Нещодавно я відкрила для себе дві моторошні форми репресії, якими радянська влада карала своїх громадян. Здавалося б, годі дивуватися — тоталітарний режим. Однак такого цинізму важко навіть уявити.
По-перше, репресії тривали навіть після смерті. Якщо людина померла на зоні, за радянськими законами її тіло не може бути передане рідним, доки не спливе термін покарання. Тобто навіть мертві продовжували відбувати кару за приписані їм антирадянські злочини. Тому й перепоховання Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса відбулося в 1989 році, а не одразу після їхньої загибелі, у 1984–1985 роках.
Читайте також: Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні
По-друге, репресії тривали навіть після розпаду СРСР. Зі здобуттям незалежності не було автоматично реабілітовано всіх тих, кого радянська влада називала «ворогами народу», а насправді — ворогів радянської влади. Наприклад, якщо у справі зафіксовано використання зброї проти цивільних (слідчі могли таке приписувати воякам УПА), засуджений взагалі не підлягає реабілітації. 17 квітня 1991 року — ще в УРСР — прийнято закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Відтоді процес реабілітації прискорився, однак до 2001 року переглянуто 307 тисяч 450 справ, з яких реабілітовано лише 248 тисяч 710 осіб, а відмовлено в реабілітації — 117 тисячам 243 особам. Скільки це відносно загальної кількості репресованих за всі роки існування Радянського Союзу? Вочевидь, небагато, бо через кабінети «органів» пройшли мільйони.
Читайте також: Ніколи не досить. Чому важливо говорити про репресії
У травні 2018 року вступив у дію Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років». За рік наказом Українського інституту національної пам’яті призначено персональний склад Національної комісії з реабілітації. 18 липня 2019 року у Києві відбулося перше відкрите засідання Національної комісії з реабілітації, яка надає статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного та тоталітарного режимів Україні. Перелік тих, хто підлягає реабілітації, дещо розширений, але це й далі відбувається вкрай повільно, в ручному режимі, за запитом родичів або відповідальних громадських організацій.
Уже вийшло друком понад 100 томів проєкту «Реабілітовані історією», але, здається, цей перелік не вичерпати ніколи. В нас навіть є «Національний банк даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні» — от тільки для кого ці «вклади»? Спадкоємці репресованих гинуть, нащадки не встигають дізнатися необхідні для пошуку подробиці — місце народження, місце арешту.
Читайте також: Мінусники: позбавлення дому як непомічена репресія
Наталія Ханенко-Фрізен каже, що українські архіви — одні з найвідкритіших у світі. В Україні з’являються цілі агенції, що пропонують допомогу з архівним пошуком родичів, зокрема репресованих. Деякі архіви працюють над оцифруванням своїх фондів і викладають у мережу не лише описи фондів, а й самі справи. Але зали архівів — напівпорожні. Не всі готові дізнатися про свою родину щось тяжке — подробиці допитів, взяті на себе хибні обвинувачення, викриття інших під тортурами… Це справді важка спадщина, на роботу з якою потрібна особлива відвага. Але доки ця робота не пророблена, вони досі лишаються репресованими.