Папери з текстами угод між ЄС та Україною про асоціацію і зону вільної торгівлі вже починають припадати пилом, а грудневі рішення Євросоюзу означають, що документи лежатимуть, найімовірніше, ще близько року. 13 грудня у Страсбурзі Європарламент підтримав, схвалені Радою міністрів закордонних справ ЄС 10-го числа висновки, які принаймні окреслюють конкретний часовий орієнтир – листопад 2013 року, коли документи таки можуть бути підписані на саміті Східного партнерства ЄС у Вільнюсі.
Чому європейці вагаються й перестраховуються численними застереженнями й умовностями? Адже «насправді ЄС нічого не втрачає, навіть якщо підпише з Києвом Угоду про асоціацію, – стверджує Аманда Поль із брюссельського Центру європейської політики, – оскільки документи не містять конкретних обіцянок про набуття Україною членства, а питання ратифікації вирішуватиме кожна країна окремо. Цей процес може тривати місяці, а то й роки».
Тим часом вигоди від запровадження угоди для Брюсселя були б цілком конкретні, наприклад, покращення бізнес-клімату завдяки введенню спільних стандартів і правил для підприємців та створення надійніших умов для інвестицій в Україні.
Катаріна Волчук із Бірмінгемського університету у Великій Британії також погоджується, що політика ізолювання Києва не дуже продуктивна для самого ЄС і що, підписавши угоду з Україною, Брюссель дістав би набагато більше важелів впливу на Київ, ніж має нині.
Уже вкотре Євросоюз може без додаткових зусиль і негайно зробити конкретний крок назустріч Україні: угоди, над якими почали працювати ще 2007 року, вже навіть парафовані (асоціація в березні, а ЗВТ в липні 2012-го).
Але вкотре стає очевидним і те, що європейці змушені пересилювати себе, аби потиснути руку тим українським високопосадовцям, європейські наміри яких викликають щораз більше сумнівів.
Питання цінностей
У день обговорення української ситуації Європейським парламентом у Страсбурзі депутат від німецьких зелених Ребекка Гармс переконувала Тиждень, що вона одна з тих, хто дуже прихильно ставиться до України, яку регулярно відвідує з часів Чорнобильської катастрофи. Проте спільної мови з багатьма високопосадовцями офіційного Києва не знаходить, бо, за її словами, багато з них «не поділяють європейських цінностей», а деякі нинішні українські державні представники «викликають у неї жах». Зокрема, вона була шокована від того, що почула на зустрічах із першим заступником генерального прокурора України Ренатом Кузьміним, який кілька місяців тому їздив до Брюсселя та інших європейських столиць, роз’яснюючи ситуацію із судовими справами проти Юлії Тимошенко.
За словами Ребекки Гармс, пан Кузьмін «не має анінайменшого поняття» про європейські стандарти юстиції та про верховенство права й «не поважає принципу презумпції невинності», що лежить в основі європейського судочинства.
Пані Гармс визнає, що деякі українці, можливо, дивуються, чому європейці «збожеволіли від Юлії Тимошенко», але, за словами західного політика, ув’язнення екс-прем’єра свідчить, що теперішня українська влада не дотримується засадничих принципів функціонування демократії та правової держави. «Оцінку політиці й діяльності уряду Тимошенко мав давати не суд, а українські виборці бюлетенями», – наголошує Ребекка Гармс.
Стратегічна помилка
Комісара Євросоюзу з питань розширення та сусідства Штефана Фюле у Страсбурзі закликали, щоб у взаєминах з Україною він «не повторював помилок свого попередника Ґюнтера Фергойґена». Польський депутат Павел Коваль, який головує в європейській делегації Комітету парламентської співпраці з Україною, заявив під час дебатів, що пам’ятає, як Фергойґен, завершуючи каденцію, картав себе за те, що свого часу не наважився запропонувати Україні чіткіші перспективи євроінтеграції.
Депутат із Британії Чарльз Таннок, який активно долучається до українських питань у Європарламенті, також стверджував у коментарі Тижню, що відразу після Помаранчевої революції закликав надати Києву офіційний статус претендента на членство. Але, за його ж таки визнанням, виявився тоді в меншості: «Це просто ганебно, що Україні не пообіцяли нічого. Я вважаю, що то була стратегічна помилка на той час. Така обіцянка мало що означала б, але принаймні вона була б сигналом заохочення для України».
Натомість останні роки у відносинах Києва і Брюсселя стали періодом утрачених можливостей, зокрема, на думку Чарльза Таннока, тому, що представники деяких європейських країн, а найпомітніші з них – Франція та Німеччина, «звикли дивитися на Україну, озираючись на Москву».
Ребекка Гармс це підтвердила також, назвавши «божевільними» тих політиків-співвітчизників, які мають проблеми з визнанням європейськості України. Під час обговорень України в Європарламенті показовою була фактична відсутність представників Франції.
Проте в розмовах із Тижнем навіть найзавзятіші прихильники України в ЄС не могли не визнати, що зараз офіційний Київ їх надто часто розчаровує і додає аргументів саме тим у Європі, хто ладен відгородитися від українців залізною завісою.
Тепер ЄС відкидає навіть теоретичні припущення, що в сучасних умовах складних внутрішньоєвропейських процесів можна говорити про членство України, але навзамін Європа пропонує Києву конкретну формулу «політичної асоціації та економічної інтеграції».
Що робити?
Україна має з ким говорити в Європі. Останні дебати в Європарламенті стосовно ситуації в нашій державі укотре показали, наскільки якщо не вирішальними, то принаймні гучними й наполегливими в європейських структурах здатні бути голоси представників Польщі.
Діставши право на виступи від імені різних політичних груп парламенту, польські депутати створили відчуття нагальності українського питання й засипали комісара Штефана Фюле закликами до рішучіших і активніших кроків назустріч Києву.
Головна різниця між виступами полягала лише в тому, що одні підтримували пропозицію Єврокомісії готуватися до підписання угод про асоціацію та ЗВТ з Україною в листопаді 2013-го, а інші, яких було трохи менше, пропонували не чекати й підписувати документи, не відкладаючи справи до саміту у Вільнюсі.
Депутат Павел Залевський закликав не лише йти на контакт із офіційним Києвом, а й працювати з українськими проєвропейськими політичними діячами й активістами, з неурядовими організаціями та церквами.
Декотрі з депутатів, хоч і не виступали проти зближення ЄС із Києвом, однак зупинялися на проблемі «нерозуміння представниками української влади європейських цінностей».
За підсумками дебатів було прийнято резолюцію Європарламенту щодо України, що виявилася менш суворою і категоричною, ніж попередня, травнева. Європейські парламентарії визнали, що українські вибори до ВР 2012 року, за висновками спостерігачів, не відповідали основним міжнародним стандартам і стали кроком назад порівняно з перегонами 2010-го, а відтак вони закликали офіційний Київ усунути всі «виборчі неполадки». Законодавчий орган ЄС також порадив українській владі «знайти обґрунтоване та справедливе рішення» у справі українського екс-прем’єра й виконати остаточні рішення Європейського суду з прав людини у справі Юлії Тимошенко та Юрія Луценка, звільнити й реабілітувати їх, покласти край вибірковому правосуддю в Україні на всіх рівнях і створити рівні умови для участі опозиційних партій у політичному житті. Але поряд із цим депутати висловили сподівання, що угоди про асоціацію і ЗВТ між ЄС та Україною буде таки підписано в листопаді 2013 року на саміті Східного партнерства.
Натомість у резолюції несподівано з’явився пункт про «Свободу». Болгарський євродепутат Крістіан Віґенін, що належить до лівого об’єднання «Прогресивний альянс соціалістів і демократів», яке співпрацює з Партією регіонів, вніс до проекту резолюції щодо України поправку, в якій було висловлено «стурбованість націоналістичними сентиментами в Україні, що проявились у підтримці партії «Свобода». Тут наголошено, що «расистські, антисемітські та ксенофобські погляди суперечать засадничим цінностям і принципам ЄС», а сам «Прогресивний альянс» закликав українські опозиційні партії не співпрацювати зі «Свободою». Як з’ясував Тиждень, відповідну поправку до резолюції Європарламенту стосовно України в останній момент пролобіювали болгарські проросійські сили.
Кроки назустріч
Один із європейських аналітиків висловив Тижню думку, що за умов непослідовності української влади у виконанні політичних умов для підписання Угоди про асоціацію та розбіжності в позиціях різних країн ЄС, заклопотаних внутрішніми нагальними проблемами, бажаною була б вольова ініціатива когось із брюссельських чиновників.
Проте наразі такої постаті не видно. Кетрін Ештон, верховний представник ЄС із питань зовнішньої політики та безпеки, бажання такого лідерства чи здатності до нього досі не виявила. На грудневих дебатах у Страсбурзі на тему України мала доповідати саме пані Ештон, але в неї знайшлася нагальніша робота деінде. Штефан Фюле, який промовляв перед євродепутатами замість неї, заявив, що ЄС простягає офіційному Києву руку, але щире рукостискання буде лише тоді, коли українська влада також зробить крок назустріч. «Ми не встановлюємо нових бар’єрів, але й не відступимося від принципів», – сказав він.
Від Києва очікують справжньої роботи над недоліками, що стали очевидними під час минулих парламентських виборів, зміни ролі прокуратури в системі судочинства та відмови від практики застосування вибіркового правосуддя, боротьби з корупцією. Штефан Фюле заявив, що ЄС пропонуватиме Україні конкретну допомогу в процесі реформування судочинства, сприятиме модернізації газотранспортної системи, готовий надалі просуватися до лібералізації візового режиму тощо.
Єврокомісар виявився любителем футбольної термінології, він додав, що зараз «м’яч на українській частині поля», закликавши Київ «грати добре і стежити за часом». А ще дав чітко зрозуміти, що хоче прикрасити саміт Східного партнерства ЄС у листопаді 2013-го у Вільнюсі гарною церемонією підписання Угоди про асоціацію з Україною. Упродовж року Віктор Янукович, його уряд і ВР матимуть нагоду показати, наскільки цього хоче також українська влада і до яких конкретних кроків на цьому шляху вона готова.