублікуєш у тік-току відео, як палиш запилюжений том Пушкіна, а за півгодини вже порпаєшся у російськомовній (і російськосенсовій!) Вікіпедії, бо ж реферат сам себе не напише, а англійською читати важче.
Шкода, що наше вболівання за своє часом лишається не так показовим, як показушним. Пам’ятаєте не такий вже давній скандал навколо книги «Справа Василя Стуса», проти автора котрої – Вахтанга Кіпіані – позивався Віктор Медведчук? Щоб підтримати Кіпіані, його книгу стали масово купувати, доповідаючи про це у інстаграмі та фейсбуці. Чудовий (без іронії) вияв солідарності. Але не підкажете, скільки покупців ту книгу все ж прочитали?.. Тож маємо те, що маємо: громадсько-політична кампанія пройшла на ура, але знань про Стуса не те щоб дуже додалося. Тішить, що Віктор Медведчук ту справу програв, але ж книжки пишуть не для того, щоб їх фотографувати.
Хоч досвід показує, що неактуальні книжки можна утилізувати з розумом. Наприклад, львівські бібліотеки організовано збирають російську та російськомовну літературу на переробку, щоб на виручені кошти закупити книжки українських видавництв. А в Києві за півтора місяці в муніципальній книгарні «Сяйво книги» зібрали майже 25 тонн російських книг (орієнтовно 48 тисяч примірників), і на початку вересня все це відправили на переробку, а на отримані майже 100 тисяч гривень купили автомобіль для одного з батальйонів на передовій. Дещо інша історія, коли продані українські книжки теж працюють на оборону: так за 5 місяців і декілька аукціонів фейсбуківська спільнота «Враження UA» зібрала понад 1,1 млн гривень на ЗСУ.
Читайте також: «Ця війна була неминуча»: російський колоніалізм та самообман Заходу
Та загалом усе одно не полишає враження, що наша русофобія безладна, бо демонструвати її простіше, аніж мати систематизовані знання про Україну. Тобто русофобія – це ще не гарантована українофілія, у кращому разі – її підготовчий етап, у гіршому (на жаль, поширенішому) – просто данина скороминущій моді.
Вимірювати різні рівні русофобії – це як визначати не першу свіжість у осетрини, згідно із крилатою фразою, відомою здебільшого тим, кому добряче за 30, яка звучить у романі цього киянина, монархіста, українофоба, письменника (розставте його титули в потрібному порядку), чий музей на Андрієвському узвозі час від часу породжує русофобські дискусії.
Але не Булгаковим єдиним, бо й свої літературні патріархи не лишаються осторонь. Як ось у випадку із Юрієм Андруховичем, який надумав 8 вересня поговорити з «хорошим русскім» прозаїком Міхаїлом Шишкіним на норвезькому літературному фестивалі й наговорив на цілий скандал в українському культурній спільноті (а точніше – в її інтернетній бульбашці). Загалом поява словосполучення «хороший русскій» – це якраз про замірювання різної свіжості у продукта, який уже давненько скис.
Тож наша русофобія достатня. Бракує того, що має прийти після – інтересу до нашої власної культури, готовності зануритись в неї з головою чи принаймні почати відкривати її – для себе, виходячи з власних екзистенційних потреб, а не для того, щоб залишатись в тренді у тік-току, твіттері чи фейсбуці.