Як війна вплинула на нашу ідентичність, пам’ять та цінності

Статті
24 Серпня 2022, 19:49

Війна дала українському суспільству потужний імпульс до змін, які помітні неозброєним оком. Деякі з них — однозначно позитивні і мають, безперечно, історичне значення. Але яким чином соціум виходитиме з кризового стану військових часів — питання відкрите.

Ідентичність, солідарність, довіра

Почнемо з небувалого підйому солідарності. Частка українців та українок, які ідентифікують себе передусім як громадян України, становить 85% чи 72%, залежно від методології та конкретного терміну проведення опитування. Хай там як, це історичний максимум. Загалом, у кристалізації української ідентичності можна виділити декілька етапів, де поворотними моментами будуть революції та війна. У 1992-2004 роках частка тих, хто вважають себе передусім громадянами України, не перевищувала 50%. Цей поріг ми перетнули після Помаранчевої революції. Наступний злет припав на Революцію гідності та початок російсько-української війни — тоді був подоланий поріг у 60%. З початком широкомасштабного російського вторгнення українське суспільство здолало поріг у 70%.

Зовнішні межі української ідентичності окреслились значно чіткіше. Європейська ідентичність посилилась – з 3,6 до 6,4 бали (0 означає, що людина зовсім не відчуває себе європейцем, а 10 – що відчуває абсолютно). Натомість ідентифікація себе з «радянськими людьми» послабилась – з 2,9 до 1,1 за аналогічною шкалою. Та й за розпадом СРСР жалкують лише 11%, хоча ще рік тому їх було 32% (і цей відсоток був більш-менш стабільним з 2014 року). З Росією і росіянами також все цілком передбачувано. Наприклад, якщо у 2021 році лише 55% опитаних вважали, що українці та росіяни не є одним народом, то вже у березні 2022 року таких було 77%, а у квітні – 91%.

 

Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Кожен народ гартується, проходячи спільне випробування»

Змінюється внутрішнє наповнення ідентичності, котра стала більш дієвою: у травні 2022 року 78% опитаних жертвували гроші на ЗСУ, 58% робили пожертви на гуманітарні потреби, 56% жертвували одяг та речі для ВПО, 51% долучився до волонтерської діяльності. У такий спосіб ми долаємо так званий парадокс безбілетника. Коротко, він полягає в наступному: коли людина відчуває, що її внесок незначний на тлі масштабів проблеми, проте плодами успіху можна буде скористатися незалежно від того, чи робила цей вона внесок, то, швидше за все, свого внеску у спільну справу вона й не робитиме. На певному рівні, з цим можна впоратись шляхом примусу: скажімо, щоб користуватись громадським транспортом, ти мусиш придбати квиток, інакше тебе виженуть геть або оштрафують. Але зобов’язання накладає й сама ідентичність. Так, ЗСУ захищають всіх українців та українок, незалежно від того, чи робить конкретна особа пожертви на оборону, волонтерить тощо. Проте національна ідентичність ставить кожного перед питанням: якщо я не допомагатиму ЗСУ, чи матиму я право вважати себе частиною України?

 

Зростання довіри один одного засвідчується і зниженням соціального цинізму, тобто зневажливого ставлення до загальноприйнятих цінностей (йдеться, наприклад, про переконання, що можна обманювати заради вигоди; чинити правильно лише під страхом кари тощо). В липні 2022 року 55% українців були переважно цинічними, хоча протягом 1999–2021 років їхня частка коливалась в межах 63–71%. Звісно, є нюанси: частка тих, хто зовсім не є циніком, залишається досить низькою: 16% в липні 2022 року, а протягом 1999–2021 років – 12–17%. Тобто збільшилася частка тих, хто опинився «посередині», не зміг визначитися. Але й це очікувано: переконання людини не можуть змінитися за одну мить, навіть якщо йдеться про шість довгих місяців війни.

 

Пам’ять і цінності

 

Зміни у ціннісній сфері також пов’язані з трансформацією історичної пам’яті. Наприклад, в липні 2022 року до Сталіна негативно ставились 64% опитаних, хоча протягом 2012–2021 років частка таких людей коливалась в межах 37–42%. Частка симпатиків Сталіна також впала – до 5%, хоча у 2012–2021 роках коливалася в межах 14–23%. Це важливо тому, що після 1991 року – та й за часів Брежнєва також – Сталін був символом певних цінностей. Саме цим пояснюється динаміка ставлення до нього в Україні. Якщо на початку 1990-тих був період десталінізації, оскільки Сталін асоціювався, перш за все, з антидемократичними цінностями, то пізні 1990-ті – ранні 2000-ні були періодом ресталінізації в Україні, зумовленої як розчаруванням в демократії, так і матеріальною та соціальною незахищеністю широких верств. І лише з середини 2000-х знов розпочалась десталінізація – спершу повільна, а потім радикальна (після 2014 року). Тоді Сталін був символом певної ідентичності, а також певних цінностей – авторитаризму. Тому зміни в сприйнятті Сталіна після 24 лютого – закономірне продовження процесу, який розпочався ще півтора десятиліття тому.

 

Читайте також: На фронт без повістки. Чому на дев'ятому році війни все ще існують добробати

 

Зміни відбулися й в сприйнятті інших історичних постатей – Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери. Втім, найбільш промовистою є зміна ставлення до воїнів УПА. У квітні 2022 року їх визнавали борцями за незалежну Україну 80%, хоча в 2015–2021 роках — лише 41–47%, а в 2010–2014 роках – 20–30%. З одного боку, спостерігалося зростання позитивної оцінки їхньої боротьби, з іншого – після 24 лютого відбувся видимий «стрибок». Найбільш правдоподібним поясненням є не миттєва зміна ставлення до самих повстанців, скільки зміна особистих критеріїв оцінки. Тобто люди, які до 24 лютого вважали, що в історії УПА були темні сторінки, після початку широкомасштабного російського вторгнення навряд чи змінили свою думку на протилежну. Але вони радше переглянули свої критерії: за що потрібно поважати УПА? І для них відповідь стала очевидна – за героїчну та самовіддану боротьбу за Україну. Саме це можна вважати найбільш радикальною зміною у суспільній свідомості. Історична пам’ять перестала бути просто реєстром подій та постатей, які виступають маркерами «свій-чужий», вона стала набором символів тих чи інших цінностей та ідеалів. І якщо перше бачення дозволяло використовувати історичну пам’ять як інструмент поділу і поляризації, мобілізації виборців заради політичних вигод, то друге «ціннісноцентричне» бачення вже відкриває шлях до національного компромісу навколо тих таки цінностей, які насправді нас об’єднують, а не роз’єднують.

 

Траєкторія кризи

 

Якщо поставити зараз крапку, то картина змін в українському суспільстві дуже позитивна: солідарність, згуртованість довкола цінностей, усвідомлення власної ідентичності. Але залишається ще один вимір – інституційний. Насправді ж, хоч як банально, війна все ж таки є кризою, яка виявляє чи виводить на яв загрози цінностям, на яких тримається суспільство. А, відповідно, й інститутам, які захищають та підтримують ці цінності. Відповідно, в соціології поняття кризи містить декілька елементів: 1) існування проблем, які загрожують існуванню суспільства, 2) усвідомлення суспільством цих проблем, 3) а також пошук інститутів, які б подолали вже наявні проблеми та запобігли їх виникненню в майбутньому. З першим все наче зрозуміло, але потрібно пам’ятати, що нас цікавить не лише зовнішнє джерело проблем – агресор, але й внутрішні неполадки в механізмах держави. Тому дуже важливим є другий елемент – усвідомлення суспільством того, що проблема існує. Через це третя складова – це так звані контреліти, які вимагають інституційних змін. Теорія соціальних криз розроблялася для західних демократичних суспільств, які перебувають в стані миру. Вочевидь, що в умовах війни криза не буде подолана повністю. Наприклад, контреліти, які критикують владу, в умовах війни будуть (принаймні, мають — Ред.) стримуватись, щоб не спричиняти внутрішнього розколу перед лицем зовнішньої загрози.

 

Але важливими є два моменти: по-перше, це суспільство, яке усвідомлює наявність проблеми, а по-друге — інститути, які або потрібно вдосконалити, або створити «з нуля». Останнє є дуже важливим, адже йдеться про створення стабільних механізмів вирішення проблем чи запобігання таким. Наприклад, волонтерство та грошові пожертви зараз частково «перекривають» ті задачі, які нездатні виконати наявні інститути. Куди поселити біженців? Як забезпечити солдатів необхідним сучасним спорядженням? Врешті-решт, на добровільні пожертви було «куплено супутник», що взагалі є угодою рівня Міністерства оборони. Приблизно 35–37% українців та українок залучені до волонтерської діяльності. Втім, лише 4% займаються нею постійно, а 33% – час до часу. А це означає, що волонтерський рух не є сталим. Він є радше «латанням дірок», які виникли або оприявнились через широкомасштабну агресію. Власне, саме тому третьою складовою долання криз є інституціоналізація — створення інститутів, які будуть стабільно діяти як правила. Тобто навіть тоді, коли конкретні волонтери вже відійдуть від справ, існуватимуть правила, які вимагатимуть від держави виконання тих чи інших завдань.

 

Читайте також: Нетипові знедолені

Крім того, значний рівень соціальної згуртованості та високий рівень суспільної мобілізації, тобто готовності брати в соціальних рухах, протестах та долучатися до соціального життя, може мати й не зовсім очевидні негативні наслідки. Щоб це пояснити, спершу розглянемо суспільство як політичні центр та периферію. Йдеться, звісно ж, не про географію, а про владу. Центр – це ті, хто мають владу та приймають рішення. Периферія – ті, хто впливу на політику (наразі) не мають. Можна було б, звісно, говорити про державу та суспільство, але насправді, периферія — це не лише суспільство, але також політичні сили чи рухи, які зараз не при владі (важливим є саме поділ на тих, хто при владі, і тих, хто ні). Так от, під час значних соціальних перетворень важливим чинником – окрім готовності політичного центру до здійснення реформ – є пропускна здатність наявних інститутів. Йдеться про те, чи зможуть наявні інститути виконувати ті завдання, яких від них очікуватиме периферія? Чи здатні вони увібрати ту енергію, яку випромінює периферія? І тут можливі два сценарії. Перший — коли політичний центр вважає, що вимоги периферії можуть розвалити наявні інститути, а тому периферію треба «поставити на місце». Другий – коли периферія вирішує, що наявні інститути не зможуть впоратися з поставленими завданнями, а тому нічого й старатися. Обидва сценарії переважно ведуть до авторитаризму, рідше – до розпаду держави, адже реформування інститутів у обох випадках не відбувається. В першому випадку центр просто придушує спроби змін, в другому – сама периферія починає відкидати наявні правила, а отже вимагати рішень відповідно до міркувань «революційної доцільності». Останнє починає давати величезні обсяги влади політичним лідерам. Мовляв, правила та закони лише перешкоджають ефективному вирішенню нагальних проблем, а тому законами можна знехтувати. Власне, саме так і народжуються диктатури.

 

Загрози для демократії?

 

На жаль, війна посилює відчуття потреби сильного лідера, який може вирішити всі проблеми. Зокрема, 58% опитаних вважають, що «кілька сильних лідерів можуть зробити для країни більше, ніж усі закони та дискусії». З іншого боку, не потрібно сприймати ці результати як однозначне бажання диктатури. Адже 64% опитаних вважають, що демократія є найбільш бажаним типом державного устрою, 60% опитаних вважають, що ЗМІ повинні мати право вільно критикувати владу, 47% вважають, що заради свободи та гарантій особистих прав можна й потерпіти матеріальні труднощі (протилежну думку має 31%). Втім, безпека в обмін на громадянські права влаштовує 39% опитаних, але 35% заради останніх готові пожертвувати безпекою. Власне, безпека і є однією з цінностей, довкола яких структурується українська ідентичність. Війна тільки загострила цю потребу, і тому 79% опитаних вважають, що президент на час війни може втручатися в роботу парламенту та уряду для посилення оборони країни, а 48% вважають, що влада може порушувати закони, якщо це пришвидшить перемогу у війні. Втім, ці дані потрібно ввести в контекст, щоб правильно зрозуміти. Наприклад, у 2004 році демократія була найбільш бажаним типом державного устрою для 41% опитаних, в 2016 році – для 54%. Частка осіб, які готові обміняти свої права на матеріальний достаток, загалом була стабільною з початку ХХІ століття, щоправда вона зростала в часи криз: у 2008 році таких було 33%, хоча 2006 року – 26%.

 

Читайте також: Тут розмовляють українською

 

Входячи з цього, можемо окреслити дві загрози для демократії в Україні. Перша — позірна — лише ззовні нагадує бажання «сильної руки», але насправді йдеться про бажання більш ефективного врядування. Цей запит особливо загострився в час війни, але він не свідчить про зсув українського суспільства в бік авторитаризму. Інша — більш реальна — загроза пов’язана із завищеними очікуваннями щодо розвитку України після перемоги. Очікування швидких та негайних рішень призводить до відкидання законних процедур, адже останні займають багато часу, є неповороткими та ще й вимагають реформування. За таких умов периферія може створювати тиск на центр з вимогами негайних змін. А це може виступати зручним приводом для політичних рішень поза межами законодавства. Певні ознаки, які можуть свідчити про таку тенденцію в українському суспільстві, вже існують, але робити остаточні висновки ще зарано.

 

Таким чином, рецепт відбудови України після війни виглядатиме так: не потрібно завищувати очікувань від влади, але й не потрібно їх занижувати. Перше спонукатиме до швидких рішень, прийнятих в обхід наявних інститутів, що останні й підриватиме. Друге означатиме, що від влади нічого не очікують, а отже вона має карт-бланш робити що завгодно. Потрібно пам’ятати, що процеси відбудови та реформування країни тривалі – і займуть явно не декілька місяців. З іншого боку, не слід і відмовлятися від вимог прозорості та підзвітності, які ставили українській владі ще до 24 лютого 2022 року. Врешті-решт, українське суспільство все ж має непоганий запас реалізму: з березня до липня 2022 року частка тих, хто вважає, що Україні для відновлення знищеної інфраструктури та економіки треба менше року, зменшилася з 13% до 5%. А серед цілей України на найближчі десять років після відновлення територіальної цілісності (49% опитаних) респонденти називають подолання корупції (48%).

96