За прогнозами українського Міністерства з питань національної єдності, загалом у світі мешкає приблизно 60 мільйонів українців. З них на території української держави перебувають 32 мільйони. Решта або здобула тимчасовий захист у Європі, Туреччині, Північній Америці, або належить до одного з поколінь діаспори. Наскільки залучені всі ці верстви українства до розв’язання численних українських проблем? Кожному очевидно, що недостатньо. І в Україні, і поза її межами майбутнім держави цікавиться активна меншість. Решта в кращому разі дотримується різдвяно-великодніх традицій і більш-менш не забула мову. Чи реально пробудити цю пасивну категорію людей і залучити її до активних дій на підтримку України? Частково, мабуть, так, але це не буде легко.
«Я й не знала, що в нас з’явилося Міністерство з питань національної єдності! — поділилася відкриттям приятелька, що поспішала на зустріч громади з міністром Чернишовим. — Воно й не дивно. З розбратом ми й самі впораємося: був би привід посваритись. А от єдності нам ще вчитися і вчитися». Самокритична ремарка не безпідставна. Російські пропагандисти й підконтрольні їм тролефабрики, коли запускають до соцмереж численні фейки та маніпуляції, роблять ставку саме на цю здатність українців сперечатися до хрипу за дріб’язок.
«Надто довго не було в нас власної держави, — ділиться думками з Тижнем пані Дарія, українка, яка живе в Парижі з повоєнних часів. — Ця бездержавність посприяла тому, що не всі виховані в переконанні, що українська незалежність — велика цінність, варта самоприсвяти, і ризику, і великих колективних зусиль. Якщо порівняти українську закордонну громаду, скажімо, з польською, ми бачимо, що в поляків почуття національної гордості розвинуте більше. Думаю, це тому, що держава польська існувала довше. Наші ж люди часто шукають лише, як би вижити. Щось трохи заробити, трохи відкласти — ось і всі мрії».
Навіть якщо політична самосвідомість дійсно притаманна не всім закордонним українцям, діаспора становить доволі помітний ресурс для України. Насамперед своєю численністю. Майже 30 мільйонів — достатній потенціал, що міг би долучитись і до активної підтримки фронту, і до відбудови. Міг би… Проте сьогодні далеко не кожний українець, що опинився за кордоном, намагається зберегти зв’язок і бути корисним рідній країні. Хтось забуває про минуле й воліє максимально інтегруватися в новій країні, інші вагаються, чи повертатися після закінчення активних бойових дій. Знов-таки активна меншість збирає та надсилає допомогу, приймає на реабілітацію поранених…
«За нашими підрахунками, тимчасовий захист у Європі мають 4,9 мільйона українців, — зазначив на зустрічі з громадою в Парижі міністр із питань національної єдності Олексій Чернишов. — Наше завдання — не втратити цих людей для України. Усі вони можуть стати амбасадорами своєї держави, представляти її, захищати її репутацію та інтереси…» Досвід польської, єврейської, вірменської, албанської, афганської та багатьох інших націй доводить, що діаспора здатна ефективно долучатися до розв’язання політичних та економічних проблем своєї прабатьківщини. Навіть якщо в України за кордоном не так багато надійних союзників, у неї є оці мільйони українців, з якими можна й треба працювати.
Досвід інших національних громад підказує, що можливим механізмом залучення діаспори є подвійне або множинне громадянство. Україна довго не зважувалася піти цим шляхом, але нині відповідний законопроєкт існує і навіть пройшов перше читання в парламенті. Проблема з ним очевидна: як не дискримінувати українців, що мешкають на території РФ. В умовах війни та й пізніше їхня участь у голосуванні та інших політичних процесах може стати для України досить проблематичною, через відповідні політичні погляди. Отже, треба рухатися, імовірно, шляхом двосторонніх угод з тими країнами, які сьогодні Україну підтримують.
За попередніми прогнозами, лише третина з тих, хто виїхав з України під час повномасштабної війни, повернеться додому після її закінчення. І це в найкращому разі. Тільки цього, 2025 року тимчасовий захист у Європі отримали ще 780 290 людей. Хтось справді втратив усе й сподівається за кордоном лише відновитися, але не будемо себе обманювати: частина поїхала, щоб не повертатися. Це не означає, що всі ці люди готові геть забути про Україну. Світ дедалі більше живе в режимі множинних ідентичностей. Ми бачимо на прикладі так званої старої діаспори, що часом — через три, а то й п’ять поколінь — певні родини не втрачають належності до українства.
«Ми мусимо сприймати подвійну ідентичність закордонних українців як реальність, — зазначив давніше в інтерв’ю Тижню Павло Ґрад, голова Світового Конгресу Українців. — Більшість членів української громади в Канаді горді бути як українцями, так і канадцями. Одне не заперечує іншого. Ми можемо пишатися українською культурою та почуватися невіддільною частиною українського народу, але також бути повноправною частиною канадського, французького, італійського суспільства. Я патріот і Канади, і України».
Подвійна ідентичність за вмілого застосування може стати силою. Розуміння інших культур, залучення до економічного й політичного життя інших держав може працювати на український інтерес за відповідного бажання й виховання. Від того, як будуть структуруватися українські громади за кордоном найближчим часом, залежить, чи не втратимо ми цей потенціал.
Бути українцем сьогодні, як і завжди, непросто, проте почесно. «Ви символ гідності та надія Європи, — каже Патрісія, шкільна вчителька з Пікардії. Вона записалася на курси української, хоча не має ані краплі української крові. — Пізніше, коли війна закінчиться, я б хотіла брати участь у відбудові вашої країни». Попри важку політичну ситуацію, вона вірить, що Україна вистоїть. Хто знає, чи не стане вона згодом носійкою подвійної франко-української ідентичності? Власне, чому б ні? Такі люди нам потрібні.