– Як ви опинилися в старому терміналі?
– На початку листопада 2014 року в Донецькому аеропорту старшим був підполковник Зубовський Олег Валерійович. Він там перебував більше місяця, тому командуванням було прийнято рішення, щоб замінити його. Пригадую, що мені від комбрига бригади полковника Мікаца прийшло повідомлення з таким змістом: «Ти не хочеш поїхати в аеропорт»? Я відповів, що великого бажання не маю, проте, якщо потрібно то поїду.
Не скажу, що я боявся. Просто мене самого завжди лякали люди, які самі нариваються на такі завдання. Їх дуже легко втратити. Існує такий тест серед військових, коли перед групою людей ставлять умову про виконання завдання. Шикується підрозділ і командир каже: «Хто відмовляється йти на завдання? Крок в перед». Якщо такі з‘являлися, їх відставляли в бік. Те саме робили з тими, хто рвався в бій. А на виконання самого завдання, вибирали тих, хто не ввійшов у першу і другу групу. Вони вважаються стійкішими.
– Ви хвилювалися?
– Звичайно, як і будь-яка здорова людина. Тільки я не показував цього, адже була відповідна посада, яка вимагала не проявляти слабкостей. Це зараз, як цивільний я уже можу говорити про такі речі, а тоді..
Уже в самому ДАПі хвилювання як таке проходило. Проте сама дорога і організація поїздки забирали дуже багато сил. Адже ти їдеш автомобілем і від тебе нічого не залежить. Побачать вороги, поцілять з ПТУРа? Адже кожен заїзд на летовище на початку листопада 2014-го супроводжувався певними негараздами. Мій не став винятком.
Одна з БМП мала приїхати в новий термінал, інша відповідно в старий. Через негоду, моя машина втратила орієнтування і ми поїхали до «ахметовських ангарів». Як потім розповіли аші десантники, які зловили ворожі радіоперехоплення, окупанти подумали, що ми розпочали штурм їхніх позицій. Вони спочатку злякалися, не розуміючи, що відбувається. А потім прийшли до тями і відкрили вогонь по нас. Я був в середині БМП, як звичайний солдат. Тому повністю відчув, як воно бути під обстрілами всередині машини.
Екрани від вибухів повиривало, салон наповнився димом. Я уже думав, що нам прийшов кінець. Коли БМП почало рухатися, я почав рахувати метри, які ми проїхали. Адже вважав, що в нас розірвана гусениця. А її як відомо, ще вистачає на 6 метрів їзди, поки вона остаточно не випаде з катка.
Проте гусениця була ціла, і машина зуміла нас витягнути. Я пізніше оглядав БМП і бачив дуже багато попадань від кумулятивних зарядів. Кульових навіть не рахую…
Читайте також: «Хто, як не я, захищатиме моїх рідних». Пам’яті Романа Джерелейка і Олександра Бардалима
– Ваша родина знала, що ви направляєтеся в ДАП? Чи все робилося інкогніто?
– Коли ми повернулися на базу, журналісти зробили сюжет про нашу БМП, яка зуміла усіх витягнути. Мій батько побачив цей репортаж і опинився в лікарні з інсультом. Я не знав всіх подробиць, мені зателефонувала двоюрідна сестра і розказала таку погану новину. Тут комбриг приїжджає і запитує чи зможу я другий раз відправитися в ДАП? Я розумію, що навіть за поважної поважній причині не можу відмовитися. Що б тоді подумали мої підлеглі? Тому попросив про одну послугу. Аби батька нормально лікували, поки буду перебувати в аеропорту.
Я не знаю імена всіх людей, хто допомагав моєму татові. Проте завдяки їм, він отримав потрібне лікування, за що я їм дуже вдячний.
– Після приїзду в ДАП було якесь розуміння ситуації на місці?
– Почну з того, що на цей раз туди вдалося попасти без перешкод. Ми розвантажилися, поміняли людей і почали звикати до життя на летовищі.
Я відчув, що тут все відбуватиметься по-іншому. Я ніколи не користався статусом заступником командира бригади, і на цій підставі всі повинні мене слухати. Такого не було, час сам розставляв все на місця. Люди розуміли, що я маю право приймати рішення, віддавати ті чи інші команди. Не потрібно було кричати: «Рівняйсь, струнко..». Я не відчував ніякого холоду від своїх бійців і тому подібне. Хоча багато з цих хлопців уже тривалий час воювали і чимало пережили.
Тим більше, що мені в цьому роді якось пощастило. Моя реакція на стресові ситуації: щоки червоніють, очі починають світитися і на обличчі з’являється посмішка. Хтось плакав, інші панікували і впадали у ступор, я – сміявся. Всередині мене всього трусило, особливо коли приходило розуміння, що можу загинут. Підлеглі, спостерігаючи, як реагує їх командир, відповідно, теж поводилися більш менш адекватно.
– Пригадуєте першу ніч в аеропорту?
– Тоді геть нічого не відбулося. Там було темно і холодно, як і всі наступні ночі. Мене за руку привели до підполковника Зубовського. Ми привіталися і лягли спати на одному дивані. Наступного дня він розповів, звідки чекати нападу від ворога і в кінці добавив: «Можна жити»..
– Скільки бійців перебувало в старому терміналі?
– За моїми підрахунками, 32. Проте це було непостійне число, адже люди постійно перебігали з старого в новий термінал і навпаки. Тоді в принципі ніхто не зациклювався на кількості воїнів. В мене десь є список з тими хлопцями, які перебували зі мною. Я намагався відновити його, щоб потім подати людей до нагородження.
Читайте також: Бій за Жолобок: як це було
Перебуваючи в старому терміналі, ми вирішували проблеми, які були критичними для нас в ту хвилину. Перше, з чим нам довелося боротися – це нестача води. Вода ділилася між бійцями на порції. Ми споживали її: дозами, ковтками. Коли хтось пив воду, було видно очі бійців, які стояли поряд. Вони світилися жадібністю, спрагою. втомою.
Доставляти в старий термінал воду було дуже небезпечно. Під час крайніх спроб загинуло і було поранено чимало бійців. Щоб якось вижити, електродетонаторами підривали систему опалення і звідти виловлювали воду, яка стікала по трубах. Вже потім наші медики фільтрували її, очищали, додавали таблетки, щоб отримати продукт, який можна споживати.
– Російські окупанти не намагалися взяти вас штурмом?
– В ці листопадові дні все було більш менш спокійно, якщо це можна так назвати. Тоді почала підніматися тема дотримання Мінських домовленостей, велися перемовини на вищих рівнях. Наші військові спільно з росіянами працювали у складі групи з припинення вогню в цьому районі. В мене особисто стояло завдання, щоб не допускати якоїсь безпідставної стрільби, агресії. Я на перших порах намагався стримувати бійців, щоб вони лишній раз не відкривали вогонь. Але такі дії вилазили нам боком.
В мене були канали зв’язку із цим координаційним центром. Тому я завжди виходив на них, коли росіяни відкривали вогонь по нас з кулеметів чи працював їхній снайпер. Мені у відповідь говорили, що цей кулеметник наркоман. Він прийняв дозу, тому поводиться неадекватно, що навіть свої бояться підійти до нього.
Читайте також: Зеленопілля. Спогад офіцера
А снайпери чого стріляють? Мені через певний час відповідали, що це залетіла вільна група стрільців, які непідконтрольні нікому. Вони стріляють по наших позиціях, і таким чином розважаються.
А з мінометів хто стріляє? «Хто його знає, що це за люди» – відповідали нам. Тобто цей координаційний центр не контролював ситуації і саме неприємно в цій ситуації було те, що ми знаходилися в ролі мішеней.
Так тривало до тих пір, поки не пройшла ротація, і до нас не заступили розвідники 79 бригади ЗСУ на чолі з капітаном Жуковим, позивний «Маршал». Він підійшов до мене і сказав: «Ми в ролі потерпілих тут не будемо». Мені на той момент теж набридло бути мішенню для росіян. Тому хлопці почали працювати по противнику.
Все розпочиналося зранку – поодинокими автоматними чергами і закінчувалося артилерійською канонадою з обох сторін під вечір. Коли всі втомлені лягали спати.
– Що вас вражало в такі моменти?
– Можна виділити кілька яскравих епізодів. Росіяни поводилися із своїми солдатами, як з бидлом. Їм було начхати на них, особливо на мертвих. Коли ми намагалися віддати тіла їхніх танкістів, вони просто не захотіли взяти їх. Я не розумів, як так можна чинити із своїми людьми?
Вони істерично погрожували нам по рації. Я не раз чув, як це робив один з їхніх ватажків – Моторола. Тепер я розумію, що вони все робили від безсилля і злості. І де зараз Моторола? Він обіцяв «мочитися» на наші трупи, хоча сам лежить вбитий.
– Коли в аеропорт зайшли бійці 79-тки, як змінилась ситуація?
– Були моменти, коли ми навіть діяли на випередження і контратакували ворога. Це деморалізувало його, ініціатива була на нашому боці. Окупанти взагалі боялися таких наших дій, вони не знали, що робити в ці моменти. Ми бачили противника – гатили, не давали можливості їм розслабитися. Такі дії змушували ворогів нервувати, робити помилки.
– Всі часто розповідають про бої, як лилася кров, бійці прощалися з життям. Але є інший бік медалі. Там, де розмовляють про життя, сім’ю, дівчат. Готують спільно їжу, діляться планами на майбутнє..
– І в нас таке було. В старому терміналі перебувало дуже багато мобілізованих бійців, і мені було дуже цікаво послухати їхні розповіді про мирне життя. Адже серед них були дуже успішні люди. Один боєць мав своє аграрне підприємство. В нього налічувалося більше двадцяти одиниць сільськогосподарської техніки, купленої за кордоном. Перебуваючи в ДАП, він телефонував комусь і радив: скільки палива купляти, як зерном розпоряджатися і тому подібне.
Коли запитав його, що він тут робить? Фермер відповів, що втомився від влади Януковича, яка вказувала: кому урожай продавати, по якій ціні…Тобто він реально воював за нову країну і майбутнє.
Кожного, хто перебував тоді в поряд зі мною, було цікаво слухати. Серед них були кулінари, будівельники. Дехто з останніх жартував, дивлячись на руїни старого терміналу і вказував на недоліки, які були допущенні при будівництві, а потім і його ремонті.
– Дуже часто в мирній країні звучало питання: «Навіщо їм той аеропорт, для чого там сидять»? Ваші бійці не задавали таких питань?
– Це найважче, на що мені доводилося відповідати. Хлопці запитували, чи доцільно тут перебувати? Може, краще залишити його? Проте більшість бійців розуміли для чого вони там. Адже мотивація була у них в крові: «Ми стоїмо, ми виконаємо завдання, ми сильніші духом».
В мене самого виникали такі питання, в терміналі, після виходу з нього.
Тоді до нас була прикута увага всього світу. І ми утримували не суто Донецьке летовище, там кувалася міць нашої армії. Люди жили надіями, що ми можемо воювати, і ми виправдовували ці надії.
Читайте також: Хто воює проти нас 9 ТА 11 ОМСП сепаратистів
Хоча становище на той момент особисто у нас було дуже нехороше. Тому, коли кажуть, що ми мало виявляли ініціативи, хоча могли атакувати, йти вперед, така думка являється трохи хибною. Хоча багато чого справді можна було зробити, і не чекати наказу зверху, якого так і не було. На місці ми бачили ситуацію набагато краще, ніж командування, але паралельно з тим, ми не знали, що відбувається поза периметром.
В аеропорту було дуже багато підрозділів без належної координації. Можна було виходити і контратакувати, проте, що далі? Неподалік нас був величезний гаражний кооператив з підвальними приміщеннями. Ви уявляєте, що це таке? Тут можна оборону тримати оборону місяцями. Тим більше потрібно враховувати, що на боці російських найманців воювали жителі Донецька, які набагато краще знали ці місця. А далі місто, де кожен підвал, квартира, горище – це схованка для терористів. Як нам воювати такими силами?
– Ви очікували штурму старого терміналу? Були якісь дані розвідки чи радіоперехоплення?
– Ми не володіли жодною інформацією. Скажу більше, напередодні штурму кремлівські терористи пропустили до нас машину, котра привезла сухі пайки, бочку з пальним. Водою. Ми досі не знаємо – це була така хитрість, щоб приспати пильність чи наверху щось змінилося. Хоча з впевненістю можна сказати, що до такої операції вони готувалися ретельно. В той час, коли нагорі велися переговори про припинення вогню, самі окупанти готувалися до бою. Ось так діє Росія: з одного боку домовляється, з іншого боку чистить автомат до війни.
– Дехто з бійців, які вийшли з аеропорту живими, заявляють, що напередодні штурму бачили в соціальних мережах, як окупанти говорили, що вже взяли старий термінал. Тобто вони свідомо знали, що буде наступ..
– Така інформація в окупаційних ЗМІ лунала дуже часто. Вони постійно писали, що захопили аеропорт. Про це заявляли навіть ватажки російських терористів, тому ми не зважали на такі заяви.
– Початок штурму пригадуєте?
– Я бачив на власні очі, як все відбувалося. І зразу можу зазначити, що його розпочали не «шахтьори». Це були високопрофесійні, навчені вбивати і штурмувати війська. Вони стрибали з другого поверху на перший, піднімалися і йшли в наступ. Хоча, зауважте – висота між поверхами становила не менше 4 метра. При тому вони були завантаженні амуніцією та зброєю. Я б так не стрибнув, хоча маю непогану військову підготовку. Побачене мною можна прирівняти до кадрів із фільму про спецназ. Так все фантастично виглядало.
Друге, що здивувало – це перші два бійці противника. Вони піднялися на ноги після польоту і я побачив на їхніх рукавах наші жовті нашивки. Вони проскочили повз нас і розчинилися в руїнах терміналу. Я в той момент сильно злякався, навіть не пробував стріляти. Не хотілося своїх положити, трохи запанікував. Згодом, ми вияснили, що це справді вороги і вони одягнули пов’язки, щоб дезорієнтувати нас. При тому, що окупаційні солдати якимось чином розрізняли одне одного. Тобто вони володіли системою свій/чужий. Це ще раз вказує на високий рівень підготовки.
Вони в безпечному місці кидали порожній ящик від патронів і кілька годин наповнювали його цеглою, камінням. Це була певна барикада. Потім появлявся інший ящик і по такій системі вони створювали будували собі місця, з яких вели вогонь по нас і відповідно мали змогу підповзати в нашому напрямку. Досить цікаві методи війни, які були невідомі нам.
– Що передувало штурму? Артилерійська підготовка чи можливо вогонь танків?
– 29 листопада 2014 року в 10.00 ранку, пролунав постріл з гранатомета, від якого зразу загинув наш захисник, боєць 93 бригади ЗСУ – Олег Нетребко. Я звернувся до хлопців і сказав, що треба дістати тіло нашого бійця, тому що ніхто не знає, що чекає нас всіх. Кілька хлопців дісталися туди, підняли ломом плиту, яка завалила Олега і витягнули його. Всі інші прикривали хлопців від ворожого вогню.
Тіло винесли, поклали в іншому приміщені, щоб потім підготовити до евакуації. Проте саме там, після обстрілу знову звалилася стіна і ми не змогли його дістати. На жаль він опинився в руках окупантів, які після захоплення терміналу, відкопали Олега.
Я не знаю на скільки це правда, але пізніше мені розказували деякі бійці, які бачили, як тіло Олега росіяни обливали кип’ятком. Щоб ми могли спостерігати за ним у тепловізор і думати, що він живий. Адже прибор реагує на тепло.
Коли я лежав в госпіталі, мати Олега мені часто телефонувала і запитувала: «Чому так, чому ви живі, а мій син мертвий»? Я одного разу не витримав і сказав: «Де ви є, скажіть. Я приїду до вас, ми поговоримо. Поясню вам, як все сталося». В мене просто не було сил відповідати на ці питання по телефону. Я розумію, що сина їй не поверну, але психологічно теж було дуже важко. Тому прагнув зустрітися, тим більше, що перебував в такому положенні, коли не мав права не піднімати телефон, якщо телефонувала ця жінка.
Забігаючи на перед, скажу, що через два роки, коли в селищі Черкаському відкривали пам’ятник Олегу. До мене підійшов Олег Чірва і сказав, що тут присутній батько Нетребка. Мені вдалося поговорити з ним. Він сказав, що не винить мене у загибелі свого сина. І після цієї розмови мені стало легше жити. Адже два роки, я відчував провину перед цією родиною, згадував розмови телефонні з мамою Олега.
Якщо чесно, то інші загиблі в старому терміналі Донецького аеропорту, теж переслідували мене.
-Боєць 79 бригади ЗСУ – Горбань Андрій Вікторович, був один із них..
– Я знав цього хлопця.. Коли розпочався бій за другий поверх, Андрій побіг по коридору. Через кілька хвилин бачу, як його несуть назад. Він був важко поранений, його обкололи буторфанолом, при тому Андрій просив телефон, щоб подзвонити додому. Наш лікар, який перебував в старому терміналі говорив: «Його треба виносить». В нас була дилема: виносити пораненого, притому ризикувати, ще двома бійцями чи просто чекати. Прийняли рішення – виносити. Потім нам по рації передали, що Андрія евакуювали з аеропорту в лікарню міста Селідове. На жаль, він до ранку не дожив..
– Ви доповідали вищому командуванню, що йде масована атака на термінал? Взагалі, ви розуміли, що це не просто черговий бій?
– Звичайно. Ми розуміли, що вони прийшли до нас не для того аби прогулятися. Тим більше, що інтенсивність вогню була шаленою. Кожного дня – десятки важких поранених. Були моменти, коли я думав, що ми всі загинемо. Як би це зараз цинічно не звучало, але 4 вбитих з нашого боку – це диво. Я реально не знаю, як нам вдалося мінімізувати втрати. При такому російському пресингу, коли кожен сантиметр терміналу прострілювався. А командування говорило, щоб ми трималися, допомога буде..
– І допомога прийшла?
– Ми викликали вогонь на себе. Це пафосно звучить, але було саме так. Спочатку по старому терміналу гатили наші танкісти. Метою обстрілу було – знесення другого поверху старого терміналу. В цьому брав участь Герой України, офіцер 93 бригади – Євген Межевікін «Адам». Проте відстань, з якої вони стріляли була максимальною – три кілометри. Тому попадання були неточні.
Тоді довелося викликати вогонь артилерії. Я не люблю цього пафосу, героїзму, проте так насправді було. Найбільшою дилемою в цьому питанні було: як передати цей приказ в радіоефірі. Адже мені зразу пригадувався совдепівський фільм, коли віддавали таку команду. Там радистка плакала, командир нервово курив, хлопці шапки знімали.. Не хотілося, щоб ця картина повторювалася. Тут реальна війна і треба приймати рішення, які дозволять знищити окупантів. Котрі зайняли другий поверх і величезними силами атакують нас. При тому було розуміння, що ми теж можемо загинути.
Тому зв’язався з артилеристом, якого дуже добре знав. І запитав чи знає той координати, куди вести вогонь. Той відповів, що володіє інформацією. Притому додав: «Ми ж вас усіх перемелимо». Мені довелося бачити, як вони працюють, тому жартівливо додав: «Я видів вашу роботу, ви ніколи не попадаєте в ціль». Це був жарт, але така заява підбадьорила артилеристів. Спочатку їхній командир пропав з ефіру, потім появився і каже: «Перший постріл здійснено. Час підльоту снаряду 70 секунд».
Я спочатку не збагнув, що відбуватиметься далі. А потім почав думати, що робити? Курити, ховатися, адже сюди летить кілограм двісті вибухівки і куди попаде, невідомо?
– Яким був результат?
– Прилетіло, поцілили куди треба. Старий термінал підкинуло вгору, як іграшковий будинок, але він не розвалився. Цей обстріл налякав окупантів, або вони подумали, що в терміналі нікого не має і вже йде зачистка.
– Можна якось визначити, якими силами атакував ворог?
– На моєму напрямку було приблизно чоловік двісті. Це ті, хто був в коридорах терміналу. В той ча,с не потрібно забувати, що ще були позиції кругом терміналу, де окупанти прикривали своїх, не давали висунутися нам і тому подібне..
Під вечір агресор зрозумів, що ми є в терміналі і почав обстріл по нам бронебійно запалювальними патронами. З метою підпалити наші позиції і таким чином позбутися українських захисників. Їм це вдалося…. Захищатися від противника, який в рази перевищує тебе можна. Проте, коли приміщення все горить, наповнене димом, осколками – тоді дуже важко щось розуміти. Тим більше, коли більшість твоїх бійців всі поранені.
– Як і ким була віддана команда про вихід з терміналу?
– Як такої офіційної команди не було. Я уже не пам’ятаю, як все відбувалося. Коли вкотре загорілося приміщення і наші боєприпаси в тому числі, я відправився в самий епіцентр полум’я, щоб якось локалізувати його. Пролунав вибух, мене важко контузило. Далі все, як в тумані. Мене тягнули кудись. Я ще намагався командувати, але мої рішення уже були малоефективними.
Командування на себе взяв один із офіцерів взводу розвідки. Він і приймав всі кінцеві рішення.
– Коли ви зрозуміли, що будете жити? І вам вдалося вибратися з терміналу та самого летовища?
– Десь через три тижні. Я не відчував фізичного болю. Навпаки: чисті палати, гаряча вода відновлення сили. Проте морально було страшено важко.
Але сам аеропорт досі не відпустив. Якби відпустив, ми з тобою зараз не розмовляли. Я б просто привітався, подякував за зустріч, розвернувся і пішов геть.
Тим більше, що дуже багато нез’ясованих питань. Наприклад, я досі намагаюся дізнатися, що за люди так ефективно воювали проти нас в останні дні старого терміналу? Це були специ високого класу, загибель яких росіяни намагаються приховати від нас, від своїх. Я не буду говорити, що їх полягло кілька сотень, проте насправді ворог втратив чимало. І про них жодної згадки. Навіщо приховувати це від людей? Ми намагалися знайти згадки про втрати кремлівських окупантів за ці дні – їх немає.
Але вони були, і дуже багато. Ці хлопці, які вміли стрибати з чотириметрової висоти і не розбиватися. Ці бійці, які використовували вибухівку, різні воєнні хитрощі – гинули від наших куль, артилерії, проте ворог просто викреслив їх з життя. А як же їхні близькі, родини?
– Якби була можливість повернутися в старий термінал, щоб ви змінили у своїх діях, наказах?
– Готувався б до майбутніх випробувань. Тобто, почав копати окопи, готовити барикади, а не просто чекати. Я б просто був пильний і агресивний. Адже росіяни своїми зрадливими домовленостями, приспали нас.