З Антоном Снісаренком зустрічаємося на Донеччині. Його підрозділ сьогодні працює на одній із найскладніших ділянок фронту. До 24 лютого 2022 року чоловік не мав жодного стосунку до армії, але вже з перших годин повномасштабного вторгнення опинився у вирі подій, коли приєднався до лав 207-го батальйону Сил ТрО ЗСУ. Його свідчення суб’єктивні, але тим і цінні. Вони розкривають живі деталі історії оборони Києва. Далі переказ його слів від першої особи.
Про день великого вторгнення
Для мене було очевидним, що наступна фаза війни буде. І більш активна, ніж попередні вісім років. Було зрозуміло, що вони від нас не відстануть. Але не міг собі уявити, що це буде саме так: з навалою на Київ і ракетним обстрілом всієї країни.
Було кому подбати про мою родину (це тесть), тому мав змогу вже зранку 24 лютого зголоситися в частину ТрО. На початку все виглядало сумбурно – орда людей, невеличкий дворик. Формально, це був закріплений ППД (пункт постійної дислокації, – Ред.) частини, але там нікого і нічого не було. Принаймні, я не побачив. Насправді складності, які виникали, можна було б вирішити, якби на місці, від початку, були хоча б інструкції, що та як робити, і буквально кілька офіцерів, які могли б просто людей направляти. Ну і пару комп’ютерів та принтерів. Це нескладно. Людей, готових робити, що завгодно, було валом. І тих, хто прийшли взяти автомат та як завгодно відбиватись, і тих, хто просто прийшов якось допомагати.
Було багато жінок. Чимало з них брали зброю і ходили на пости. Але більше працювали по кадрах – записували заявки.
Зразка заявки не було, тому на місці форму винаходили та заповнювали від руки. Потім ще два тижні дівчата сиділи та дешифрували все, бо кожен написав, як собі уявляв. Той без прізвища, той написав неправильно. І цей дурдом відбувся саме через відсутність найелементарнішої базової підготовки.
Я включився в роботу дуже просто. Постало питання, в кого є ручка та папір. Це був я. Комбат, підвів мене до ящика з РПГ і каже: «Оцей номер треба записувати, а потім прізвище, ініціали та підпис». Я запитав, а на якій підставі видавати? «Підстави для видачі зброї – паспорт громадянина України і бажання битись. Все, вперед». Спочатку роздав ящик РПГ, потім пару ящиків автоматів. І потихеньку в процесі почав розбиратись, що до чого. В кінці дня комбат запитав, скільки роздав зброї. Я подивився у своїх листочках – близько 300.
Далі був діалог:
– Чого більше не роздаєш?
– Немає. Все що привезли, все видав.
– Ну добре.
Думав, що все, зараз отримаю автомат і піду в якусь роту. Але тут хтось каже, що знову везуть зброю. «В тебе гарно виходить, – каже комбат. – Займайся». Коли роздав і цю партію, то зміг нарешті поспати. Був ранок 27 лютого. Для мене з 24-го по 27-ме – це один день.
Про тонкощі нової професії
Вже потім я дізнався, що моя робота називається служба РАО і я займався забезпеченням зброєю і боєприпасами. Через те, що не було ні відповідних бланків, ні інструкцій, як їх заповнювати, я записував все підряд про всяк випадок і згодом виявилось, що не дарма. Номери коробок, і ящиків виявились важливими для обліку. Довелося вивчати номенклатуру. Певну уяву я мав, але комплектацію того ж АК, звідки міг знати? Або отримуємо протитанкові міни, а я вперше їх бачу. Навіть не знаю – небезпечна вона чи ні.
Читайте також: «Потім уже наші їх добили». Як був окупований і звільнений Великий Бурлук
Сьогодні вже в курсі, що без підривника це залізяка, кидай в кут – нічого не буде. А тоді… Привозять ящиками гранати – страшно навіть в руки брати, не знаєш, що з ними робити. Нескінченна кількість «коктейлів Молотова», сидиш і думаєш, куди їх подіти ці коктейлі? Ну і так далі. Більшість людей не знали як поводитись зі зброєю. Стоїть 50 осіб, а з них половина точно впевнена, що увімкнути запобіжник на АК – це вниз. І те, що в нас ніхто нікого випадково не завалив – це велике щастя.
За результатами, ця робота мені вдалася, хоча в процесі постійно здавалось, що все не так, неправильно, було відчуття, що я нічого не встигаю, не доробляю. Особливо, коли мені казали, що от 204-й бат уже подав звіти, 205-й подав, а 207-й досі ні. І я думав, ну як так, я ж постійно цим зайнятий, майже не сплю, ну неможливо встигнути. Але ж люди якось справляються? Значить можна. Значить я щось не так роблю. Нумо вигадувати якісь схеми. Це вже потім я дізнався, що в них на батальйон 340 людей, а в мене 2,5 тисячі. І це зовсім не батальйон по факту. На його основі потім створили повноцінну бригаду.
У перший же день нашу частину обстріляли. У дворі якраз було з півтисячі людей і звичайно була певна паніка. Всі прийшли щось робити, але ніхто не був готовий, що просто зараз почнеться стрільба. Зрозуміло, що це не війська зайшли, а якась ДРГ, «спляча група». Я не дуже в цьому розуміюся, але, очевидно, вони знали, що там буде формування. Звичайно, якби в нашому випадку ішлося виключно про натовп цивілів, то в результаті все б закінчилось красивою картинкою для роспропаганди. Але пощастило. Було багато тих, хто вже воював. Люди брали ініціативу. Як тільки підвезли першу зброю, її швидко роздали й моментально розставили пости довкола частини. Диверсанти не змогли підійти близько до паркану. Почалась стрілкотня і коли наш кулеметник почав по них працювати, вони швиденько відійшли. Це все в межах міста.
Спочатку роздача зброї відбувалась на подвір’ї. Але після першої атаки я вмовив комбата видавати її в приміщенні. Бо якщо буде ще одна атака, а вона була, то знову буде сум’яття і люди хапатимуть з ящиків автомати, аби відбиватись.
Машина зі зброєю (звичайна Iveco) приїжджала переважно вночі. Час прибуття ми не знали, з міркувань безпеки, бо в Києві ситуація була складна. Її навантажували так, що вона повзла.
Наше завдання було швидко її розвантажити і спочатку, коли над тобою стоять 200 людей та кричать «дай автомат» – це зробити не складно. Я казав допомогти з розвантаженням і тоді обіцяв видати. Але всім різко переставало бути цікавим розвантаження, коли отримували автомат.
Читайте також: Юрій Шухевич. In memoriam
А це не малі об’єми вантажів. На бійця за нормами потрібно 450 патронів. Калібру 5,45 мм – 2160 штук у ящику. Це, по суті, на чотирьох бійців. Треба видати БК на 1000 людей, а це вже 250 ящиків патронів. Тільки патронів. Кожен ящик по 27-28 кілограм. У машині їх 100, а нас троє. І от такий «дрищ» спочатку працює вантажником, а потім сідає і все це записує та видає людям. І так цілодобово. Дуже пощастило, що я буквально за тиждень до початку війни вже вичухався від ковіду. Бо це ж якраз пандемія. У мене всі довкола хворіють. Тому довелось підкачатись, тягаючи «Максими» та «Браунінги». Ну а що робити? Треба. У нас там зброї було вагон і цілий возик. Якби стільки мав кожен батальйон, то було б набагато легше. Потім з’явились хлопці, які вміють ремонтувати зброю. Зробили ремонтний взвод і вони все перевіряли, перезбирували та обкатували.
Як формувався бат
Спочатку роти формувались по принципу прибулих. Є група. Спитали чи є офіцер? Є. Молодець, будеш командиром роти. Є сержант? Сержантів майже не було, тому обходились тими хто служив. Будеш сержант, командир взводу чи відділення (по ситуації). Ви така-то рота, дали автомати, комбат, чи начштабу, визначили позицію, і люди пішли.
З часом прийшло розуміння, що бій не прямо зараз, що нібито під Ірпенем рашисти застрягли, а ми на другій лінії. Більш активні та бойові їхали допомагати на передню лінію. Всі решта на визначених позиціях. Зона нашої відповідальності це безпосередньо друга, а по факту, може, і третя лінія.
В частині люди не затримувались, бо їх було дуже багато, не було де розміщати. В батальйоні – понад дві тисячі, був момент, коли доходило майже до трьох. Я все міряв зброєю, тому знаю, що видано близько 2200 автоматів, тож логічно, що стільки було й людей, адже кожному автомат видавали індивідуально. Через кілька днів знайшли торговий центр, з яким домовились, що пустять бійців аби вони там отаборились.
Про мужність, «синдром Рембо» і вишкіл
Після першої та другої стрілкотні прийшло чоловік 5-7, які поклали автомат, сказали «я не можу» і пішли. Я їх, як міг, намагався підтримати, бо вважаю, що вони молодці, що визнали, що не можуть це робити. Я був їм дуже вдячний, бо вони, по-перше, нікого не підставили, а по-друге, це окрема мужність. Це дуже важливо. Особливо, коли всі довкола в гарячці, на емоціях. Багато таких (я називав їх Рембо), які ходили [і казали] «дайте мені ножик, я танкову колону покладу». Упродовж місяця 90% усіх цих Рембо зрозуміли, що війна, це не просто у себе на вулиці битися, це серйозно – танки, артилерія. І коли постало питання виходити нам на позиції (Київську область вже почали звільняти), то більшість Рембо згадало, що в них бабусю треба вдома доглядати, грижа усе життя була, ще щось, і нікуди вони не пішли. Але це вже потім було.
У той перший момент, коли всі навколо кричать «порвемо кацапів», признатися спочатку собі, а потім оточуючим, що я не можу – це окрема мужність. Для мене – це не злякалась людина, а просто визнала, що не може робити, і це добре. Набагато гірше опинитися в бою з таким який б’є себе в груди, а по факту кидає автомат і втікає.
Під час перших стрільб виявилось, що в одного бійця не добиває буйок. В основному нам постачали зброю першої категорії, тобто нову. І я навіть уявити не міг, що автомат з заводу може не стріляти. Виявилось таких небагато, але були. Тому керівництво поставило задачу всю зброю прогнати, бо раптом бій, а солдат не може стріляти. Проганяли в маленькому тирі для стрільби з пістолетів де навіть дистанції нема для АК. Але для перевірки, щоб показати людям хоча б базові речі: магазин знімається так, а запобіжник працює так і що зброя робоча, його було достатньо. За день проганяли по 200 осіб. Так я й сам навчився стріляти. Випадково виявилось, що роблю це непогано, хоч ніколи цим не займався. Паралельно ще було пару досвідчених бійців, які проводили для своїх взводів і відділень навчання. За ними я також все повторював і освоїв всі ці ази – швидко падати, «не маячити» зайвий раз, займати потрібне положення.
Про роль тероборони
На 5-6-й день стало зрозуміло, що ситуація погана, але не така, як сприймалась 24-го, коли ми думали, що будемо битися на вулицях Києва за кожен дім. Критична, але ЗСУ тримається. І наша задача – допомагати їм. В основному це, звичайно, була постова робота. Як наслідок, ТрО виявилась дуже крутим інструментом. Я вважаю що її роль на початковій стадії війни ще треба буде окремо оцінити. Не знаю всієї ситуації по країні, але з того що бачив по Києву та області, розумію, що та ж 72 бригада, мала набагато більше розв’язані руки й відповідно можливості воювати, ніж якби половину її складу поставили на пости. На постах звичайно також були різні історії, але це та робота, з якою новобранець може справитись. Просто контролювати периметр. Це дуже важливо. Тобто ТрО закрило цю проблему контролю простору. Зокрема, не допустила поширення паніки. Люди дивляться: військові стоять, значить все спокійно. Тримаємося.
Читайте також: Том Купер: «Для Путіна росармія має захопити будь-яке місто в Україні. Яке саме — немає особливого значення»
Звичайно, ТрО зробило і великий бойовий внесок. Скажімо, Чернігівське, Сумське, чи Харківське, які, по суті, відразу перетворилися в ЗСУ. Але навіть на Західній Україні, де не було зіткнень і боїв, я б не применшував внесок ТрО. Всі об’єкти критичної інфраструктури хтось має охороняти, бо ніхто не знає, які будуть дії противника та куди йтимуть ДРГ. Це буде робити або діюча армія, яка має бойовий досвід, або ТрО. І дуже добре що тероборона розв’язала руки армії.
Очевидно, що батальйони ТрО відрізняються між собою. Багато залежить від комбата і від місцевої влади. Деякі батальйони, в певних моментах, були навіть крутіші від ЗСУ та спецпризначенців. У них не було броні, але їх забезпечення було в рази кращим. ЗСУ не може просто піти в магазин і щось купити, навіть якщо є гроші. Є певні процедури, тендери, контракти. А ТрО має окрему статтю фінансування з місцевого бюджету. Потрібен генератор – йдемо в магазин, купуємо з офіційного рахунку і проблема вирішена. Плюс, нереальна допомога волонтерів на початковому етапі, просто скажена. Просто приїздили волонтери і машинами привозили все що потрібно. Про їжу я мовчу. Не знаю, як в інших містах, але в Києві вистарчало з головою.
Звісно, можна багато що і критикувати, але в основному це стосується підготовки. Базові підготовчі заходи для ТрО можна було і потрібно було провести. І це не великі кошти навіть в масштабах країни. Не достатньо сказати – от вам будинок, це ваш ППД, на випадок призову всім прийти туди. Людей було море. На третій день набір був закритий, бо не було де їх дівати. Але базові моменти не були підготовлені. Може десь на папері вони й існували, але в реальності ні. А якби були, то це б усе спростило. Будь-яка велика структура потребує базових організаційних елементів, які будуть утримувати процеси. От цього сильно не вистарчало.
Зараз треба врахувати всі плюси-мінуси та розробити систему. Адже досвід показав, що ТрО – це круто. Якби нашому батальйону в перші дні довелося зіткнутися хоча б з парою танків, ми б мали скажені втрати, нас би крушили пачками, але завзяття було стільки, що ці танки просто б розривали зубами. Я просто бачив, скільки людей готові були в цей танк особисто занести гранату. Не супергероїв, а реальних, готових по-справжньому. Бачив, коли на позиції люди, закладаючи «коктейлі Молотова», готувались до того, що будуть натовпом кидатися на танк, бо усіх не вб’ють, а хтось та й підпалить. Такий спротив жодна армія не зможе здолати. Це нереально.
Про майбутнє
Якщо «раша» не розвалиться за результатами цієї війни, треба готуватися відразу до другої. Вони від нас не відстануть поки є або вони, або ми. Ми, як держава, не можемо дозволити собі тримати армію на мільйон. Має бути кадрова армія першого реагування і добре налагоджена система отакого збору. Якщо треба повторити, я готовий. Тільки тепер я вже знаю усі ці процеси. Хотілося б щоб вони розпались і не було другої війни, але ми, в будь-якому випадку, маємо підготуватися і не відкладати. Цього підйому достатньо. І наступного разу це просто треба повторити, тільки краще організовано. І буде набагато легше, бо купа людей все це пройшла, принаймні емоційно, а значна частина ще й отримала відповідний досвід. Дивлюсь з оптимізмом на наступну війну з «рашою».