У 2018 році автори аналізували ситуацію, яка може скластися після добудови «Північного потоку-2» та закінчення терміну дії десятирічного контракту між «Нафтогазом» і «Газпромом». Статтю в одному з українських видань із промовистою назвою «10-та година, 1 січня 2020 року. Що далі?» було присвячено пошуку відповідей на ті самі питання, які й нині лунають в Україні, але вже з часовим маркером 1 січня 2025 року.
Déjà vu
Варто пригадати, що весь 2019 рік минув у надзвичайному напруженні. Усі готувалися до чергової газової «кризи»: перекриття «Газпромом» газового крана за командою з Кремля. Навчені подіями 2006-го та 2009 років газові компанії в країнах ЄС і «Нафтогаз» в Україні серйозно готувалися до зими 2019–2020-го: газові сховища було заповнено по вінця.
Кризи не сталося. І не тільки тому, що «Нафтогаз України» створив собі позицію сили й був у наступі на «Газпром», змушуючи його ховати активи, щоб уникнути стягнень на суму майже $3 млрд після програшу у Стокгольмському арбітражі за транзитним контрактом. Становище зазнало трансформації після низки дій «Нафтогазу», з-поміж яких:
• новий судовий позов до «Газпрому» на суму $10,4–14 млрд з вимогою зокрема компенсувати втрати внаслідок відсутності обґрунтованих очікувань щодо продовження транзиту після 2019 року;
• скарга до Єврокомісії на порушення «Газпромом» законодавства ЄС про захист конкуренції, зокрема, щодо «Північного Потоку-2» та блокування доступу інших компаній до транзиту газу через Україну на європейський ринок;
• успішна співпраця з партнерами в США щодо запровадження американських санкцій проти ключових підрядників, які брали участь у спорудженні газопроводу «Північний потік-2», унаслідок чого головний підрядник, компанія Allseas, негайно заявила про відмову від участі в російському проєкті.
Також «Північному потоку-2» протидіяла Польща, використовуючи свої можливості в ЄС та США та залучаючи до цього такі країни — члени ЄС, як Румунія та країни Балтії, підсумком чого стало поширення дії газової директиви ЄС на проєкт.
Читайте також: Виробництво водню в Україні: як позбутися енергозалежності
Комплекс цих чинників і мав наслідком те, що напередодні нового 2020 року «Газпром» був змушений укласти п’ятирічну угоду з «Нафтогазом» щодо транспортування російського газу. До цього ще слід додати, що «генерал Мороз» тієї зими був не на боці Кремля.
Зрештою 2019-й став уроком, що не вмовляння чи/та поступки, а жорсткий примус до виконання вимог європейського газового законодавства можуть слугувати реальним і дієвим інструментом у відстоюванні інтересів України.
Минуло три роки, і ми спостерігаємо певне déjà vu — зазначені вище питання знову актуалізувалися. Будівництво газопроводу «Північний потік-2», яке санкційні дії США затримали майже на два роки, перебуває на фінальній стадії після завершення укладання лінійної частини газопроводу на дно Балтійського моря. І якщо Росії та Німеччині вдасться його запустити, це дасть «Газпрому» змогу не подавати газ у ГТС України для транспортування в ЄС. Це кардинально змінить потоки газу в Європі й негативно вплине на безпеку України, Польщі та всього регіону Центрально-Східної Європи.
Відомий угорський think tank REKK так оцінює становище на газовому ринку Європи: «Велика частина нових інфраструктурних проєктів, які пропонуються в країнах регіону, безпосередньо поєднані з російськими маршрутами, які повністю перенаправляють потоки газу з України до Туреччини («Турецький потік-1–2») і Німеччини («Північний потік-1–2»)».
Принцип енергетичної солідарності. Знову в дії?
Німеччина вважає європейським проєкт «Північний потік-2». Анґела Меркель 21 серпня на пресконференції в Москві підкреслила, що це не двосторонній німецько-російський проєкт, а європейський, бо в ньому беруть участь і підприємства з інших країн. Звісно, називати проєкти «Газпрому» загальноєвропейськими — це лукавство німецького політика, який так демонструє не тільки збіг підходів, а й солідарність з країною та її держкомпанією, що намагаються зараз переналаштувати ринок ЄС під правила постачальника. Фактично, вони їх налаштовують «газовим кийком», маючи монополію на постачання газу в ЄС зі сходу, маніпулюючи маршрутами постачань і не допускаючи інших постачальників до труби, чим загнали ціни на небачений рівень у $650 за 1000 м³.
Нагадаємо, що в Україні будь-яка компанія, не лише «Газпром», має право користуватися послугами з транспортування газу, зокрема від кордону Україна — Росія до кордону з країнами ЄС. Вільний доступ до трубопровідних потужностей — стандартна вимога європейського газового законодавства, яку імплементовано в законодавство України. Закон чітко фіксує, що ринок природного газу в Україні функціонує на засадах вільної добросовісної конкуренції за принципами, зокрема забезпечення рівних прав на доступ до газотранспортних систем, газосховищ, недопущення й усунення обмежень конкуренції.
У Росії все навпаки. Єдиний, хто має доступ до труби,— «Газпром», якому ці труби й належать. Так у Росії законодавчо блокують можливість надавати послуги з транспортування газу для інших потенційних постачальників: і російських компаній-видобувників газу, і компаній-трейдерів з ЄС та країн Центральної Азії. «Газпром», який залишається монопольним експортером газу з РФ, відмовляється продавати газ на кордоні Україна — Росія, блокує транзит газу неросійського походження та мінімізує транспортування через Україну.
Тектонічна подія трапилася влітку цього року в ЄС. Суд Європейського Союзу в Люксембурзі підтвердив, що принцип енергетичної солідарності є одним з наріжних принципів функціонування ЄС відповідно до одного з двох базових договорів — «Договору про функціонування ЄС». Рішення суду від 15 липня 2021 року по газопроводу-відводу OPAL у справі «Німеччина проти Польщі» (Germany v Poland) важливе не тільки з огляду на обмеження згідно з газовою директивою ЄС на використання потужностей наявного з 2011 року газопроводу «Північний потік», а й з позиції зобов’язання країн — членів ЄС до практичного використання принципу енергетичної солідарності.
Читайте також: Велика трансформація
Німеччина аргументувала свою позицію в суді ЄС тим, що принцип енергетичної солідарності є лише політичним поняттям або ж обов’язком взаємодопомоги тільки в кризових ситуаціях, а не правовим критерієм. Суд вказав німцям, що «солідарність фігурує в первинному праві ЄС як цінності й цілі, які дедалі більше слугують орієнтирами для політичних і економічних рішень ЄС». Водночас було вказано на статтю 194 згаданого договору, де чітко зазначено, що енергетична політика Євросоюзу спрямована в дусі солідарності між державами-членами. Тобто коли одна країна — член ЄС (Німеччина) реалізовує проєкти з країною, яка не є членом ЄС (Росія), вона повинна зважати на інтереси інших країн — членів ЄС (Польща).
Також зазначено, що Європейський Союз і держави-члени повинні збалансувати залучені енергетичні інтереси, уникаючи ухвалення заходів, що можуть вплинути на інтереси зацікавлених сторін, які можуть постраждати, зокрема у сфері безпеки постачання, економічної та політичної життєздатності й диверсифікації джерел постачання. А також для того, щоб узяти до уваги їхню взаємозалежність та фактичну солідарність.
Аналогічні зобов’язання містяться в Договорі Енергетичного співтовариства і в Угоді про асоціацію України з ЄС. «Сторони мають докладати зусиль для сприяння використанню інфраструктури передачі й збереження газу та, в разі необхідності, консультуватися одна з одною або координувати свої дії щодо розвитку інфраструктури», — про це йдеться у статті 274 УА. Вона передбачає відповідні консультації сторін, Київ ініціював їх відразу після відомої спільної заяви Байдена — Меркель. На початку вересня Брюссель повідомив про свою згоду.
Чому це важливо? Бо в разі застосування положень енергетичного законодавства ЄС до російських обхідних газопроводів їх не можна запускати на повну проєктну потужність для постачання газу в країни Євросоюзу.
Отже, за такого підходу з боку ЄС та енергетичної солідарності з Україною як асоційованим партнером, членом Договору Енергетичного співтовариства ГТС може зберегти наявні обсяги транспортування газу з РФ до ЄС. Такий підхід з боку ЄС відповідатиме задекларованому сторонами наміру створити ефективні механізми розв’язання потенційних кризових ситуацій в енергетиці в дусі солідарності (див. «За європейськими правилами»).
У разі повномасштабного використання «Газпромом» усіх збудованих потужностей морських газопроводів, які разом переважають потужності ГТС України, потреба у транзиті через Україну мінімізується або ж наблизиться до нуля. У разі дії обмежень відповідно до газової директиви ЄС, «Газпром» не зможе залучити 53 млрд м³ потужностей. Фактично це означає, що ГТС України збереже наявні обсяги транзиту, якщо виходити з середньостатистичного показника обсягів експорту російського газу до Європи. Якщо ж споживання газу в ЄС зросте, що викличе збільшення російських постачань, як це було у 2018 році, то обсяг транзиту може навіть дещо зрости проти нинішнього мінімального рівня, обумовленого в 40 млрд м³/рік.
Проти лома немає прийому?
Але чи працюватиме «Газпром» за правилами ЄС? Чи будуть здатними євроінституції змусити його до їх дотримання? На перше питання відповідь очевидна — «Газпром» не тільки не хоче працювати за європейським законодавством, він прагне його змінити або ж як мінімум обійти через різноманітні юридичні хитрощі та шпаринки. Відповідь на друге питання неочевидна. З одного боку, вища судова інстанція ЄС у Люксембурзі продемонструвала, що «не вмерло Європейського Союзу ні право, ні воля», але з іншого — якими будуть практичні наслідки, відповіді немає, процес триває.
Росія й далі залишається головним постачальником газу в регіоні та в ЄС загалом. У І кварталі 2021 року загальна частка Росії (СПГ і трубопровідний газ) у газопостачанні до ЄС становила 50%, зокрема 45% трубопровідного газу та 5% скрапленого. У IV кварталі 2019 року вона сягала навіть 53%. Це порушує прийняту диверсифікаційну норму — не більш ніж 30% з одного джерела.
Читайте також: Відкладена революція
Підлаштування європейських газових мереж під російські забаганки (поставляти газ шляхами, які йому подобаються, з одночасним блокуванням наявної інфраструктури через Україну та Словаччину) призводить лише до посилення домінування одного постачальника. Це не відповідає ринковим принципам. До того ж у разі згоди ЄС де-факто з російськими підходами, які підтримує Німеччина, насправді відбуватиметься дискримінація наявної інфраструктури — ГТС України, яка є асоційованим партнером ЄС і членом Енергетичного співтовариства, учасником Східного партнерства. Усе це означатиме, що реальною силою в ЄС є державна компанія з країни поза межами ЄС, яка в силовий спосіб нав’язує свою волю всьому Євросоюзу.
Моделювання безпеки постачання газу в контексті появи нової газотранспортної інфраструктури, створеної Росією, набуває ще більшої актуальності. У 2017 році в ЄС ухвалили новий Регламент-1938. Згідно зі статтею 7 «Оцінка ризику», Європейська мережа операторів ГТС (ENTSOG) має що чотири роки здійснювати моделювання сценаріїв постачання газу та порушень інфраструктури. Однак у сценаріях моделювання не беруть до уваги ризиків, які створюють нові російські газопроводи, та їх негативного впливу на роботу українського маршруту, що загрожує енергетичній безпеці і для України, і для єдиного ринку ЄС загалом.
Європейський підхід — оператори газових мереж, зокрема й Оператор ГТС України, мають працювати в недискримінаційних, рівних ринкових умовах, а споживач послуг з транспортування газу — мати вибір щодо маршруту та точок імпорту газу. Маємо наполягати саме на такому підході — недискримінаційному доступі до всіх газопроводів ГТС України з отриманням імпортованого європейськими трейдерами газу на східному кордоні країни.
Відомо, що наявність центру газової торгівлі значно посилює безпеку постачання газу й енергетичну безпеку загалом. Східноєвропейський газовий хаб міг би стати одним з необхідних інструментів у контексті викликів, що постають перед Україною. Для його побудови та розвитку необхідні:
• ресурси природного газу (власний видобуток, імпорт чи/та транзит трубопровідного та скрапленого газу);
• розвинена газова інфраструктура з можливостями транспортування та зберігання (ПСГ);
• транскордонні сполучення.
Усе це ми значною мірою маємо. Але цього недостатньо.
Базою для регіонального східноєвропейського хабу можуть слугувати українські потужності з транспортування та зберігання разом з польськими можливостями з приймання скрапленого газу та імпорту трубопровідного з Норвегії, який стане можливим у 2022 році після завершення проєкту Baltic Pipe. Загалом Україна та Польща можуть здобути синергійний результат, якщо об’єднають зусилля. Обидві країни демонструють не лише наміри відмовитися від російського газу, а й протидіяти згубній корупціогенній енергетичній експансії Росії в Європі.
Читайте також: "Північний потік–2": політика чи бізнес-інтерес?
З листопада 2015 року Україна не імпортує від «Газпрому» газ, Польща після 2022 року повністю припиняє контрактні відносини з «Газпромом» і переорієнтовується на постачання норвезького газу та імпорт СПГ. Обидві країни можуть співпрацювати щодо розробки покладів природного газу на Сході України. Відповідь на питання «Що буде після 2024 року?» залежить від того, як ми діятимемо в найближчі роки.
Про те, яким є російський замисел, красномовно свідчать висловлювання його німецьких посіпак. Один з них нещодавно заявив, що в разі справді суворої зими всі забудуть про директиви ЄС і погодяться на будь-який компроміс щодо газу. Коли Європа потребує великих обсягів газу, вона швидко забуває про свої обмеження та рестрикції.
Протидія путінським потокам у Європі має бути продовжена. Нам необхідно діяти комплексно, зважаючи на вимоги національного законодавства (закон про ринок газу), міжнародних договорів (Договір Енергетичного співтовариства, Угоди про асоціацію Україна — ЄС) та енергетичного законодавства ЄС, захищаючи від дискримінації ГТС України. І працювати над збільшенням газовидобутку та розширенням співпраці з Польщею в контексті створення східноєвропейського газового хабу. Зима 2021–2022 року стане показовою, що переможе: сила права ЄС чи право «лома» від «Газпрому».