Варіант перший: полум’яний український патріот, що прагне довести розпочату Майданом революцію до логічного кінця, себто перемоги, але йому перешкоджають у цьому перефарбовані силовики, будь-що намагаючись зберегти стару систему і вгамувати «буйних».
Варіант другий: досвідчений російський резидент успішно інфільтрується в українське націоналістичне середовище, швидко здобуває керівну посаду й виконує підривну роботу просто в «бандерівському лігві», але пильні есбеушники «ведуть» його від самого початку й лише чекають слушної хвилини, щоб викрити з якомога більшим резонансом. Варіант третій, не менш популярний у кінематографі (назвемо його «Краснов проти всіх»): подвійний агент веде хитру контргру, співпрацюючи одночасно зі спецслужбами України та Росії заради якоїсь вищої гуманної мети — «примирення братніх народів», наприклад. За будь-якого сценарію «Оскара» такий фільм навряд чи отримав би, але міг би розраховувати на непогану касу.
Українська державна безпека була «дірявою» багато років. Агенти РФ безперешкодно діяли навіть на верхніх щаблях влади, тож годі дивуватися, що агентурна мережа ФСБ рясно вкрила всю країну, і сподіватися, що, навіть якби наші спецслужби протягом двох років нещадно й професійно боролися зі шпигунами, ті сьогодні не мали б шансів діяти в Україні у вельми переконливих масштабах. Тому сама собою версія про Краснова як російського резидента не видається екзотичною. Докази, що їх оприлюднює СБУ, як-от аудіорозмови підозрюваного з російським куратором, є доволі переконливими.
Читайте також: «Азовець» Краснов зізнався в зв'язках з іноземними спецслужбами
Водночас Служба безпеки за роки незалежності набула неабиякого досвіду боротьби з «внутрішніми ворогами», до яких іще за радянською звичкою часто-густо зараховували активістів націоналістичних організацій. Затримання правих за підозрою в тероризмі теж не були для України екзотикою ще в мирні часи. Під час війни добровольці, серед яких очікувано багато представників націоналістичної спільноти, знову-таки нерідко опинялися під ударом спецслужб. І не завжди звинувачення проти них були достатньо аргументовані, що, своєю чергою, інспірувало наразі нечисленний, але доволі активний рух на захист заарештованих добровольців (див. Тиждень, № 1-2/2016). У світлі цих подій слова Станіслава Краснова та затриманої разом із ним Оксани Шелест про жорстоке поводження з боку есбеушників, катування, не дозволений законом тиск теж навряд чи когось здивують. І заява спецслужби про те, що фізичне насильство застосували, бо підозрюваний чинив опір співробітникам органів безпеки, також мало кому видасться правдивою. Надто часто до таких «практик» вдавалися наші правоохоронці, щоб вибити «потрібні» зізнання, тож повірити в офіційну версію проведення затримання й допитів доволі складно.
Справа Краснова бачилася б менш контроверсійною, якби в суспільстві було більше довіри. Якби органи держбезпеки остаточно позбулися свого чекістсько-енкаведешного іміджу, заробленого не лише за радянської влади, а й у новітні часи, то виникало б менше запитань до їхніх методів роботи. Якби боротьба з російською агентурою була більш резонансною й сягала рівня не лише активістів, а й можновладців — старих кадрів у силових структурах, політиків від колишньої Партії регіонів чи Комуністичної партії, то епізод із «тиловим азовцем» мав би куди скромніше суспільне звучання. Якби в середовищі тих, хто нині називає себе захисниками політв’язнів, превалювали власне правозахисні тенденції, а не майже релігійна впевненість, що шеврон добробату є своєрідною індульгенцією від кримінального переслідування, то аргументи на захист затриманих краще сприймала б громадськість, та й правоохоронним органам було б важче їх ігнорувати. Якби в наших силових відомствах існувало менше плутанини, то версія про «загубленого» подвійного агента мала б вигляд винятково абсурдної, та в нинішніх реаліях не доводиться дивуватись і цьому.
Читайте також: З’явилося відео, де Краснов розповідає, як його катували в СБУ
Жорстке затримання, а потім звільнення (хай навіть тимчасове) з-під варти «терориста» і «шпигуна» (а саме таким постає Станіслав Краснов, якщо брати до уваги оприлюднені СБУ матеріали) — ще одна ознака суспільної незгоди. Закрадається підозра, що судова гілка влади працює не за правовими нормами, а за якимось барометром громадського невдоволення: якщо підозрюваний має широку підтримку, то його «дешевше» відпустити, аніж стати потенційним фабрикантом справи проти патріотів. Це помітно не лише на прикладі азовця. Складається враження, що в іншій резонансній справі — патрульного Олійника — діяв той самий принцип. Знадобилися мітинг у Києві, заступництво громадських діячів та політиків, щоб суддя зважив на це й відмовився тримати поліцейського під вартою надалі. Такий поворот подій годилося б у традиціях українських соцмереж позначити тегом #перемога, якби не один нюанс. А що, коли кількість і якість «груп підтримки» замінюють суддям усі кодекси й закони? Чи можна в такій ситуації говорити про розбудову правової держави?
Питання заміни запобіжного заходу — це, звісно, квіточки. Справжні аргументи сторін іще почуємо в ході судових засідань, і якщо вони не нагадуватимуть традиційний у наших реаліях театр абсурду, то матимемо шанс дізнатися значно більше деталей цієї резонансної справи. Наразі спостерігаємо таку диспозицію: недовіра між владою та громадськістю поглиблюється, а разом з нею і дві небезпечні фобії. Перша — шпигуноманія, яка в разі дальшого розвитку може стати політичною зброєю й виродитись у полювання на відьом. Друга — тотальна підозрілість до органів держбезпеки, сприймання їх виключно як каральної машини, а відтак сліпа віра будь-яким вовкам в овечій (себто добровольчій) шкурі. Вилікувати від фобій міг би відкритий, побудований лише на букві закону процес, під час якого зазнали б кари і шпигун (у разі доведення, що підозрюваний ним є), і оперативники (якщо вони справді зловживали застосуванням фізичної сили). Наразі таких процесів в Україні не спостерігали, але все колись трапляється вперше.