У нашій пресі й соціальних мережах останніми днями разом із обуренням, жахом і співчуттям до жертв паризьких терактів лунали нотки образи. Чому про вбитих на бульварі Вольтера говорили й писали у світі більше, ніж про вбитих під Волновахою, Пісками чи Щастям? І там, і там терористи. Невже українська кров за хімічним складом відрізняється від французької? Дехто у своїх паралелях пішов далі: чому б французькому уряду не визнати право терористів на автономію, не прописати його в Конституції Французької Республіки й не сісти з ними за стіл переговорів разом із, скажімо, Росією?
Це водночас справедливо… і несправедливо. Європейці, і французи зокрема, чимало зробили для того, щоб почуватися в безпеці й мати право спокійно пити собі пиво в п’ятницю ввечері в барі Le Carillon: вони спромоглися покінчити зі сварками на континенті, розбудувати спільний економічний і політичний простір, створити суспільство добробуту. Понад те, можна вважати, що вони розплатилися й розплачуються за свої гріхи перед колишніми колоніями, приймаючи в себе біженців із «третього світу» й вважаючи це за свій обов’язок. Обов’язок сильного.
Я особисто маю в Парижі двох близьких родичок. Одна народилася у Франції й, попри своє російське коріння, може вважатися стовідсотковою француженкою, так у них заведено. Друга — колишня москвичка, яка років 40 тому вийшла заміж за парижанина. У неї взірцева французька, хороша робота й вигляд типової мешканки дорогого кварталу Ньойї (де вона врешті-решт і оселилася). Так от перша, звісно, нажахана, але не збирається міняти свої щоденні звички, крім того, вона вважає, що її країна й надалі має надавати притулок усім, хто його потребує. Друга так само налякана, аж до того, що розглядає можливість перебратися кудись у спокійніше місце (куди?!), вона категорично проти тих, хто «понаїхав» і витрачає її податки, забуваючи, що колись сама «понаїхала». Перша заперечує будь-яку можливість співпраці з паном Путіним і не виключає, що в діях терористів може виявитися московський слід, друга не вбачає в єдиному фронті з Росією нічого небезпечного, а в усіх бідах звинувачує США, які керують світом у своїх інтересах. Вони для мене уособлення двох різних облич Європи (хоча насправді їх значно більше). Одне відповідальне, зосереджене, налаштоване на позитивні зміни, зокрема й не завжди комфортні, друге розпещене спокоєм останніх десятиліть, розгублене, схильне шукати простих рішень, бо складних не уявляє й боїться.
Читайте також: Без них можна обійтися
Безумовно, у європейській політиці наявний дефіцит ідей. Ті, які зараз в обігу, є результатом вибухової культурної революції 1960-х. На хвилі справедливого протесту проти консервативної зашкарублості попередньої епохи ввійшла в обіг інфантильна демагогія, позбавлена реального сенсу. Ліва ідея як така вичерпала себе, хоча її в дещо пригладженому вигляді сповідують нинішня еліта, випускники гуманітарних вишів, де тон задають постарілі хулігани, герої барикад 1968-го. Праві, своєю чергою, такі, що від одного погляду на них уже нудить, а їхні програми за інтелектуальним рівнем тягнуть на п’ятий клас середньої школи. Справжні змістовні речі народжуються поза політикою й політикумом: у науці, мистецтві, «третьому секторі», місцевому самоврядуванні. Такі кризи траплялися в історії регулярно, і нічого страшного в
цьому не було б, якби не нова загроза.
Ім’я цій загрозі — шпана, жлоб, тільки не з ножем, а з АКМ, а подекуди з діжкою нафти й крилатою ракетою. Він може набувати вигляду борця за іслам (хоча дистанція між ним і справжньою ісламською культурою як між Путіним і Львом Толстим), а може — захисника інших традиційних цінностей. Наприклад, православ’я певного зразка. Ціна йому однакова.
Читайте також: Париж. Територія невпевненості
Якщо Європа в розпачі вирішить співпрацювати з одними жлобами, щоб захиститися від інших, нічого путнього на неї не чекає. Культурний західний європеєць уже забув, як поводитися зі шпаною. Він не вважає за потрібне дослухатися до своїх сусідів на Сході, які мають свіжіший досвід і перебувають якраз на кордоні між цивілізацією та хаосом. А дарма, може, саме тут, у зоні колишнього панування комунізму, народжуються ідеї, які дадуть старій Європі новий імпульс. Хтозна?